2.3.3. Державні комітети (державні служби) України та інші центральні органи виконавчої влади: їх статус, функції

Державні комітети (державні служби) — це центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і коор­динує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр- міністрів. Не формуючи безпосередньо урядову політику, державні комітети покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру. Вони вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабі­нету Міністрів України, реалізуючи цю політику у визна­ченій сфері діяльності, здійснюють управління в ній, міжга­лузеву координацію та функціональне регулювання з пи­тань, віднесених до їх відання. Державні комітети (державні служби) очолюють їх голови. Відповідно до статті 114 Кон­ституції України голови державних комітетів не входять до складу Кабінету Міністрів і мають статус державних служ­бовців. Державні комітети діють на підставі положень, які затверджує Президент України.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 та наступними змінами до нього затверджено такі Державні комітети та інші органи виконавчої влади, статус яких при­рівнюється до державного комітету України: 1) державні комітети — архівів, з будівництва та архітектури; по водному господарству; по земельних ресурсах; зв'язку та інформати­зації; енергозбереження; у справах релігій; телебачення і ра­діомовлення; лісового господарства; з питань фізичної куль­тури і спорту; у справах ветеранів; з державного матеріаль­ного резерву; з питань житлово-комунального господарства; природних ресурсів; з нагляду за охороною праці; у справах національностей та міграції; 2) прирівняні до статусу коміте­ту: Вища атестаційна комісія, Національне космічне агент­ство; Пенсійний фонд; Головне контрольно-ревізійне управ­ління; Державне казначейство, Державна служба автомобіль­них доріг; Державна туристична адміністрація.

Державні комітети можуть мати підпорядковані їм підроз­діли (органи), у тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану систему державного комітету. Форму­вання державних комітетів (державних служб) у системі організаційної структури державного управління зумовле­но тим, що певні функції виконавчої влади неможливо чи небажано віднести до відання одного міністерства або коли є необхідність організаційно (структурно) розмежувати відпо­відальність за прийняття рішень та їх реалізацію.

Крім державних комітетів до складу центральних органів виконавчої влади належать ЦОВВ зі спеціальним статусом. Це новий вид органів виконавчої влади, особливість яких полягає в тому, що всі питання їх правового статусу та взає­мовідносин з іншими органами мають вирішуватися шля­хом прийняття законів, що визначають порядок діяльності й повноваження саме цих ЦОВВ. ЦОВВ зі спеціальним ста­тусом мають особливі завдання та повноваження. Щодо них можуть встановлюватися спеціальні умови утворення, реор­ганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності. До ЦОВВ України зі спеціальним статусом віднесено: Анти- монопольний комітет, Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу, Державний комітет України з пи­тань регуляторної політики та підприємництва, Національ­ну комісію регулювання електроенергетики, Державну комі­сію з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна, Державний департамент з питань виконання пока­рань, Службу безпеки, Управління державної охорони, Го­ловне управління державної служби, Державний комітет статистики, Державну судову адміністрацію, Державний ко­мітет ядерного регулювання, Державну службу експортного контролю, Державний комітет з питань технічного регулю­вання та споживчої політики, Державну комісію з регулю­вання ринків фінансових послуг, Адміністрацію Державної прикордонної служби. Діяльність частини ЦОВВ спрямо­вується та координується Кабінетом Міністрів України че­рез відповідних міністрів.

Розділ 2.4

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОРГАНИ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: ПРАВА, КОМПЕТЕНЦІЯ, ФУНКЦІЇ

2.4.1. Централізація та децентралізація у структурній організації державного управління

Формування демократичної моделі управлін­ня, становлення громадянського суспільства мож­ливі лише за умови оптимального співвідношен­ня централізації і децентралізації у сфері дер­жавного управління. Механізм взаємодії цент­ралізації і децентралізації виступає відправною передумовою ефективності й конструктивності управління.

Централізація в управлінні фактично підкрес­лює замкненість системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямку «зверху вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та чіткості розпорядництва. Характерними ри­сами централізації є збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийнят­тя більшості рішень на верхніх рівнях управлін- •ня, обмеження участі органів управління ниж­чих рівнів у прийнятті рішень.

Децентралізація в управлінні, навпаки, під­креслює відкритість системи управління для рі-

шень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийма­тись на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в якій гармонійно враховані прин­ципи централізації і децентралізації (досягнуто оптималь­ної пропорції між ними), є по суті відкрито-замкнутою.

Централізація в державному управлінні покликана вне­сти організуючий момент у функціонування органів держав­ної влади, спрямовувати їх діяльність у русло реалізації єди­ної державної політики. Цьому присвячено розділи VI і XI Конституції України, де конкретизуються принципи держав­ного управління, відповідно до яких воно має один вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, який забезпечує загальне спрямування діяльності з організації виконання законодавчо-нормативних актів і яко­му підпорядковуються всі інші органи виконавчої влади.

Однак надмірна централізація, локалізуючи прийняття рішень на вершині державної піраміди, пригнічуючи ініціа­тиву місцевих органів виконавчої влади у виробленні управ­лінських механізмів, слабо враховуючи інтереси окремих регіонів, територіальних громад, колективів, організацій не може забезпечувати ефективності та конструктивності управ­ління. Ця ситуація спостерігається в Україні, що надає особ­ливої актуальності проблемі децентралізації державного управління. Практика показує, що за умов посилення центра­лізації законодавство часто не спрацьовує внаслідок відсут­ності належної взаємодії між органами виконавчої влади різних рівнів, а це зумовлює дезінтеграційні тенденції в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Децентралізація є характерним явищем для сфери су­часного державного управління і зумовлена об'єктивними та суб'єктивними факторами. Проблема децентралізації в Україні стала актуальною внаслідок недосконалості розподі­лу управлінських функцій та повноважень між органами виконавчої влади різних організаційно-правових рівнів. Реальне здійснення державного управління постає як орга­нічне переплетіння централізації і децентралізації. Роль децентралізації постійно зростає, що становить загальну закономірність раціонального, конструктивного й ефектив­ного управління¹. Однак перекоси в сторону децентралізації також є небезпечними, оскільки можуть зумовити деструк- тивність діяльності місцевих органів виконавчої влади.

Співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління не просто сума двох складових, в яких збільшення одного елементу тягне за собою зменшення іншо­го. У цих відносинах має бути певний оптимум, а відповідно, перебудова державного механізму має включати рішення, які не зміцнювали б централізацію на шкоду децентралізації, а зміцнювали шляхом організаційно-правового забезпечен­ня процес централізації і децентралізації в державному управлінні².

Вирішити проблему оптимального і раціонального по­єднання централізації і децентралізації покликана адміні­стративна реформа в Україні.