3.1.2. Підходи та методи побудови організаційних структур органу державної влади

Найбільш поширеним є класичний, біхевіористичний (по- ведінковий), ситуаційний, системний підходи до побудови організаційної структури.

Побудова організаційної структури органу в рамках кла­сичного підходу передбачає чітке формулювання цілей, що ставляться перед установою. Організаційна структура уста­нови розглядається при цьому підході як машина, що необ­хідна для вирішення конкретних завдань шляхом встанов­лення завдань структурним підрозділам та окремим пра­цівникам. Вважається, якщо завдання встановлені більш кон­кретно, то вони можуть бути краще виконані.

Сутність біхевіористичного (поведінкового) підходу по­лягає в тому, що організаційна структура розглядається як соціальний організм і основна увага звертається на соціаль­ну роль працівників колективу установи. Об'єктом управ­ління при цьому є мотивація праці службовців, взаємовідно­сини в малих групах, групова та міжгрупова поведінка, задо­волення соціально-економічних потреб членів трудового колективу тощо.

Ситуаційна концепція виникла на основі класичного та біхевіористичного підходів. Її представники вважають, що під час побудови структури організації необхідно врахову­вати конкретну ситуацію, в якій буде діяти ця організація. До ситуаційних факторів, які треба враховувати, вони віднес­ли: тип технології та обсяг робіт, орієнтацію на нововведен­ня, характер та важливість вирішуваних завдань, національні традиції і т. ін.

Системний підхід розглядає організаційні структури як складні соціально-економічні системи, складові яких мають якісні риси, які можуть бути втрачені в разі відокремлення їх від організаційної структури, а структури в цілому мають суттєві риси, які не притаманні їх окремим складовим. Від­мінними особливостями цього підходу є те, що організаційна структура органу державної влади розглядається як складо­ва більшої організаційної системи; вона сама є складною соці­ально-економічною системою, а її складові мають власні цілі.

Необхідність формування нових організаційних структур виникає у випадках: 1) створення нової організації; 2) ре­структуризації старої організації; 3) зміни в підходах та ме­тодах управління організацією; 4) зміни напрямку діяль­ності організації тощо.

У наш час є досить багато методів побудови структур управління, які використовуються в різноманітних методич­них підходах. Найбільш поширеними методами є: досвід­ний, експертний, аналогій, нормативний, параметричний, тех­нологічний, структуризації цілей, економіко-математичного моделювання, імітаційного моделювання.

Досвідний метод припускає вивчення рішень аналогіч­них завдань в інших організаціях, внесення пропозицій на основі аналізу ситуацій, що відбулись, та орієнтування на колективний досвід різних працівників.

Експертний метод також базується на досвіді фахівців, які добре знають сутність вирішуваних завдань, володіють достатньою інформацією про дійсні обставини даної органі­зації та вільні у висловленні своєї думки.

Метод аналогій полягає в застосуванні організаційних форм та механізмів управління, що виправдали себе в органі­заціях з подібними характеристиками (характером вирішу­ваних питань, послуг, типом технології, обсягом виконува­них робіт і т. ін.) стосовно організації, що проектується. На основі методу аналогій формуються типові рішення; схеми організаційних структур, типові положення про підрозділи, посадові інструкції.

Нормативний метод базується на використанні при по­будові організаційної структури цілого ряду нормативів, се­ред яких можна вирізнити такі: норма керованості — відно­шення між кількістю керівників та підлеглих; граничні ве­личини службовців для формування з них самостійних відділів, бюро, груп; нормативна чисельність персоналу за функціями управління та ін.

Параметричний метод використовується в тих випадках, коли систему управління можна описати за допомогою взає­мопов'язаних параметрів, які характеризують керований об'єкт та керуючу систему (апарат управління).

Технологічний метод (або метод формування організа­ційної структури на основі технологічного процесу реалі­зації завдань управління) передбачає виконання роботи зі створення необхідних структур у такій послідовності: визна­чення цілей і завдань, а також функцій, які виконуються державним органом; виявлення обсягу необхідної інфор­мації та характеру її носіїв; встановлення стандартного переліку робіт та операцій за кожною з функцій управління, а також алгоритмів їх реалізації, розрахунок на основі вста­новлених норм трудомісткості виконання управлінських робіт за окремими функціями управління; розподіл завдань і функцій між підрозділами структури управління.

Метод структуризації цілей передбачає розробку системи цілей організації включно з їх кількісним та якісним фор­мулюванням та наступний аналіз організаційних структур з погляду відповідності їх системі цілей.

Метод економіко-математичного моделювання (зокре­ма організаційно-економічного та імітаційного) передбачає здійснення послідовно формалізованого опису розташуван­ня структурних елементів відповідного функціонального призначення, а потім — опису взаємодії цих елементів.

В основі організаційно-економічного моделювання ле­жить розробка графічних та математичних відображень роз-

I д 4-462 поділу прав і відповідальності, зв'язків між підрозділами і посадами, потоків інформації. Імітаційне моделювання пе­редбачає побудову та використання моделей, які характери­зують динаміку окремих показників об'єкта управління, взає­мопов'язаних у вигляді системи моделей, кожна з яких по­казує зміни окремих параметрів, що відбуваються під впли­вом зовнішніх факторів або зрушень у співвідношенні еле­ментів в об'єкті управління.

В українській практиці побудови структури управління державною установою — органів державної виконавчої вла­ди та місцевого самоврядування — найчастіше використо­вується лінійно-функціональна схема побудови державного органу з підключенням до неї програмно-цільових ланок.

При формуванні організаційної структури органу дер­жавної влади необхідно враховувати такі вимоги до неї:

• оптимальність (невеликі підрозділи з висококваліфі­кованим персоналом, невелика кількість рівнів керівницт­ва, наявність груп спеціалістів, орієнтація на конкретний об'єкт управління, висока продуктивність);

• надійність (забезпечення гарантії достовірності пере­дачі інформації, безперебійності зв'язку);

• оперативність (недопущення негативних необоротних Дій);

• стійкість (незмінність основних властивостей структу­ри за різних зовнішніх змін);

• гнучкість (здатність змінюватись відповідно до змін зовнішнього середовища);

• ефективність (досягнення ефекту при мінімізації за­трат на управлінський апарат).