3. Книга руф

3.1 Назва книги, автор і час написання

Восьма (в грецькому LXX, латинському Vulg. і слов’янському біблійних списках) книга Старого Завіту названа за ім’ям головної діючої особи оповідання. Чотири розділи цієї книги просто і правдиво передають історію моавитянки Руф. Книгу Руф можна вважати продовженням книги Суддів (так як за вказівкою самої книги, описані події відбулися саме в період суддів) і вступом в історію Давида. В єврейській Біблії вона міститься між поетичними книгами і займає між ними п’яте місце після кн. Псалмів, Приповісток, Йова і Пісні Пісень. Таке розташування кн. Руф в Біблії вважається першопочатковим, а її місцезнаходження в грецькому перекладі LXX між книгами Суддів і Царств пояснюється міркуваннями про дотримання хронологічної послідовності.

Вирогідно, книга Руф написана за часів царювання Саула. Автор згадує про період суддів у минулому часі (І,1), однак, згадуючи про Давида, ще не називає його царем (ІV, 22). Тому цілком можливо, що кн. Руф написав святий пророк Самуїл, що узгоджується також зі свідченням Талмуду.

За змістом книга належить до повчальних і настановчих. Головна її мета – засвідчити, як винагороджується надія на Бога, який милосердя Своє щедро виливає на всіх людей. Книга Руф переносить читача в тісне коло давньоєврейської сім’ї, і разом з тим вона має велике значення для всієї історії вибраного народу. Воно полягає в тому, що іноземка Руф стала праматір’ю Давида, це підкреслює і євангелист Матфей, вказуючи на ім’я Руфи в родоводі Христа (Мт. І,5). Бл. Феодорит на запитання: “для чого написане сказання про Руф?” відповідає: “насамперед задля Владики Христа; тому що від Руфи Він походить по плоті. Тому божественний Матфей в родоводі Христа, оминувши знаменитих своєю доброчинністю жінок – Сарру, Ревеку і ін., згадав про Тамару, Рахав, Руф і навіть про жінку Урії, врозумляючи цим, що єдинородний Син Божий втілився заради всіх людей: і юдеїв, і інших народів, і грішних і праведних”.

3.2 Значення Руфи в історії Церкви Божої

На думку свв. отців, Руф була прообразом навернення поган до Церкви Христової. “Поглянь на Руф, – говорить святий Іоан Золотоустий, – вона була чужоземною і знаходилась в крайній бідності, але Вооз не відкинув її за бідність і за походження. Так Ісус Христос покликав і прийняв до Церкви Своєї поган, бідних плодами добрих справ. Якби Руф не залишила батьків, народу і дому свого, то ніколи не вступила б у шлюб з Воозом; так і погани не відразу вступили в благодатний союз з Христом, а тоді, коли залишили свої ганебні звичаї. Руф тільки тоді увійшла в дім Вооза, коли ближчий родич відмовився від шлюбу з нею; так і погани увійшли в Церкву Божу і стали улюбленими Христу тоді, коли проповідь євангельська була відкинута юдеями – боговибраним народом”.

Наведений у кінці родовід Давида (IV,17–22) дозволяє зробити припущення про час описаних в кн. Руф подій. Давид був правнуком Вооза і Руф через Овіда і Єссея. Отже, період часу від подій кн. Руф до Давида становить приблизно століття. Це підтверджується також свідоцтвом Йосифа Флавія, який відносить переселення Елімелеха до років правління суддів і первосвященика Ілія¹.

Автор книги називає родину Елімелеха “ефратянами” (І, 2), що відповідає древній назві Віфлеєму – Ефратах (плодоносний). Так, у 1 Цар. ХVІІ,12 ефратянином названий Єссей.

Вираз “дім матері своєї” (І, 8) вказує на особливо шанобливе ставлення до матері в древньому Ізраїлі.

Закон про діверство (закон левірата) полягав у тому, що коли помирав чоловік, не залишивши після себе дітей, то брат померлого повинен був одружитись на вдові і народжений від цього шлюбу син отримував ім’я померлого і успадковував його земельну власність. За законом земля не могла переходити в чужий рід або коліно.