8.2 Історичні передумови до книг Ездри і Неемії. Останні дні Вавилонської імперії. Кінець неволі.

Особливого розквіту і могутності Вавилонська імперія набуває за часів правління Навуходоносора — сина засновника імперії Набопалассара (626-605 рр. до Р.Х.). І ось, коли всі вороги були підкорені, завершено цілий ряд грандіозних будівництв, Навуходоносор, впиваючись своєю славою і величчю, виголошує: “Чи не це величний Вавилон, котрий збудував я силою моєї могутності і в славу моєї величі?” Але на цей вираз надмірного горделивого захоплення суворим вироком цареві прогриміла відповідь з неба:

“Тобі говорять, царю Навуходоносоре: Оце царство відходить від тебе! І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє, тобі дадуть на їжу траву, як волам, і сім часів перейдуть над тобою, - аж поки не пізнаєш, що над людськими царствами панує Всевишній, і дає його тому, кому хоче” (Дан. ІV, 28-29).

Навуходоносор втратив розум, уникав людського оточення і вважав себе твариною (лікантропія). Це страшне семирічне випробовування остаточно скорило царя. Після свого вздоровлення він видає наказ “усім народам і племенам, що живуть по всій землі”, в якому розповідає історію свого випробовування, “славити і возвеличувати Царя Небесного, що всі чини Його – правда, а дорога Його правосуддя, а тих, хто ходить у гордощах, Він може понизити” (Дан. ІV, 34). В такому переконанні на 43-му році свого правління (605-562 рр.) Навуходоносор помер, передавши царський престол своєму сину Евілмеродаху (562-560 рр.)

Евілмеродах, навчений випробовуваннями батька, толерантно ставився до юдейського народу і навіть звільнив царя Єхонію з тюремного ув’язнення, де той знаходився впродовж 37 років, призначив йому утримання з царського столу. Однак сам Евілмеродах через 2 роки був скинутий з престолу чоловіком своєї сестри Нериглиссаром (560-556 рр.), після чого розпочалися внутрішні смути, які підготували подальше послаблення і падіння Вавилону.

Світові імперії, як такі, що тримались на завоюванні і насильницькому підкоренні народів, від самого свого початку були позбавлені міцності і життєвості. Це були об’єднані силою зброї різнорідні і часто взаємно ворожі частини держави, які являли собою єдине ціле лише до того часу, поки міцною була рука царя-завойовника, і розпадалися при першому ж ослабленні правителя або натиску зовні. Так було й після смерті Навуходоносора. Тільки смерть забрала його залізну руку від кормила імперії, як одразу ж при його слабких наступниках розпочались внутрішні бродіння різноплеменних народів, які намагались скористатись зручним випадком для свого звільнення, чим підривали силу монархії зсередини.

Після смерті Нериглиссара в 556 році його молодий син Лаборосоарход (Лаваши-Мардук) правив всього 9 місяців. Серед придворних, що здійснили вбивство царя був також Набонід, який і захопив престол.

Необачно позбавляючи своєї уваги Вавилон та його релігійне життя, Набонід жив в Аравії в м. Фема. Його батьки були ревними шанувальниками бога місяця – Сіна, тому й син їх, вже будучи царственою особою, повністю віддається справі відбудови старовинних храмів цього божества. Через відсутність Набоніда в столиці щорічні святкування новорічного свята Акіту відкладались, так як у процесії Мардука участь царя була обов’язковою. Це призвело до того, що відносини між царем і жерцями з кожним роком гіршали. Постійне відкладення торжества ображало не тільки жреців, але й завдало збитків торговим лідерам Вавилону, так як щорічний релігійний ритуал завжди приносив великі прибутки. Атмосфера у Вавилоні з кожним роком ставала все більш напруженою. Народ вже відверто виявляв своє незадоволення царем, який позбавив його улюблених свят. Жерці Мардука все більше обтяжувались царською даниною. Недовіру цареві почало виявляти військо, не відчуваючи в Набоніді людину здатну відстояти країну. Його почали називати принизливим прізвиськом “Кволий”.

Відчуваючи небезпеку, Набонід передає управління столицею до рук царевича Валтасара, про що свідчить вавилонська хроніка, яка в період з 549 по 545 рік розпочинається вказівкою на те, що “цар був у Фемі”.

Саме в цей час розпочинається переможний шлях нового світового завойовника Кіра. Він був сином Камбіза, царя Еламу на півдні Персії, який знаходився у васальній залежності від мідійського царя Астіага. Першим кроком Кіра було звільнення від володарювання Мідії, після чого зі своїм відважним військом він вирушив на схід, який і завойовує до самих Гімалайських гір, що були останньою межею відомого йому світу. Не маючи більше простору для завоювань на сході, Кір вирушає на захід, який також мав скоритися перед ним.

З’явлення на історичній арені Кіра було початком нового періоду в світовій історії. До цього часу панівне становище в світі належало народам хамітського та семітського походження (Єгипет та Ассиро-Вавилонія). Тепер ця роль переходила до рук яфетової гілки людства. Початок правління Кіра на престолі свого батька (558 р. до Р.Х.) збігався з правлінням Пізістрата в Афінах, Креза в Лідії (Мала Азія) і Тарквінія Гордого в Римі, ­­­– тих осіб, які вже є представниками нового західного світу. Перська імперія була немов перехідним ступенем перед початком його панування.

Орел, що був знаменням нового завойовника, за словом пророка Ісайї, викликаний “зі сходу, з країни далекої (Іс. XLVI, 11), переможно пронісся від Гімалаїв на сході до самих берегів Егейського моря на заході. У цих завоюваннях минуло 20 років, але Вавилон ще зберігав свою незалежність, хоча багато підкорених ним народів вже стали здобиччю Кіра.

Без сумніву, це не могло не хвилювати Набоніда, і він повертається до Вавилону. Це вже був 539 рік до Р.Х. Безлад і хабарництво царювали у столиці повсюди. Економічна криза ставала неминучою. Але падіння імперії можна було вважати звершеним фактом лише з падінням її столиці. За її неприступними подвійними мурами, увінчаних бойовими баштами, лежала немов ціла плеяда міст, що перемежовувалися садами, каналами і полями. Вавилон був також і релігійним центром сходу, твердинею великих і страшних богів, перед якими тремтіли народи. Облога міста та його підкорення могли стати справою довгого і невизначеного часу. Тепер, разом з царевичем Валтасаром, Набонід прийняв командування армією. В день Нового Року, у квітні 539 р. цар за всіма звичаями проводить святкування свята Акіту аби розташувати до себе народ. Вірогідно, сподіваючись підняти дух населення, цар наказує привезти до Вавилону статуї богів із усіх міст Халдеї. Процесія істуканів, которих несли на плечах і везли на возах була влаштована з особливою урочистістю. Пророк Ісайя ще за 200 років до зазначеної події у пророчих словах висміяв її:

“Бел упав на коліна, зігнувся Нево, – стали ідоли їхні для звірини і худоби. Те, що колись ви носили, накладене, мов той тягар на худобу помучену. Зігнулися й разом упали вони на коліна; не могли врятувати тягаря і самі до полону пішли...” (Іс. XLVI, 1-2)

Набонід зробив чергову, фатальну для свого царювання помилку: позбувшись своїх богів, міста прийшли в сум’яття, тоді як вавилонські жерці побачили у цій акції зазіхання на авторитет Бела-Мардука. Тому опозиція Набоніду посилилася ще більше.

Кір, не сподіваючись взяти місто приступом, вдається до військової хитрості: він відвів води Єфрата, що протікав через місто в окремий канал. Командувач перського війська Гобрій 12 жовтня 539 р. по звільненому руслу ріки безперешкодно вступив до міста. За іншою версією, самі вавілоняни відчинили перед військом персів брами міста. Гобрій (Дарій Мідянин /Дан. IX,1/) був оголошений комендантом міста і взяв на себе його управління. А 29 жовтня перський цар в’їхав до Вавилону при масовому зборищі народу, що вітав його. Порядок у Вавилоні після його взяття був зразковим. Кір наказав суворо карати за будь-які безчинства. Храмові комплекси Вавилону були оточені військами для того, аби вберегти їх від можливих пограбувань. Цар дарував місту недоторканість і в своєму маніфесті проголосив себе шанувальником Мардука, чим остаточно схилив жреців на свій бік. Ідоли, зібрані Набонідом були повернені до храмів своїх міст. Сам Кір залишився у Вавилоні ще не декілька місяців, щоб відсвяткувати новий рік.