6.6 Розділення єдиного царства. Зовнішні та внутрішні причини краху ізраїльської монархії

Візит цариці Савської до Єрусалиму відзначає кульмінаційний, найвищий пункт в царюванні Соломона. Будь-яке ще більше зростання вже здавалося просто неможливим. Соломону залишалося лише триматися на досягнутій висоті величі і слави. Однак втримати за собою таке положення виявилося складніше, аніж досягнути його.

Соломон порушив найпершу заповідь, допустивши поклоніння ідолам в Єрусалимі. Поштовхом до цього стали шлюбні зв'язки з чужоземними жінками. Окрім дочки фараона, з котрою Соломон одружився, прагнучи союзу з сусіднім володарем (з Цар. III,I), цар, будучи на вершині своєї могутності, брав собі дружин з моавитянок, аммонитянок, ідумеянок, сидонянок і хіттеянок. У нього гарем із 700 дружин і 300 наложниць. Якщо шлюби з дочкою фараона та дочками інших видних володарів Сходу могли бути виправдані політичними міркуваннями, то кількість жінок, що сягає тисячі свідчить лише про марнославство та гординю царя, котрий вже бажав бути вищим за інших царів не лише своєю мудрістю та багатством, але й багаточисельністю своїх дружин, що суперечило прямому Господньому наказу (Втор. XVII, 17).

Тепер Соломон не тільки виявляв терпимість до ідолопоклонства, але й сам поклонявся Ашторі, фінікійській богині плодючості, яка у греків відома під іменем Астарта, а у вавилонян як Іштар. Для поклоніння Мілхому або Молоху, аммонітському божеству, і Хімосу, богу моавитян, Соломон збудував жертовники на горі на схід від Єрусалиму. Ці жертовники проіснували продовж трьох з половиною століть і були знищені лише за днів благочестивого царя Іосії (4 Цар. XXIII, 13).

Ідолопоклонство – нетерпиме явище – було порушенням перших слів Декалогу (Вих. XX). Не забарився час, коли Соломон почув суворий вирок Божий: „Тому, що було це з тобою, і не виконував ти Мого завіту та постанов Моїх, що Я наказав був тобі, Я конче відберу царство твоє, та й дам його твоєму рабові. Тільки за твоїх днів не зроблю того ради батька твого Давида, – з руки сина твого відберу його" (3 Цар. XI, 11, 12).

Тут воля Божа звіщається Соломону вже не безпосередньо, як раніше, а через пророка, і, очевидно, це був Ахійя, про якого згадується пізніше в цьому ж розділі. Тепер династія Давида буде продовжувати керувати лише однією частиною царства, заради Давида і святого міста Єрусалима. Також заради Давида царство не було порушене за днів Соломона, але його супротивники вже під кінець його царювання почнуть являти реальну загрозу Ізраїлю (3 Цар. XI, 14-25).

Історія не пояснює, як ці випробування останніх днів життя Соломона вплинули на нього, і чи не викликали у нього щирого покаяння. Але написані ним книги, і особливо книга „Еклезіаст", доповнюють історію його життя. Тут ми бачимо людину, котра скуштувала усіх задоволень життя і як висновок повинна була з сумом промовити: „Усе це марнота з марнот та ловлення вітру" (Екл. II, 17). Зі свого великого життєвого досвіду Соломон зробив висновок, що справжнє життя полягає в послусі Богові та виконанні його святих заповідей. „Вислухаймо сутність усього, – завершує він свою книгу, – бійся Бога і заповіді Його бережи, тому що в цьому все для людини" (Екл. XII, 13).

Соломон помер в Єрусалимі на 40-му році свого царювання і був похований у місті Давида. Історія його правління була описана пророками Нафаном, Ахією, у видіннях прозорливця Єді та Єровоама (2 Хр. IX, 29) і в особливій книзі – „Діла Соломонові" (3 Цар. ХІ,41). Не зважаючи на таку велику кількість дружин, Соломон залишив після себе лише одного сина Ровоама, який став наступником його на престолі.

Занепад єдиного Ізраїльського царства був прискорений нерозумними кроками у внутрішній політиці Ровоама. Тоді як з особливою силою виявлялось суперництво між колінами Юдиним та Єфремовим, Ровоам, проголосивши себе царем в Єрусалимі, відправився в Сихем (головне місто Єфремового коліна), щоб знайти підтвердження своїх прав на престол також з боку цього сильного коліна. Представники північних колін на чолі Єровоамом намагались використати цей момент для полегшення тих податків, що були встановлені за часів Соломона, і через непомірні розкоші царя стали для народу важким ярмом. Цар дав собі три дні для вирішення цього питання. Старі радники, розуміючи усю небезпеку, що нависла над державою, радили поступитись народу заради миру та цілісності держави. Однак молодий неосвічений цар вчинив за порадою своїх молодих ровесників, пригрозивши народові ще більшими податками і покараннями, і тут повсюди пролунали вигуки, що чулися вже й раніше: „Яка нам частина в Давиді? Спадщини нема нам у сині Єссея! До наметів своїх, о Ізраїлю!" (З Цар. XII, 16). Згодом Ровоам, ще не усвідомлюючи катастрофічності свого плану, послав Адонірама, головного податківця, для збору податків, але ізраїльтяни закидали його камінням, і він помер. Сам Ровоам мусив рятуватися негайною втечею до Єрусалиму, а народне зібрання в Сихемі проголосило царем Єровоама, якого підтримало десять колін. Тепер за Ровоамом залишились лише коліно Юдине та коліно Веніаміна.

Отже, з 931 року Ізраїльське царство поділяється на два: Юдейське (південне), і Ізраїльське ( північне).

Історія Ізраїльського царства пов'язана переважно з коліном Єфремовим ( найбільшим як за площею, так і за впливом), тому інколи пророки північне царство так і називали – „Єфремом". На території цього ж коліна знаходилась столиця царства — Самарія (заснована Амврієм в 885році до Р.Х.). До цього столицею спочатку було місто Сихем, а потім Фірца. Землі, які займало Ізраїльське царство – північна і центральна частина Ханаану, були найродючишими в Палестині. За площею і населенням північне царство втричі переважало південне, тоді як населення обох царств на той час нараховувало близько 5-ти млн. чоловік.

Юдейське царство, що складалось з колін Юдиного і Веніамінового і займало менш багаті землі, очолив син Соломона Ровоам. Столицею царства залишився Єрусалим.

Наскільки царство Ізраїльське вигідно відрізнялись в економічному плані (вихід до моря, багаті землі), настільки ж царство Юдейське переважало перше за своєю внутрішньою духовною силою, так як мало у себе святиню Ізраїля – храм Соломона, істинне священство і пророків.

Ізраїльське царство проіснувало 209 років. Характерні риси цього періоду: постійна внутрішня боротьба та військові конфлікти, швидка зміна царів, з котрих всі 19 були боговідступниками, низька мораль, ідолопоклонство.

Північне – Ізраїльське царство припинило своє існування в 722 році падінням Самарії. Населення царства було відведене Салманасаром в ассирійський полон.

Південне – Юдейське царство проіснувало 344 роки. Всі 20 царів його походили з дому Давида і 8 з них, як свідчить Біблія, були мужами благочестивими і богобійними. В 597 році цар Єхонія був відведений до вавилонського полону разом з народом, а в 586 році впав і повністю був знищений Єрусалим, а з ним і величний храм царя Соломона.

Запитання до теми:

Що стало першопричиною ідолопоклонства Соломона?

Які плоди невірності Богові свого батька пожинав син Соломона, його наступник на престолі ?

Що дає підстави говорити нам про покаяння Соломона наприкінці життя?

Якими зовнішніми обставинами був прискорений занепад Ізраїльського царства?

Охарактеризуйте обидва царства, що виникли після поділу єдиної ізраїльської монархії.

Рекомендована література:

Самуил Дж. Шульц. Мир Ветхого Завета. – Германия: русское издание Международного Библейского института, 1991.