§2 Людина і природне середовище

Джерелом основних небезпек для первісної людини було навколишнє природне середовище. Взаємовідносини між людиною і навколишнім природним середовищем мають свою історію і умовно можуть бути поділені на чотири періоди.

Перший, найдавніший період (включає в себе палеоліт, мезоліт, неоліт) характеризується пристосуванням людини до природи і розгортанням антропогенного впливу на неї: за часів неоліту була винищена значна кількість великих тварин-основний продукт харчування, що призвело до виникнення першої глобальної екологічної кризи в усіх регіонах розселення людей. Піл час другого періоду, який охоплює рабовласницький лад і феодалізм, хоча антропогенний тиск на природу залишався локальним, людина своєю діяльністю завдала природі відчутної шкоди, особливо після виникнення й розвитку хімії та одержання перших забруднювачів довкілля - кислот, пороху, фарб, мідного купоросу.

Перші два періоди взаємовідносин між людиною і навколишнім природним середовищем відрізняються використанням людиною вогню для штучного створення пожеж при полюванні на диких звірів, розширенні пасовиськ, веденні підсічно-вогневого способу землеробства. Ці пожежі спричинили локальні та регіональні екологічні кризи - значні території Близького Сходу, Північної та Центральної Африки перетворилися на кам’яні та піщані пустелі.

Третій період (XVIII століття - перша половина XX століття) - час протистояння природи і людини, хижацької експлуатації усіх природних ресурсів і спричинених цим численних локальних і регіональних екологічних криз, які не оминули й Україну.

Для третього періоду характерною є суспільна думка щодо невичерпності природних ресурсів.

Для четвертого періоду (друга половина XX століття - початок XXI століття) характерні як розвиток другої глобальної екологічної кризи (виникнення і посилення парникового ефекту, зміни клімату, поява озонової дірки, суперіндустріалізація, суперхімізація, суперспоживання і суперзабруднення усіх геосфер), так і рішучі зміни у ставленні багатьох людей до природи, всебічний розвиток екологічної освіти в усіх країнах світу, широкий громадянський рух за охорону і збереження довкілля.

Сьогодні природне середовище розглядають як мегаекзосферу постійних взаємодій і взаємопроникнення елементів і процесів чотирьох її складових екзосфер (приповерхневих оболонок): атмосфери, літосфери, гідросфери й біосфери, кожна з яких перебуває під постійним впливом екзогенних (зокрема космічних) та ендогенних факторів і діяльності людини.

Атмосфера - складова природного середовища, що є зовнішньою газовою оболонкою Землі, яка сягає від її поверхні у космічний простір приблизно на 3000 км.

Літосфера - складова природного середовища, що є зовнішньою твердою оболонкою Землі, яка включає всю земну кору із часткою верхньої мантії Землі й складається з осадових, вивержених і метаморфних порід.

Гідросфера - складова природного середовища, що є сукупністю поверхневих і ґрунтових вод Землі, зосереджених в океанах, морях, на континентах і у льодовому покрові Землі.

Біосфера - складова природного середовища, оболонка Землі, яку населяють живі організми.

Відома теза (француз Ж.Бюффон, англієць А.Уоллес, росіяни К.Бер і К.Ціолковський) про неминуче протистояння людини і природи, коли природа розглядається як щось несумісне із цивілізацією чи принаймні таке, що потребує докорінних змін, удосконалення та пристосування до потреб людства.

За часи свого існування на Землі людина спричинила суттєві зміни структури біосфери, фізичні й хімічні зміни атмосфери, гідросфери та літосфери планети.

Є розуміння того, що подальше перетворення біосфери і втручання людини у природу має узгоджуватися із потребами як нинішніх, так і прийдешніх поколінь й розвитком суспільства.

Сфера взаємодії людини і природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним визначальним фактором розвитку, отримала назву ноосфери. Одним із авторів концепції ноосфери є перший президент Академії наук України Володимир Вернадський. Ноосфера (від грецьких слів ноос - розум і сфера) - оболонка Землі, в якій виявляється вплив людини на структуру й склад біосфери.

Розуміння уразливості навколишнього природного середовища і небезпек, що їх несе деградація кожного з елементів довкілля, зафіксовано у численних документах ООН. Надзвичайну важливість серед них має документ „Порядок денний XXI століття”, прийнятий на Всесвітній конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 рік), у якому сформульовано висновок щодо необхідності глобального партнерства усіх держав заради досягнення стабільного соціального, економічного та екологічного розвитку суспільства. На Всесвітній конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку у Ріо-де-Жанейро (1992 рік) було також прийнято Концепцію сталого розвитку світового співтовариства, у якій запроваджено поняття „сталий людський розвиток” („Sustainable Human Development”), що відтоді широко використовується ООН і науковою спільнотою для означення бажаного стану і перспектив розвитку сучасного суспільства.

Визнання життя і здоров’я людини, її безпеки найвищими соціальними цінностями, які держава гарантує і забезпечує своїм громадянам, міститься у статті 3 Конституції України.

16 січня 1997 р. затверджено Постанову Верховної Ради України „Концепція національної безпеки України”, у якій зазначається, що „національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей”.