22. Роман ф. Рабле як системна критика всіх аспектів життя феодального суспільства

На початку Грангузье зауважує, що «розум його укладає в собі щось божественне, до того він гострий, тонкий, глибокий і ясний; його треба тільки навчити всіх наук, і він досягне вищого рівня мудрості». Тому в його вчителі беруть «великого богослова», магістра Тубал Олоферна, з яким Гаргантюа зумів вивчити абетку в зворотному порядку за 5 років і 3 місяці, прочитав багато середньовічних підручників «з коментарями Пустомеліуса, телепень, Прудпруді, Галі, Жана Теляти, Грошмуцена і прірву інших ». А після смерті богослова «його змінив ще один старий хрін, магістр Дурень роззяв» ...

В особі цих вчителів Рабле висміює поширений метод утворення - читання «розумних» підручників і монотонне зубреніе абетки, зневага фізичним розвитком людини і пізнання навколишнього світу. Ті, що говорять прізвища: Пустомеліус, телепень і т. д. розкривають читачеві ставлення Рабле до такої освіти, а гротескні зауваження підсилюють безглуздість і дурість таких методів науки.

Мимохідь Грангузье став помічати, що від такого навчання його син все більше тупіє і «час від часу стає розсіяніше і недолуге». Франсуа Рабле описує розпорядок днів Гаргантюа, показуючи як безглуздо він проводить свій час.

Шляхом довгих роздумів, Грангузье робить вчителем Гаргантюа мудрого Понократа, який перетворює його в дуже освіченого, культурного та всебічно-розвиненої людини, шляхом того, що очищає його мозок від «усякої скверни» і змушує забути все, чому вчили його минулі викладачі. Понократ застосував спеціальну методом, «завдяки якій у Гаргантюа не пропадало дарма жодної години». Разом з Понократом Гаргантюа читає твори Плінія, Афінея, Діоскорид, Юлія Поллукса, Галена, Порфирія, Оппіана, Полібія, Геліодора, Аристотеля, Еліана і інших. Також Гаргантюа розвивається і в точних науках, і у фізичній культурі.

В особі Понократа Рабле увазі вченого-гуманіста і показує, яка велика різниця між людьми і двома методами освіти: перший спосіб, поширений, має на увазі собою заучування правил і законів, а другий розкриває можливості людини, дає йому розвинутися повною мірою.

Понократ везе Гаргантюа до Парижа, де той знімає величезні дзвони з собору Паризької Богоматері. Але поки Гаргантюа займається в Парижі, на землі його батька внаслідок невеликого інциденту нападає Пікрохол, сусід Грангузье. Пікрохол представляє собою безглуздого і жодного людини. Він уявляє себе великим ватажком на кшталт Олександра Македонського, його радники пропонують йому грандіозні плани і він з радістю мріє про славу, не замислюючись про свої можливості.

У результаті Пікрохол виявляється переможеним і втрачає всі володіння і влада. Але Гаргантюа великодушно обходиться з переможеними, а добрий Грангузье щедро обдаровує переможців. Вчителям Гаргантюа він дарує у володіння землі, а ченцеві Жану на прізвисько Зубодробітель з абатства Сейі на його прохання будує Телемского (Телема по-грецьки - бажання) обитель. Вона, безумовно, не схожа на всі інші абатства. У ній не відрікаються від життя, а навпаки, приходять молоді і красиві для веселої і заможного життя. Там панує повна свобода, кожен може піти, коли захоче, тому що будь-телеміст "має право вступати в шлюб, бути багатим і користуватися повною свободою". Саме абатство - величезний красивий замок на березі річки Луари, в ньому є величезне книгосховище, просторі галереї, двір з майданчиками для ігор.

Зрозуміло, що Телемское абатство зовсім не монастир. Воно - зухвалий виклик монастирським порядків і самому духу чернецтва. Недарма з глибокої неприязню ставляться тут до монахів і монахинь, злобним ханжам, святенник, навушникам і продавцям обману. Телемское абатство - це царство радості, молодості, краси, достатку і свободи. У його статуті записано тільки одне правило: "Роби що хочеш".

Вражає, що в Телемского абатстві, що не знає інших правил, зовсім відсутні сварки і конфлікти. Рабле зауважує з цього приводу: "Людей вільних, що походять від добрих батьків, освічених, що обертаються в порядному товаристві, сама природа наділяє інстинктом і спонукальною силою, які постійно наставляють їх на добрі справи і відволікають їх від пороку, і сила ця зветься в них честю . Але коли тих же самих людей тиснуть і гнітять підле насильство і примус, вони звертають благородний свій запал, з яким вони добровільно спрямовувалися до чесноти, на те, щоб скинути з себе і згорнути ярмо рабства, бо нас споконвіку тягне до забороненого і ми жадаємо того, в чому нам відмовлено "

Телемское абатство, за задумом Рабле, має свідчити про благородство людської природи. Воно - всього лиш спілка гідних, добре вихованих і освічених людей. Рабле не розповідає докладно про ці заняттях. Він тільки милується ними.

Гуманізм бореться за свободу і повагу людини, стверджуючи, що найдосконаліше, що є на світі - це особистість.

Протягом всієї книгу Франсуа Рабле показує і погані, і хороші сторони своїх героїв. Але тим не менш, в кожному розділі видно, як він захоплюється ними. Він показує, що людина, незважаючи на всі його вади, залишається найбільш розвиненим, великодушним і досконалою істотою на Землі. Рабле радіє тому, що на світі безліч красивих і гідних людей. Видно, що він захоплюється розумом і можливостями людей, а не це головна мета гуманізму?

б) Значна увага в першій книзі приділяється викриттю феодальних воєн. Письменник рішуче заперечує ще існуючий у Франції першої половини XVI ст. середньовічний погляд, ніби найпростішим і нормальним засобом створення держави є завоювання. Втіленням завойовницької, грабіжницької моралі середньовічного феодала є король Пікрохоль. В образі Грангузьє Рабле втілив гуманістичну ідею людяного і мудрого монарха, здатного вести мирну політику і турбуватися про долю вітчизни.

в) Марнослів'я і шарлатанство схоластиків осмеиваются у Рабле у всіх формах і аспектах - в сміховинною мови магістра Іанотуса де Брагмардо, благального Гаргантюа повернути викрадені їм дзвони, в описі філософського диспуту, який вів Панург з приїжджим англійцем, пояснюючись виключно жестами, у зображенні царства Квінтесенції і т . п.

Викриваючи всю ницість і дурість середньовічних установ і понять, Рабле протиставляє їм нове, гуманістичне світогляд, для якого, у його розумінні, найбільш характерні вимога свободи людської особистості від всяких уз, стихійний матеріалізм і антифеодальні тенденції.

Якщо у своїй педагогічній системі Рабле висуває принцип рівномірного гармонійного розвитку душевних і фізичних властивостей людини, то все ж саме останні він вважає первинними. Земля, плоть, матерія для нього - основи всього сущого. Мотиви всіх вчинків, все людські руху зображуються їм передусім фізіологічні рефлекси. Це повстання (в елементарних його проявах ще грубе, "неосвіченим") так довго гнобленої плоті співчутливо закріплюється Рабле в образі брата Жана. Ключ до всякої науки і до всякої моралі для Рабле - повернення до природи. Все, що є відхиленням від неї, погано (див. знамените протиставлення фізис Антіфізіі, кн. IV, гл. XXXII). Реабілітація плоті - завдання настільки важлива для Рабле, що він свідомо загострює її, беручи іноді нарочито грубий і цинічний тон. У всьому романі його ми не знаходимо іншого розуміння любові між статями, крім як простий фізіологічної потреби. Звідси сміливість виразів у Рабле, численні травні і "анатомічні" подробиці і пр.

г) Все, що пов'язане з практикою католицизму, піддається у Рабле жорстокому осміянню. Він ненавидить богословів, глумиться над римською церквою і татом, над всякою містикою. Для Рабле немає нічого ненависніше ченців. На його думку, "чернецтво походить від ледарства вищих класів, які таким шляхом позбуваються зайвих ротів, від невігластва і бідності народу, який неробство воліє праці". Рабле порівнює ченців з мавпами, які "всюди гадять і все псують, за що і отримують від усіх насмішки да калатала". Коли Гаргантюа мучить безсоння, брат Жан дає йому мудра порада: "Я ніколи так добре не сплю, як під час проповіді або ж на молитві. Я вас прошу: давайте разом почнемо семіпсалміе, і ви зараз же заснете, запевняю вас!"

Іноді антиклерикальні мотиви переростають у Рабле в антирелігійні випади. Розповівши про чудове народження Гаргантюа, що з'явився на світ через вухо матері, Рабле вигукує: "Чому б і вам не повірити? Тому, скажете ви, що тут відсутнє навіть видимість правди? Я ж вам скажу, що з цієї самої причини ви і повинні мені вірити, вірити сліпо, бо сорбоннистов прямо стверджують, що віра і є викриття речей невидимих ... Ні вже, будь ласка, не обморочівайте себе дозвільними думками. Адже для бога немає нічого неможливого, і якщо б він тільки захотів, то всі жінки проводили б на світло дітей через вуха ". І далі йде ряд гумористичних прикладів чудових народжень з античної міфології з комічною заключній посиланням на "Природну історію" Плінія. Насмішка над міфом про "непорочне зачаття" Христа тут безсумнівна.

При ворожості Рабле всякої релігійної догми він не мав ніяких підстав ставитися до кальвінізму краще, ніж до католицтва. Знищуючи у виданні 1542 місця, де раніше у нього прослизали симпатії до кальвінізму, Рабле не погрішив цим проти своїх більш дозрілих до того часу поглядів. Віросповідних распря була йому байдужа, бо фанатики-"папефігов" в його очах цілком коштували фанатиків-"папіманов". Кальвін мав причини вторити сорбоннистов в своєму засудженні Рабле, який, за його словами, не вірив ні в бога, ні в пекло, ні в безсмертя душі. Дійсно, не пориваючи офіційно з релігією, Рабле давав християнству настільки ж "широке" тлумачення, як і Еразм, прирівнюючи євангельські легенди до античним міфам і вважаючи ті й інші лише символами. Розповівши легенду про смерть Великого Пана, Пантагрюель укладає: "Я ж схильний віднести ці слова до великого рятівникові вірних ... бо він - наш Всі: все, що ми собою представляємо, чим ми живемо, все, що маємо, все, на що сподіваємося - це він, все в ньому, від нього і через нього ". Тут Рабле гранично розкриває свою думку: його уявлення про божество має пантеїстичний або деїстичний характер.

Ненавидячи всяке насильство над людською особистістю і поневолення її владою релігійних та соціальних норм, Рабле їдко критикує ідею спадкової знатності і шляхетності. З приводу кілька туманною генеалогії Гаргантюа він зауважує: "Дай бог, щоб кожному була настільки ж достеменно відома його родовід від Ноєвого ковчега і до наших днів! Я вважаю, що багато хто з нинішніх імператорів, королів, герцогів, князів і тат походять від яких- небудь дрібних торговців реліквіями або ж Корзинщиком, і, навпаки, чимало жалюгідних і убогих побірушек з богаділень є прямими нащадками великих королів та імператорів ". З найбільшою охотою і майстерністю Рабле зображує натовп, плебейську середу, вихідців із низів суспільства. Не рахуючи казкових і дуже мало "царствених" добрих королів, він майже не виводить представників панівних класів, а якщо і виводить, то в остросатіріческой плані, нагороджуючи їх виразними, не завжди удобопроізносімость іменами: граф Буян, герцог де Шваль, воєначальник Молокосос, граф Улепет і т. д. Ставлення Рабле до різних класів проявляється в гротескному описі "того світу", яке дає побував там Епістемон: царі і великі світу цього виконують самі принизливі обов'язки, між тим як скромні ремісники і бідняки займають там почесні місця.

Особливий наголос Рабле зробив на зображенні римських пап: папа Юлій продає пиріжки, Боніфацій VIII - тасьму, Микола III - папір, папа Сікст лікує від венеричних хвороб, папа Олександр зайнятий ловлею щурів. Ніхто в пеклі з папами не церемониться. Так, Пат-лен відбирає у папи Юлія пиріжки, за що того б'є хазяїн; французький поет та історик Жан Лемер, відомий виступами проти пап, наказував папам і кардиналам цілувати собі ногу і при цьому приказував: «Купуйте індульгенції, бестії... дозволяю вам залишатися нікчемними людьми до кінця днів». У зображених картинах пекла Рабле їдко висміює папство, вони сприймаються також як заперечення самого церковного вчення про існування потойбічного світу.

Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога. Єдине, перед чим він схиляється, це природа. Тільки вона є для нього мірилом в оцінці життєвих явищ і людських вчинків. Згідно з його розумінням, усе, що йде від природи,- прекрасне й гармонійне, все, що протистоїть їй,- огидне і потворне. Такий погляд, зокрема, лежить в основі розповіді Пантагрюеля про Фізис і Антифізис (кн. IV, гл. 32). Фізис (Природа) народила Красу і Гармонію, Антифізис (супротивниця Природи) всупереч їй - Недомірка й Нескладу, лицемірів і святенників, кальвіністів, біснуватих, маніяків, людожерів, усякого роду чудовиськ. Проти усіх цих протиприродних потвор і воює автор.

д) Нищівну критику середньовічного законодавства і юридичної науки містить розповідь про те, як вирішив Пантагрюель-гуманіст безконечний позов двох дворян (кн. II, гл. 10-13), котрі вже й забули, за що вони судяться. їхній позов обріс такою кількістю документів, що коли б скласти їх на віз, «його міг би зрушити з місця хіба що четверик здоровенних ослів». Тут у Рабле намічається тема, яка буде широко розгорнута в наступних частинах роману.

Торкається автор і політичної проблеми в розповіді про колонію утопістів в Дипсодії (кн. III, гл. 1). Рабле вчить управляти країною, спираючись на справедливість, а не на і воєнну доблесть. Король повинен не грабувати, душити і обдирати свій народ, а підтримувати й охороняти його, як посаджене деревце. Ця теорія Рабле була спрямована проти феодальних завоювань, жорстокості й деспотизму королівської влади. Незабаром після виходу в світ третьої книги теологи заборонили її, а разом з нею - видання першої і другої частини роману.