49. Комедійна творчість ж б Мольєра як синтез народних сміхових традицій з настановами класицизму

Уявляючи себе трагічним актором, Мольєр грав ролі героїв (саме тут він прийняв свій псевдонім «Мольєр»). Коли трупа розпалася, Мольєр вирішив шукати щастя в провінції, приєднавшись до трупи бродячих комедіантів, очолюваної Дюфреном.

Паризький період діяльності Мольєра відкривається одноактною комедією «Смішні манірниці» (Les Précieuses ridicules, 1659). У цій першій цілком оригінальній п'єсі Мольєр зробив сміливий випад проти химерності, що панувала в аристократичних салонах, і манірності мови, тону і поводження, що отримала велике віддзеркалення в літературі (див. Преціозна література) і справила сильний вплив на молодь (переважно жіночу). Комедія боляче вразила видних манірниць. Вороги Мольєра добилися двотижневої заборони комедії, після відміни якої п'єса йшла з подвоєним успіхом.

При всій своїй істотній для літератури цінності «Манірниці» — типовий фарс, що відтворює всі традиційні прийоми цього жанру. Та ж фарсова стихія, що додавала гумору Мольєра майданної яскравості і соковитості, просочує також наступну п'єсу - «Сганарель, або Уявний рогоносець» (Sganarelle, ou Le cocu imaginaire 1660). Тут на зміну спритному слузі-шахраєві перших комедій — Маскарілю — приходить придуркуватий ваговитий Сганарель, згодом уведений Мольєром в цілий ряд його комедій. Комедія «Школа чоловіків» (L'École des maris, 1661), яка тісно пов'язана з тією, що послідувала за нею, ще зрілішою комедією «Школа дружин» (L'École des femmes, 1662), знаменує поворот Мольєра від фарсу до соціально-психологічної комедії виховання. Тут Мольєр ставить питання любові, одруження, ставлення до жінки і влаштування сім'ї. Відсутність односкладовості в характерах і вчинках персонажів робить «Школу мужів» і особливо «Школу дружин» найбільшим кроком вперед у бік створення комедії характерів, що долає примітивний схематизм фарсу. При цьому «Школа дружин» незрівнянно глибша і тонша за «Школу мужів», яка по відношенню до неї — як би нарис, легкий ескіз.

50. Тартюф як універсальний тип святенника

Тартюф — герой комедії Мольєра Тартюф, або Обманщик.Образ сходить до фольклорно-міфологічного типу трикстера. Очевидна також звязок постаті Т. з фарсовим масками лицемірів.Імя Т. увійшло в європейські мови як синонім лицемірства й святенництва. Образом свого ханжі-пустосвята Мольєру вдалося сформулювати проблему, істотну як для його епохи що позначилася, з особливою очевидністю саме в його час, так і для інших більш ранніх і більш пізніх епох, позначених метаморфозами християнської релігійності. портрет коханого їм навіки праведника, чиї молитви в церкві були сповнені такої ревності, що він привертав до себе загальну увагу.Він не проти смачно поїсти й отримати в дар усі маєтки підкореного його проповідями господаря. Однак мотив плоті служить в комедії не тільки викриття брехуна. В тематичній системі твору цей мотив повязаний з темою личини, уявленість, примарності — тобто з однією з найпопулярніших тем культури бароко.Образ Т., саме пустосвята за визначенням тверезомислячої служниці Доріни, — виразна маніфестація найістотнішої проблеми епохи, актуальною як для суспільства, так і для релігії.Тема маски, що торжествує перемогу над особою, спокусливо прикрашеної оманливої личини, що підмінила собою лик, виявилася у творенні філософа-мораліста драматично повязана з темою глибокої духовної кризи, що охопила соціум і не минула церква. У більш загальному сенсі Тартюф — пєса про непрості взаємини людського суспільства з релігією і про одвічну проблему нетотожності віри та її сповідання, а також про ціну, яку платять люди за свою нездатність відрізнити справжнє від уявного.

В образе Тартюфа — это религиозное ханжество. Еще до появления Тартюфа на сцене мы слышим о его крайней набожности и смирении, вплоть до раскаяния в том, что однажды во время молитвы он убил блоху. Затем последовательно раскрывается подоплека этого благочестия. И тут оказывается, что лицемерие не единственный его порок. Мы узнаем, как Тартюф любит обильно поесть за чужим столом, что он неравнодушен к красоте служанки. Мы видим, как он не брезгует никакими средствами, стремясь захватить чужое имущество, как пытается соблазнить жену своего благодетеля. И тут лицемер окончательно разоблачает свой аскетизм, заявляя, что, "кто грешит в тиши — греха не совершает". Все это проявления сущности характера, который ни в чем не меняется от начала до конца. Но правдивая картина социальной жизни в комедии не сводится только к обличению ханжества. Буржуазная семья с ее патриархальным укладом, из которого жаждет вырваться молодежь, — все это вырастает в живое и яркое полотно.