44.Сентименталізм, натуралізм, декаданс: зміна естетичних уподобань супроти попереднього типу творчості

 Сентименталізм, натуралізм, декаданс: зміна естетичних уподобань супроти попереднього типу творчості. Сентименталізм — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст. Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клоп штока (Німеччина). В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти відкинули раціоналізм Декарта, на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта "Я мислю, отже існую", прийшла теза Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую". Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму провідну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття — ніколи". Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників. Сентименталізм сприяв демократизації літератури. Головний герой сентименталістів — людина середнього стану, здатна на благородні вчинки і глибокі переживання. Вона не пристосована до життя, непрактична, не вміє жити "за законами розуму", живе за законами серця, у світі зла і несправедливості є наївним диваком. Сентименталісти руйнують класицистичну ієрархію жанрів. Замість трагедій, героїчних поем, од з'являються жанри подорожніх нотаток ("Сентиментальна подорож" Л. Стерна, "Подорож з Петербурга в Москву" О. Радішева), епістолярного роману ("Страждання юного Вертера" Ґете), сімейно-побутова повість ("Бідна Ліза" М. Карамзіна). Романи і повісті мали форми сповіді, споминів, щоденника, листування ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Черниця" Д. Дідро). Такі форми сприяли глибшому розкриттю внутрішнього світу героїв, відтворенню складних людських почуттів. Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея. Сентименталісти рідше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів часто зустрічаються ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання. Л. Стерн у романі "Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена" зосереджує увагу не на послідовності зображення подій, а на змалюванні внутрішнього світу людини, на розкритті її переживань і настроїв. Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують з фольклору. Вони беруть з народної мови ніжні, ласкаві слова і звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: "Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька і від неї наче сяє". Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача. Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона ("Памела", "Клариса"), О. Ґолдеміта ("Векфільський священик"), Л. Стерна ("Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена", "Сентиментальна подорож") в Англії; Й.В.Ф. Ґете

("Страждання юного Вертера"), Ф. Шиллера ("Розбійники") в Німеччині; Ж.Ж. Руссо ("Юлія, або Нова Елоїза", "Сповідь"), Д. Дідро ("Жак-фаталіст", "Черниця") у Франції; М. Карамзіна ("Бідна Ліза", "Листи російського мандрівника"), О. Радіщева ("Подорож з Петербурга в Москву") в Росії. Проблема існування сентименталізму в українській літературі зостається дискусійною, Д. Чижевський вважав, що в українській літературі "немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму"'. Іншої думки дотримується І. Лімборський. В "Історії української літератури XIX ст." (К., 1995. - - Кн. 1. — С. 212—239) - - він проблемам українського сентименталізму присвятив цілий розділ. В. Пахаренко пропонує розглядати сентименталізм як течію класицизму "позаяк цьому стилю властиве класично-просвітницьке світосприйняття". У творах Г. Квітки" Основ'яненка "Пархімове снідання", "Підбрехач", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", на його думку, домінує чуттєвий елемент, проте немає сентименталістського стилю, а саме: суб'єктивного вияву почуття автора (напр., вигуків "ох!", "горе мені!" тощо); немає елементів "передроманістичної похмурости", відсутня "перифрастична" манера, що була такою характерною для російської карамзінської школи (замість "сонце"—"денне світло", замість "кінь" — "ця шляхетна тварина" тощо); немає детальних та іронічних описів. Оповідь Квітки тече плинно, образи заокруглені, вираз точний (хоч і трохи примітивний), усе це цілком у традиції власне класицистичної прози. Те ж саме можна сказати і про п'єсу Котляревського". М. Зеров називає сентименталізм течією. П. Волинський, М. Яценко, Є. Нахлік розглядають сентименталізм як окремий напрям. Деякі дослідники трактують сентименталізм як недолік, пов'язуючи його із впливом творчості М. Карамзіна. О.І. Гончар, намагаючись знайти якийсь компроміс, акцентує на сентиментально-реалістичних ознаках прози Г. Квітки-Основ'яненка. На думку Ярослави Вільни, не можна протиставляти сентименталізм іншим стилям. У творах Г. Квітки-Основ'яненка вона знаходить, крім елементів сентименталізму, реалістичні, класицистичні і романтичні ("Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г. Квітки-Основ'яненка", 2005). Цю думку поділяє Ю. Ковалів: "Сентименталізм в українській літературі мав сприятливі умови для розвитку, часто поєднувався з елементами просвітницького реалізму, класицизму. Застосований І. Котляревським ("Наталка Полтавка"), сентименталізм найяскравіше втілений у творчості Г. Квітки-Основ'яненка ("Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" та ін.), де змальовані шляхетні, мрійливі, душевні, моральні персонажі, що втілювали ідеал простолюду". І. Лімборський вважає, що на розвиток українського сентименталізму помітний вплив мав "кордоцентричний характер української філософської думки". Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С. Писаревський ("За Ні-мань іду", "Моя доля"), Л. Боровиковський ("Молодиця"), М. Петренко ("Батьківська могила"), О. Шпигоцький ("Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий"), С. Климовський ("їхав козак за Дунай"). Український сентименталізм мав селянський характер. Натуралізм (від лат. natura — природа) — літературний напрям, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму став позитивізм. Позитивісти вважали, що наука повинна описувати явища, вона не здатна проникнути в їх суть. Натуралісти обмежують роль літератури копіюванням дійсності. Натуралізм з'явився у Франції, теоретиком напряму був Е. Золя. Він писав, що не хоче, як Бальзак, розв'язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, філософом, моралістом. Картини, які він малює, — "простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є". Літературні попередники натуралізму - - письменники "реалістичної школи" 1850-х років — Ж.

Шанфлері і Л.Е. Дюранті, які намагалися об'єктивно змалювати дійсність, показали естетичні можливості "низьких" тем. У руслі натуралізму розвивалася творчість Ґ. Флобера, Е. і Ж. Ґонкурів. Але як напрям натуралізм оформився у творчості Е. Золя. Золя розробив теорію натуралістичного роману і театру (зб. "Експериментальний роман" (1880 p.), "Романісти-натуралісти"). Він створив школу письменників-натуралістів. До неї увійшли письменники т. зв. меданської Фупи (Ґ. де Мопассан, Ж.К. Гюїсманс, А. Сеар, Л. Еннік, П. Алексіс), а також Е. Гонкур і А. Додс. Наприкінці 80-х років XIX ст. "натуралістична школа" розпалася через естетичні суперечки. У 1870 році помер Жуль Гонкур, у 1880 — Флобер, у 1893 — Мопассан, у 1896 — Едмон Гонкур, у 1897—Доде,у 1901 — Алексіс, у 1902 — Золя, у 1907 — Гюїсманс. Натуралісти вважали, що завдання письменника — досліджувати закономірності життя людини. Оскільки людина — істота біологічна, письменник повинен досліджувати біологічні закони її існування. Характер людини, на думку натуралістів, зумовлений спадковістю, фізіологічною природою і біологічними законами. Біологічний фаталізм яскраво виражений у творчості Е. Золя. У багатотомному циклі творів під назвою "Ругон-Маккари" Золя пояснює кар'єру Ругонів тим, що в їх жилах тече здорова кров, а занепад роду Маккарів — їх біологічною неповноцінністю. Фізіологічні імпульси диктують поведінку Жерміні Ласерте з однойменного роману братів Гонкурів. Натуралісти втілюють у своїх творах теорію Ч. Ламброзо про злочинність, яку диктує погана спадковість. Важливу роль в естетиці натуралізму відіграє теорія середовища. Натуралісти розуміли середовище перш за все як обставини побутові. У романах Золя "Черево Парижа", "Пастка" побут постає з усіма подробицями, барвами і запахами. Натуралісти вважали, що, змальовуючи побут, вони залишаються па ірунті реальності, яку можуть втратити, коли звернуться до актуальних соціальних узагальнень. Золя, змальовуючи побут шахтарів у романі "Жермі-наль", життя селян у романі "Земля", все ж розкрив і соціальні проблеми. Натуралісти показують вплив середовища на людину, забуваючи, що людина впливає на середовище, змінює його. їх герої — пасивні, статичні, вони жертви соціальних умов. Звичайно, не всі твори натуралістів проникнуті ідеями фаталізму і песимізму. Натуралісти вважали, що література повинна використовувати науковий метод пізнання, відмовитися від моралізаторства, бути безпристрасною. Твори натуралістів іноді нагадували протоколи судової експертизи, історії спадкових хвороб. У передмові до другого видання роману "Тереза Ракен" Золя писав, що робота письменника подібна до роботи анатома. Письменник проводить експерименти над людьми, а хімік над хімічними елементами. Важко уявити собі хіміка, який розгнівався на азот, бо ним не можна дихати, і симпатизує кисневі. На думку натуралістів, факти не потребують оцінок письменника, висновки з побаченого, прочитаного має робити читач, глядач. Таке об'єктивне, неупереджене ставлення до зображених предметів і явищ близьке до наукового пізнання. Прагнучи точно задокументувати факти і явища, натуралісти відмовляються від вигадки і фантазії. Вони вважали, що для письменника не може бути непридатних сюжетів і негідних тем. Ненависть до світу зла і несправедливості не давала можливості натуралістам стати байдужими реєстраторами подій і явищ. їх симпатії завжди були на боці простих людей. Золя, Мопассан, брати Ґонкури виходили за межі натуралістичної системи. Натуралізм сприяв демократизації мистецтва, розширив його проблематику, розкрив підсвідоме у поведінці людини, але йому не вистачало широких узагальнень. Наприкінці ХГХ століття натуралізм позначився на творчості письменників різних країн. Його впливу зазнали Г. Гауптман, А. Гольц, М.Г. Конрал (Німеччина), Ф. Норріс, X. Гарленд, С. Крейн (США), Дж. Мур, Дж. Гіссінг, А. Моррісон (Англія). Тенденції натуралізму проявилися у творчості Д. Маміна-Сибіряка, О. Писсмського, П. Боборикіна, Б. Пільняка, В. Верссаєва (Росія), у

творах Панаса Мирного та Івана Білика "Пропаща сила", Панаса Мирного "Повія", І. Франка "Boa constrictor", В. Винниченка "Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефистофеля", "Базар", "Гріх". Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця 19 — початку 20 століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини умистецтві, ілюзорний академізм, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці тощо, трактовані як прояв «присмеркової доби», коли дійсність, втиснена у абсолютизовані схеми раціоналізму, втрачала свій зміст. Відтак митці закликалися до подолання кризової ситуації, до створення нових естетичних та етичних цінностей, які випливали б з основ тогочасної, ще досить молодої «філософії життя», яка реабілітувала не просто ірраціональні принципи, а й критерій єдності світу. В цьому аспекті представники декадансу були близькі до символістів. Однак марно було б шукати чистого декадансу, значно продуктивніше вбачати його елементи у творчості конкретного письменника (естетизація потворного у Шарля Бодлера, естетизм в Оскара Вайльда, підкреслений індивідуалізм в А. Стріндберга, аморалізм у М. Арцибашева чи Володимира Винниченка та ін.). Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І. Франком та В. Щуратом, котрий у статті «Літературні портрети. Іван Франко» відзначив високий естетичний рівень збірки «Зів'яле листя», але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі. Водночас слід обережно виводити філософські джерела декаденсу з «філософії життя», як, приміром, із теорії Ф.-В. Ніцше, котрий у своєму запереченні закостенілої офіційної моралі та здеградованого християнства апелював до сильної, здорової людини, розглядав своє вчення як протест проти загального занепаду культури та людства. На жаль, декаданс, керуючись такими ж настановами, мимоволі сам переймався хворобливими симптомами «кінця віку», що не могло не позначитися на творчості самих митців

46. Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм. Попередниками авангардизму є пізній Ренесанс і романтизм. Із пізнім Ренесансом авангард зближує соціальний і мистецький утопізм, з романтизмом — суб'єктивізм, агностицизм, заглибленість в ірраціональне, динамізм, фрагментарність, націленість на майбутнє, розуміння інтуїції як основного творчого джерела, критичне ставлення до раціонального світосприйняття, опозиція до світогляду Просвітництва. З модернізмом авангард пов'язує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард — в опозиції до минулого.

В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєфніші, ніж в модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як "неповного" чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.

Прихильники авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття, закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих, єретиків.

Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909— 1910 років, тобто від появи перших футуристичних маніфестів. До футуризму зводять літературний авангард О. Ільницький, С. Павличко, В. Моренець, О. Бобринська. Але авангардизм включає багато інших стильових течій, серед них — дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду зостається дискусійною.

У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній (перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард) — після Другої світової війни. Розвиток авангардизму в Україні був зупинений пануванням соціалістичного реалізму, деякі його особливості відновлені у 60-ті роки XX століття. У 80-ті роки він набув ознак неоавангардизму.

порушення радянських табу (на рівні тем), деструкція ідеологем і літературної традиції

порушення радянських табу (на рівні тем), деструкція ідеологем і літературної традиції