10. Основи наратології: мімезис і дієгезис, типологія нараторів, види фокалізації.

Термін narrative перекладається як оповідь (розповідь) і

може означати: а) результат оповіді (оповідання), певну

вербальну (словесну) структуру; б) процес оповіді - словесний

виклад, структурування оповіді (наприклад, творення сюжету).

Наратор - оповідач, мовець-автор, образ і функції якого у

художньому творі можуть бути різними. Розрізняють три

основні образи наратора: 1) гомодієгетичний наратор (з грецьк.

homos - рівний, однаковий) - це той оповідач, іцо функціонує в

тексті, є учасником подій, про які мовиться (наприклад,

оповідач у «Народних оповіданнях» Марка Вовчка, у новелі

«Цвіт яблуні» М.Коцюбинського); розповідь у такому разі часто

ведеться від першої особи; 2) гетеродієгетичний наратор (з

грецьк. heteros - інший) - це той оповідач, що перебуває в

художньому світі, але поза дією, сторонній спостерігач

(обсерватор), оповідь ведеться від першої особи; 3)

екстрадієгетичний наратор - власне автор, він веде за собою

читача, коментує події, висловлює свої роздуми; розповідь

ведеться від третьої особи, оскільки наратор перебуває поза

художнім світом.

Наратологія - теорія оповіді, наука про оповідні

структури (формування сюжету, типи оповідності). Наратологія

виникла в контексті європейського структуралізму та

російського формалізму, але в 60-70-і роки виділилася в

окремий, самостійний розділ у науці (теоретики - О.Людвиг,

В.Кайзер, П.Лаббок, К.Брукс та ін.). Освоюють здобутки

наратологїї й українські літературознавці, які досліджують такі

проблеми, як моделі наративу, образ шратора, наративні

структури в українській прозі (М.Ткачук, О.Ткачук, О.Капленко,

І.Папуша, М.Кебало)

Міметичний тип нарації полягає у «драматизації»

оповіді, тобто цьому типу притаманна повільна, послідовно

розгорнута оповідь, у якій те, що сказано, «інсценізується» для

читача, створює ілюзію, що ми самі бачимо та чуємо те, що

иідбувається. Дієгетичний («дієгезис» означає «розповідати»,

«переказувати») тип оповіді передбачає мету подати художню

інформацію якомога ефективнішим способом, без наміру

створити ілюзію «присутності» події тут із зараз На практиці

письменники поєднують обидва типи розповіді.

Фокалізована оповідь («фокалізація» означає «погляд»,

«перспектива») оприявнює позицію, з якої розказано історію:

;і) за умови зовнішньої фокалізації повідомляється тільки те, що

герої кажуть і бачать («Чіпка зупинився і глянув на дівчину»);

6) за умови внутрішньої фокалізації, навпаки, розповідь

зосереджена на тому, що герої відчувають і думають

(«Загукало в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітила в очах, і

він побачив дідугана Морозенка»). Інколи оповідач вільно

проникає у свідомість та внутрішній світ більш як одного героя,

гак ніби він знає про думки і почуття їх усіх. Таки тип оповіді

має «нульову фокалізацію», а оповідача можна назвати

«всезнаючим наратором».

У будь-якому творі оповідь веде автор, але не

обов’язково від власного імені чи особи. В одних випадках він

постає як «голос посередника», як свідомість, що фіксує події -

такого оповідача можна назвати імпліцитним {прихованим). В

інших випадках наратор - це дійова особа тих подій, які

викладаються в оповіді (експліцитний оповідач, тобто

очевидний). Прикладом може бути оповідачка у повісті Марка

Вовчка «Інститутка» (оповідь ведеться від першої особи, в

оповідачки є своя життєва історія, вона наділена певними

рисами характеру, також відомо про її соціальний стан). Час оповіді може не співпадати із часом події

(повернення назад, забігання наперед). Але ретроспекції (події,

що сталися в минулому) і випередження подій (певні натяки на

подальший розвиток події) виправдані логікою художньої

оповіді, оскільки мають суто художнє призначення

(інтригування, передбачення, нагадування) для розкриття теми.