14.Міметичний (автологічний) образ, алегорія, символ і симулякр.

Автологічні образ - це образ, в якому чуттєвий образ і його значення належать до одного кола явищ, є самозначущим: образ-гротеск та ін.

Алего́рія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання).

Си́мвол (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін. Символ дав митцеві можливість сконцентрувати в образі широке коло життєвих явищ, дозволяє гранично «згущати» і перебільшувати зображуване.

Рибчинська про символ: “...можна вибудувати собі такі пари відповідностей: античність – символ як універсальна категорія, середньовіччя – як принцип світобудови, німецька класична філософія / романтизм – як інструмент пізнання, модернізм – як форма експресії “Я”, постмодернізм – як текстова реляція”.

Симулякр-термін постмодерністської філософії,який означає зображення,копію того,що насправді нге існує.Сьогодні це культурне або політичне утворення,що копіює форму вихідного зразка. Картини,малюнки,переказ історії своїми словами-симулякр.

Пригадавши класифікацію образів за Ж. Бодріяром, спробуйте накласти на зміну типів творчості ці чотири види образів:

1) міметичні, уявне наближається до дійсності;

2) ідеальні, уявне віддаляється від реальності;

3) «текст у тексті», уявне займає місце реальності за рахунок того, що «роль» уявного відіграє включений (чужорідний) мистецький об’єкт (картина, зображена на картині, роман, який пише герой роману і т.п.);

4) симулякр, уявне ніяк не співвідноситься із реальним.

17.Тема і мотив у літературному творі.

Художній твір - це результат емоційно-інтелектуальної

діяльності письменника, своєрідна форма його духовного та

розумового самовираження. Новоявлений текст - лише початок

буття художнього твору. Як літературне явище твір збудеться

лише тоді, як стане предметом художнього "споживання"

(співтворчості), саме з того моменту, як між ним і читачем

виникне діалог Художній твір "оживає" тільки за наявності

такого діалогу, тобто передбачає своє власне відтворення в уяві,

у свідомості читача (рецепція). Два ключові питання охоплює

рецепція художнього твору: про що цей твір? (зміст); як він

написаний? (форма)

Поняття "зміст літературного твору" включає в себе ряд

категорій.

Тема (з грецьк.: те, що в основі) - це коло життєвих явищ

або якась сторона життя, обрана письменником для зображення

з метою певних узагальнень, розкриття якихось

закономірностей дійсності. Теми є соціальні ("Микола Джеря" І.

Нечуя-Левицького, "Собор" Олеся Гончара, "Сад

Гетсиманський" І. Багряного), побутові ("Конотопська відьма"

Г. Квітки-Основ'яненка, "Зачарована Десна" О. Довженка),

історичні ("Чорна рада" П. Куліша, "Ярослав Мудрий" І.

Кочерги), соціально-психологічні (" Іпіептіет/о" М.

Коцюбинського, "Новина" В. Стефаника), психологічні ('Цвіт

яблуні" М. Коцюбинського).

Теми в літературі історично зумовлені, їхня поява і

художнє вираження пов'язані із життям суспільства, з

інтересам и і людей, і самого письменника, який ставить перед

собою творче завдання. Так, тематичний зміст "Слова о полку

Ігоревім" сформувався під впливом історичних подій і

суспільно-політичної ситуації у Київській Русі в кінці XII ст.

"Внеїда" І. Котляревського - це відгук на зруйнування Січі і

винищення козацтва, на ліквідацію залишків державності

України російським царизмом у XVIII ст., хоч тема твору

завуальована, захована за сюжет Вергілія. Історично зумовлена

повість М. Коцюбинського "Fata morgana", в якій показано

селянські настрої на межі XIX і XX ст., коли проблема землі по-

різному осмислювалася і сприймалася в українському селі.

Після другої світової війни Олесь Гончар роздумує про

майбутнє людства у "Прапороносцях", "Тронці", "Людині і

зброї', "Твоїй зорі". Проблеми національної деградації

сучасників хвилюють Ліну Костенко, В. Стуса, М. Руденка, Є.

І уцала, ГІ. Загребельного. Ю. Му шкетика, Оксани Забужко,

С.Процюка.

Якщо тема співзвучна часові (навіть коли це історична

тематика), твір знаходить відгук у читача, має громадський

резонанс - значить вона актуальна, тобто володіє силою впливу

на людей. Нині актуальними є твори "Сад Гетсиманський" і.

Багряного, "Жовтий князь" В. Барки, "Орда" і "Журавлиний

крик" Р. Іваничука, "Мина Мазайло" М. Куліша, «Брат на брата»

І О. Му шкетика, поезія Ліни Костенко, В. Симоненка, В. Стуса,

М.Воробйова, В.Герасим’юка, І.Римарука, ІАндрусяка,

II.Гірника та ін. 1 хоч ці твори написані в різний час, однак їхня

актуальність зумовлена головною темою дня — відродження

духовності України, побудова суверенної держави; у них -

суворі уроки минулого, засудження тоталітарної системи з її

репресіями, голодоморами, зневажливим ставленням до

людини.

У художньому творі виділяють центральну тему, тобто

найсуттєвіше, адже є побічні і другорядні теми, зачеплені

письменником або принагідно, або з метою глибшого розкриття

суті зображених явищ чи подій. Центральна тема роману Ліни

Костенко "Маруся Чурай" - доля полтавської дівчини-піснярки

на тлі буремних подій визвольної війни українського народу.

Звучить тут тема героїзму у боротьбі з поневолювачами, тема

історичної пам'яті, тема пов'язаності творчого таланту з історією

народу. Це доповнює, розширює тематичний діапазон роману.

У літературознавстві побутує таке поняття, як "традиційні

теми". Це такі теми, що є однаково важливими в будь-яку

історичну епоху: тема життя і смерті, боротьби добра і зла, тема

людської долі, тема кохання, взаємозв'язок поколінь та ін. В усі

часи такі теми розроблялися в літературі, але в кожну епоху

вони наповнювалися відповідним історичним змістом.

Мотив - найпростіша розповідна (епічна) одиниця.

О.М. Веселовський зазначав: "Під мотивом я розумію формулу,

яка відповідала на перших порах на питання, які природа всюди

ставила перед людиною, або закріплювала особливо яскраві,

найбільш важливі чи повторювані враження дійсності".

Наприклад, мотив затемнення сонця включав у себе

припущення, що хтось його краде. У сучасному

літературознавстві поняття "мотив" здебільшого застосовують

до ліричних творів (весняний чи осінній мотив, мотив кохання,

самотності, смутку та ін.).

Приклад:

Цвітуть на білому хати.

У грудях грудня - зими, зими.

Димів скуйовджені хвости,

І дух овечий та козиний...

Цвітуть обмерзлі криниці

Холодним квітом мармуровим.

Дитя заснуло на руці,

Як слово на долоні мови...

(М. Вінграновський)

З цього вірша видно, що лірична тема (мотив) має свою

специфіку і форму вираження. Зимовий мотив, що реалізується

у мальовничому сільському пейзажі, несе ідею спокою,

врівноваженості, перепочинку, але концентрується на думці про

творче інтермецо - на паузі у словесному творінні, коли

нагромаджуються нові поетичні сили.

У лекціях з естетики Гегель позначив словом "пафос" (з

грецьк.: сильне, пристрасне почуття) високе піднесення митця,

зумовлене осягненням суті зображуваного життя. Виділяють

героїчний пафос ('Слово о полку Ігоревім", «Гамалія»

Т.Шевченка, "Захар Беркут" І.Франка, "Тигролови" І.Багряного);

трагічний пафос ('Катерина" Т.Шевченка, "Страчене життя"

А.Тесленка, "Новина" В.Стефаника); комічний пафос

(сатиричний та гумористичний) - "Сон" Т.Шевченка, "Хазяїн" І.

Карпе нка-Карого, "Аристократ із Вапнярки" О.Чорногуза,

гуморески С.Руданського, Остапа Вишні, П.Глазового); пафос

сентиментальності (повісті Г. Квітки-Основ'яненка),

романтичніш ("Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих

предків" М. Коцюбинського, «Зачарована Десна» О.Довженка).