28.Етногеографічні особливості бойків

Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Бистрицею Надвірнянською на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в півічно-західній частині Закарпатськоїобласті.

За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює північно-західну частину Богородчанського району, Рожнятівський район і майже весьДолинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області,Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького,Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райониЗакарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв.км.

Найпоширенішою є думка, що бойки є нащадками давнього слов'янського племенібілих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь Володимир Великийприєднав до Київської держави.

Походження самоназви «бойки» вченими ще повністю нез'ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом.

Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах Бойківщинипроживало до 170–175 тис.чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживало до 400 тис. чол. Найвідомішими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич, Калуш,Борислав, Болехів, Долина, Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка,Воловець, Бориня, Великий Березний.

Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах — землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі,Франції.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших галузях господарства.

БОЙКИ Бойки - етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області.  За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв.км.  Найбільш поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов'янського племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь Володимир Великий приєднав до Київської держави.  Походження самоназви "бойки" вченими ще повністю нез'ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому - ще й одягом.  Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах Бойківщини проживало до 170-175 тис.чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживало до 400 тис. чол. Найбільш відомими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина, Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бариня, Великий Березний.  Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах - землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції.  Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших галузях господарства.  На Бойківщині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор в Кракові, а згодом проф. та ректор університету в Болоньї, П.Конашевич-Сагайдачний - генеральний суддя Б.Хмельницького, письменник, вчений, громадський діяч І.Я.Франко, а також письменники М.Устиянович, А.Могильницький.  В першій половині XX ст. (30-ті рр.) дослідження Бойківщини були зосереджені в музеї "Бойківщина" в Самборі. Тут видавався "Літопис Бойківщини".