46. Українці на сході за межами етнічних територій

Територія східної діаспори– це на сьогоднішній день різні за рівнем економіного розвитку, культурно-цивілізаційними орієнтаціями та ступенем політичної стабільності держави. Але все ж їх об’єднує подібність умов і обставин імміграції, заохочувального чи насильного переселення українців. Звідси і деякі спільні риси та проблеми їхньої життєдіяльності. Через недосконалість або практичну відсутність сучасних переписів кількісні параметри східної української діаспори можна визначити лише приблизно. Слід ураховувати, що геополітичні зміни та воєнні конфлікти зумовили й значні обсяги міграцій українського населення.

Отже, за приблизним оціненням східна українська діаспора становить приблизно4,3 млн осіб, які ідентифікують себе як українці. Не меншою є й кількість осіб українського походження, котрі ще можуть дотримуватись деяких українських традицій. Ядро східної української діаспори, близько65% від її загальної кількості, – це українці в Росії. Згідно з даними перепису2002 року в Росії проживало близько2 млн943 тис. українців(2% від усього населення Росій-ської Федерації). Величезна більшість цього населення– це іммігранти з України вже новітніх часів(після Другої світової війни). Порівняно з1989 роком абсолютна кількість українців зменшилася більше ніж у1,5 раза, а питома вага на1% (з3% до 2%). Таке істотне зниження лише частково можна пояснити зовнішніми міграціями та від’ємним природним приростом.

Ураховуючи велику частку осіб, які не вказали на свою етнонаціональну приналежність(майже1,5 млн), можна припустити, що сюди ввійшли й українці. Але все ж найбільшою мірою зменшення кількості українців в Росії відбулося внаслідок асиміляції. Українці в Росії проживають фактично у всіх регіонах. Найбільшою є їхня питома вага у північних та східних територіях, що, з одного боку, є наслідком жорстокої етнополітики радянського режиму та, з другого боку, засвідчує видатну роль українського населення в освоєнні цих сурових країв. Так, більше 6% становлять українці в Магаданській, Мурманській, Тюменській областях, республіці Комі, Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому, Таймирському, Чукотському автономних округах. Причому вагомою є й абсолютна кількість українців в Тюменській області– понад211 тис. Значно більшою середніх зна-чень є частка українців в Камчатській(5,8%), Омській(3,7%) та Амурській(3,5%) областях, Приморському(4,5%) та Хабаровському(3,4%) краях, в республіці Саха(Якутія) (3,6%) та деяких інших регіонах. В європейській частині Росії, ок-рім північних територій, досить помітною є частка українців в Калінінградській (4,9%), Бєлгородській(3,8%) та Оренбурзькій(3,5%)областях. Порівняно значним є представництво українців в російських столицях (Москві і Петербурзі), що може мати важливе значення і в організаційному, і в культурно-політичному аспектах. Зокрема, у Москві, не включаючи осіб українського походження, проживає близько254 тис. українців(близько9% від усієї кількості українців Росії і2,4% від усього населення російської столиці), у Санкт-Петербурзі– понад87 тис. українців(майже3% від кількості українців і 1,9 % від усієї кількості населення цього міста).

За соціальним складом більшість українського населення Росії– це переважно висококваліфіковані працівники. Є серед них представники великого бізнесу, науковці, діячі культури, політики. Зважаючи на це та враховуючи порівняно високий рівень самосвідомості, українці в Росії мають вагомі підстави не лише для самоорганізації свого етнокультурного життя, але й для забезпечення загалом оптимізації взаємин Росії та України. Однак об’єктивно влада Росії дуже мало сприяє цьому, перешкоджаючи розширенню української культурно-освітньої інфраструктури(шкіл, бібліотек, україномовних видань). Недостатньою є і підтримка з боку України.

Але все ж українцям в Росії впродовж90-х років минулого століття та на початку ХХІ ст. вдалося добитися значних успіхів в забезпеченні своєї культурної автономії. Зокрема, у1992 році в Москві відбувся установчий з’їзд Об’єднання українців Росії. Було проведено низку важливих форумів з участю представників західної діаспори та організацій з України. На сьогодні діє близько50 українських національно-культурних товариств. Особливо активними є українські організації в Москві, Санкт-Петербурзі, Мур-манську, Воркуті, Сиктивкарі, Нижньовартовську, Норильську, Оренбурзі, Тю-мені. Попри це відчутною є потреба дальшої соціально-політиної активізації українського населення в Росії, що могла б забезпечити і призупинення його асиміляції, і розширення середовища проукраїнських настроїв загалом. Вагомий демографічний потенціал має українська діаспора в Казахстані, хоча впродовж останніх десятиліть він істотно знизився. Так, якщо в1989 році в Казахстані проживало876 тис. українців, то в1999 році– лише547 тис. Тобто за міжпереписний період кількість українців зменшилася більше, ніж в 1,6 раза. Знизилася і їхня питома вага: з5,4% – у1989 році до3,7% – у1999 році.

Ці зміни відбулися як в результаті від’ємного міграційного сальдо, так і внаслідок меншого, порівняно з казахами, природного приросту. Але все ж українці в Казахстані залишаються третьою(після казахів і росіян) етнічною групою. Розселені українці в Казахстані й у містах(62%), і сільській місцевості(38%), але досить нерівномірно. Більшість з них проживає в північних районах, де частка українців досягає9%. Досить значним є представництво в центральних районах. Найменше(близько1%) українців на сході і півдні. Вищою від середніх по країні значень є частка українців в столиці, Астані– 5,7%.

До проголошення незалежності Казахстану українське населення не мало тут ніяких культурно-освітніх закладів. У нових геополітичних умовах зросла і самоорганізація українців, і деякі позитивні кроки зробила влада Казахстану, зокрема, щодо видання на кошти уряду україномовної газети. Є певні зрушення і в освіті, хоча загальний рівень етнокультурної організованості українського населення Казахстану є ще недостатнім. Останній перепис населення в колишньому Радянському Союзі у1989 року показав значну кількість українців і в інших тодішніх республіках Середньої Азії(Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменістані) – понад338 тис. осіб.

Найбільше українців проживало в Узбекистані(понад153 тис.) та Киргизії (понад108 тис. осіб). Ще понад41 тис. українців були мешканцями Таджикистану та понад35 тис. – Туркменістану. Українці тут зосереджувались головно в столицях та інших промислових центрах. Однак, з огляду на політичну нестабільність, істотні культурно-цивілізаційні відмінності, українське населення в цих державах унаслідок рееміграції знизилося до мінімуму. Так, в Таджикистані за міжпереписний період кількість українців зменшилася більше, ніж у десять разів(з41,4 тис. – у1989 році до3,8 тис. – у2000 році). В Киргизстані, де українці компактно проживали ще з кінця ХІХ ст., і у1989 році становили2,5% від всього населення республіки(108 тис. осіб), кількість українців за переписом 1999 року досягла лише трохи більше50 тис. (1% від всього населення), а вже у2004 році, за оцінками фахівців, – лише35 тис. (0,7%). Подібні тенденції характерні і для інших держав цього регіону, засвідчуючи невеликі перспективи розгортання українського етнокультурного життя в регіоні Центральної Азії. Оптимальним розв’язанням цієї проблеми могла б бути цілеспрямована заохочувальна політика української держави щодо імміграції українського населення в Україну та його дальшої інтеграції в українське суспільство.

Такий підхід є найбільш прийнятним й щодо українського населення держав Південного Кавказу(Азербайджану, Вірменії, Грузії), яке за переписом 1989 року становило тут понад93 тис. осіб. Але внаслідок воєнних конфліктів та соціально-економічних негараздів кількість українців у цьому регіоні за приблизними оцінками зменшилася більше ніж утричі, що, поряд з іншими чинниками, вкрай ускладнює перспективи його життєдіяльності(відтворю-вальної, екістичної, культурної, соціально-політичної та ін.).

Дещо інша ситуація щодо динаміки людності та проблем життєдіяльності українського населення склалося в державах Балтії(Естонії, Латвії, Литві). Згідно з останніми переписами найбільше українців проживало у Латвії– близько 64 тис. (за переписом2000 року). Порівняно з етнодемографічною ситуацією у1989 році кількість українців у Латвії зменшилася в1,4 раза. Такі ж процеси спостерігалися і на початку ХХІ ст., тому, можна припустити, що кількість українців в Латвії на сьогодні не перевищує55 тис. Але все ж українці становлять порівняно значну частку від усього населення– 2,7%. Більшість українців – міське населення. Майже половина з них проживає в Ризі. Порівняно значні громади українців є в Лієпаї, Даугавпілсі, Єлгаві, Юрмалі.

В Естонії відповідно до перепису2000 року проживало понад35 тис. українців, що у1,37 раза менше, ніж у1989 році. Зменшилася і питома вага українців: з3,1% – у1989 році до2,5% – у2000 році. Водночас серед громадян Естонії частка українців становила лише0,7%. Близько4,6 тис. постійних мешканців Естонії мали на той час українське громадянство. Розселені українці Естонії в столиці та інших промислових центрах. Значно вищими темпами зменшується українське населення в Литві: у1989 році тут проживало близько45 тис. українців, у2001 удвічі менше– 22,4 тис. Значно нижчою ніж в інших державах Балтії є і частка українців– 0,7% від усього населення(у1989 році– 1,88%).

Суперечливим є і політичне та соціально-культурне становище українців у державах Балтії. Це стосується насамперед помітного обмеження їхніх громадянських прав, внаслідок чого частина українців орієнтується на проросійські рухи, які в своїх інтересах прагнуть об’єднати все некорінне населення. Так само неоднозначною є соціально-культурна політика: з одного боку, усіляке виштовхування не автохтонного населення, з другого– намагання створити певні передумови для українців щодо збереження своєї самобутності(в освіті, засобах масової інформації). Водночас високий рівень самосвідомості корінного населення і навіть деструктивні вияви шовінізму з його боку підштовхують українців до творення своїх культурно-освітніх товариств, активізують громадську активність. Зважаючи на порівняно сприятливі економічні передумови, українська діаспора в державах Балтії все ж має підстави забезпечити свою культурну автономію та призупинити різке зниження демографічного потенціалу.

Негативні тенденції етнодемографічного і соціально-культурного розвитку характерні для української діаспори Білорусі та Молдови. Так, кількість українців у Білорусі за десять міжпереписних років зменшилася на54 тис. і сьогодні становить237 тис. Близко90% з цього числа– українці в діаспорі, адже автохтонне українське населення Полісся офіційна влада українцями не визнає. І лише мешканці з високим рівнем української самосвідомості та громадської активності можуть наполягати на своїй українській ідентичності. Не сприяє етнокультурному розвитку і загалом тотальна русифікація Білорусі.

Ще гірша етнодемографічна ситуація щодо українського населення склалася в Молдові, яку складнила не лише політична нестабільність, але й різке погіршення соціально-економічної ситуації. Попри відсутність даних молдавського перепису щодо етнонаціональної структури, все ж можна припустити, що кількість українців, які там проживали у діаспорі(а в1989 році лише в Кишиневі проживало близько100 тис. українців), різко зменшилася, головно внаслідок еміграції та деяких дискомфортних культурно-політичних передумов(політична невизначеність внаслідок мусування ідеї об’єднання Молдови й Румунії, брак української культурно-освітньої інфраструктури та ін.).

Отже, і глобальні виклики, і соціально-політичні передумови не сприяють на сьогоднішній день збереженню демографічного потенціалу й самобутності зарубіжних українців. І лише створення великої української культури в Україні, призупинення асиміляції етнічних українців у самій українській державі може забезпечити певне піднесення в етнокультурному розвитку зарубіжного українства. Появі позитивних тенденцій сприяло б і творення в Україні привабливого економічного середовища.