40. Етнічні українські землі в межах сучасної росії

Детально окреслити сучасні демогеографічні параметри та особливості розселення етнічних українців в межах історичних етнічно українських регіонів, які опинилися в складі сусідніх держав, є доволі складно. Пояснити це можна тим, що розміщення цих ареалів в прикордонній смузі зумовлює певні побоювання політичних сил відповідних держав щодо появи серед українців етнополітичних рухів за возз’єднання з Україною (ірреденти) чи територіальних претензій з боку України. Хоча реальних підстав для таких побоювань, ураховуючи принципи зовнішньої політики України, немає. Але сусідні політичні режими впродовж майже всього післявоєнного періоду по-різному проводили деструктивну етнополітику, спрямовану на пряме руйнування чи розмивання ареалу суцільного розселення етнічних українців, використовуючи і репресивні методи (депортації населення, заборони організації культурного життя), й ідеологічні (обґрунтування проектів „неукраїнськості” великих груп населення).

Цим завданням була підпорядкована й організація статистики етнонаціональних взаємин (або її принципове непроведення).

Найбільші ареали компактного розселення етнічних українців опинилися в складі Російської Федерації. Історичними регіонами, де ще в першій половині ХХ ст. більшість становило українське населення, була Кубань та Східна Слобожанщина. Чимало українців проживало й в межах українсько-російського етнічного пограниччя в Північній Чернігівщині, на історичній Стародубщині (ще у ХVІІ ст. вони тут становили більшість, але в наступний період у результаті міжрегіональних міграцій та асиміляції їхня частка різко зменшилася), а також на Дону та на Ставропіллі.

Кубань як особлива географічна область стала новітньою частиною суцільного ареалу розселення українців лише впродовж ХVІІІ–ХІХ ст. В заселенні і освоєнні цієї області брали участь також представники різних російських субетносів (донських козаків, старовірів) та кавказькі народи, тому загалом у регіоні етнічно українське населення становило лише відносну більшість (менше 50%, але більше часток інших груп). За переписом 1926 року на Кубані проживало 1 млн 674 тис. українців, а їхня частка становила 47,1%. Близько 41% населення становили росіяни. В західній частині Кубані частка українців досягала 70%. В соціально-генетичному аспекті етнічно українське населення формували нащадки козаків та селян (городовики).

Порівняно значна віддаленість від історичних українських районів та центрів національно-культурного розвитку визначила й деякі специфічні риси ідентифікації українців Кубані. Зокрема, через недостатність національної інтелігенції повільно формувалася національна самосвідомість, зате широко утверджувалася станова самоназва козак, як особливий етнонім, а також станова самосвідомість як своєрідний еквівалент етнонаціональної. Звідси і розуміння своєї відрубності від росіян та донських козаків, і станова солідарність з іншими козацькими формуваннями, і водночас усвідомлення свого українського походження, але лише здебільшого етнографічна поєднаність з українством у широкому розумінні. Тобто у першій чверті ХХ ст. кубанські українські козаки мали усі ознаки субетносу українського народу, що істотно вплинуло і на хід подій упродовж революції 1917–1920 років, коли більшістю населення підтримувалась автономістська модель розвитку Кубанської республіки в складі федеративної Росії, і на дальший етнокультурний розвиток. І хоча вплив проукраїнських національних сил не був визначальним, все ж він забезпечив і висунення політичних вимог на возз’єднання Кубанської республіки з Україною, і певне культурне піднесення в часи революції та впродовж 20-х років ХХ ст., в т. ч. й створення неширокої мережі соціально-культурної інфраструктури (українських шкіл, преси, видань, театрів та ін.). Однак уже в 30-ті роки ХХ ст. усі україномовні культурно-освітні заклади були ліквідовані, почала проводитись широкомасштабна політика русифікації населення Кубані і його офіційне трактування як росіян. Це не могло не вплинути на етнодемографічну ситуацію.

Зокрема, уже перший повоєнний перепис населення (1959 р.) виявив різке зниження і абсолютної кількості (лише 145,6 тис.), і питомої ваги (до 3,9%) українців. Наступні переписи хоча й фіксували деяке зростання абсолютного числа українців, але і дальше зменшення їхньої частки.

Останній перепис населення в Росії 2002 року зафіксував в Краснодарському краї лише 131,8 тис.українців. Це у великій більшості іммігранти з України повоєнного періоду. А нащадки давніх українців Кубані уже здебільшого визнають себе росіянами. Окрім політики русифікації в культурно-освітній та інформаційній сферах, велике значення мала інерція офіційного запису в паспорті (як росіян) ще зі сталінських часів. Але, незважаючи на це, населення Кубані українського походження все ж усвідомлює свою „інакшість” щодо росіян. Є тут і вияви зростання української самосвідомості, зберігаються деякі етнографічні особливості, пісенний фолькльор. В Краснодарі створено Товариство української культури „Кубань”. Відроджується і становий козацький патріотизм. Понад 17 тис.громадян Краснодарського краю ідентифікували себе у 2002 році в етнонаціональному аспекті як козаки. Деякі відгалуження козацьких організацій виявляють різнобічні симпатії до України, хоча урядові кола Росії усіляко прагнуть скерувати козацький рух Кубані в шовіністичне русло, у т. ч. і в антиукраїнському напрямі.

Подібний стан української етнічності простежується у межах Східної Слобожанщини (прикордонні райони сучасних Бєлгородської і Курської областей, південні райони Воронезької області). За переписом 1926 року тут проживало 2 млн 970 тис. етнічно українського населення на площі понад 40 тис. км2. Причому в спірних питаннях розмежування УСРР та Російської Федерації українці цього регіону майже одностайно виявляли бажання щодо входження до складу УСРР.

Ще у повоєнні часи населення переважно розмовляло українською мовою. Але систематичний політико-адміністративний тиск, офіційне трактування населення як росіян і відповідна соціокультурна політика спричинили незворотні зміни – поширення переважно лише російської розмовної мови, російської та регіональної самоідентифікації. За переписом 2002 року в трьох областях (Курській, Бєлгородській та Воронезькій) проживало лише понад 150 тис. українців. Українське походження місцевого населення проявляється в поширенні в мові українізмів, українського пісенного фольклору, деяких побутових традиціях.

Культурне піднесення кінця 80-х – поч. 90-х років ХХ ст. зачепило лише невеликі групи міського населення. Наприклад, у Воронежі було створено Товариство української мови.

Ще більшою мірою кризовий стан української етнічності проявляється в межах історичної північної Чернігівщини (південь сучасної Брянської області).

Перепис населення 2002 року зафіксував лише 20 тис. українців в Брянській області, переважно новітніх вихідців з України, засвідчуючи тотальну асиміляцію давніх українських поселень у сільській місцевості. В цьому контексті стає помітною слабкість, або повна відсутність, культурно-інформаційної політики держави Україна (в галузі телебачення, радімовлення) щодо прикордонних районів, яка зовсім не сприяла формуванню української ідентичності. Тому на сьогодні реальним може бути лише створення умов для усвідомлення місцевим населенням свого українського походження та виражених симпатій до України.

Автохтонне населення етнічно українського походження в складі Білорусі проживає в теперішній Брестській області. Територія його компактного розселення становить близько 27 тис.км2. Враховуючи з певними поправками дані польського перепису 1931 року на цій території проживало понад 700 тис.українців, які становили тут понад 76% від усього населення. Особливості проживання в межах Полісся, де позначалися й білоруські мовні впливи, слабка втягнутість на той час в українське культурно-політичне життя зумовили порівняно невисокий рівень української етнонаціональної самосвідомості місцевого населення і поширеність регіональної та етнографічної ідентичностей (поліщуки, тутейші), хоча усі провідні етнологи-дослідники Полісся однозначно вказували на його український етнокультурний характер. В роки Першої і Другої світових воєн, і навіть за несприятливих умов польської влади 20–30-х років провідні кола української інтелігенції робили посильні кроки щодо організації культурно-просвітніх закладів, поширювала тут свій вплив і підпільна ОУН. Але після приєднання у 1939 році Західного Полісся (Берестейщини і Пінщини) до Білоруської РСР усе місцеве населення (у наказному порядку) в офіційних документах було потрактоване як білоруси. У повоєнний період проводилась ще жорсткіша політика деукраїнізації населення Західного Полісся. Не відбулося істотних змін і в сучасній Білорусі, хоча фактично автохтонні мешканці цього краю білорусами себе не вважають. В Бресті створено Українське громадськокультурне обєднання Берестейщини, але його діяльність усіляко блокується.

Натомість поширюються проекти різних псевдоетноспільнот, зокрема, ятвягів, задля пропаганди ідей відокремленості українців-поліщуків від українського етнокультурного процесу загалом. Проведений в умовах авторитарного режиму білоруський перепис населення 1999 р. також не забезпечив об’єктивної самоідентифікації місцевого населення. Так, згідно з даними перепису у Брестській області проживає лише 57 тис. українців, у т. ч. в сільській місцевості – лише понад 20 тис., що мало відповідає реальній ситуації.

Звичайно, представництво етносу грає важливу роль при визначенні етнічної території, проте воно неодмінно має пов'язуватися з історією її заселення. Адже відомо, що більшість периферійних етнічних зон України, які нині перебувають у складі сусідніх держав, є споконвічними її землями, хоча не завжди там переважають українці. Отже, етнічною територією слід вважати ареал основного етнічного масиву та всі споконвічні землі, які є його продовженням.

З огляду на таке визначення спробуємо схарактеризувати етнічні межі України. Найпротяжніші вони на сході і включають Слобідську Україну та Донщину.

Колись ці споконвічні землі України звалися "полудневими землями" та Заліською Україною, а у більш віддалені часи - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Донщина і Слобожанщина були "диким полем" між Україною та Московією, з одного боку, і кримськими татарами - з іншого. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримської орди, був український князь Дмитро Вишневецький (Байда), котри 1559 року "побив кримцов на Яйдаре близко Азова". Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Уже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом - Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей налічувалося у Харкові; на початку ж ХVІІ ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 968 дворів "вільних черкасів".

Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими військовими поселенцями. Проте основним їх населенням залишалися українці. За даними перепису 1897 р., з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 009 411; із 1 967 054 мешканців Воронезької - майже половина (854 093); з 1 604 515 жителів Курської губернії 523 277 були українцями.

Такий етнічний розклад населення слугував підставою для розмежування кордонів між української Слобожанщиною і Росією, що робилося відразу після лютневої, а потім і після жовтневої революцій 1917 р. Влітку 1918 р. почалися переговори між російською та українською делегаціями. Остання пропонувала встановити такі кордони: на території Курської губернії - від Онешковичів до Глушкова і Старого Оскола, в межах Воронезької губерніях - від Шаталівки до кордону з Військом Донським. Проте російська сторона цих пропозицій не прийняла, переговори затягнулися, а потім і зовсім були припинені.

Починаючи з ХVІІІ ст. інтенсивно колонізуються українцями і південні та південно-східні землі (так звана Степова Україна). Пригадаймо: це була четверта в історії велика колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'янства. Наприкінці ХVІІІ ст. переважну більшість населення краю вже становлять українці (71,5%). Процес українізації Степової України особливо посилився у ХІХ ст. за статистичними даними 1861-1897 рр., наведеними В.Сергійчуком, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість - 8 764 особи - становили мігранти з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини. Звідти йшов основний потік переселенців і до Херсонщини. Навіть Крим, після його завоювання Росією і виселення значної частини місцевих татар та греків, активно освоювався українцями, особливо у степовій частині. Лише з кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. сюди переселилося близько мільйона люду.

Загальна динаміка представництва українства у південно-східних районах українського етнічного масиву виглядає таким чином: у 1926 р. українці складали там 71,3%, у 1959 - 71,8, у 1970 - 68,4, 1979 - 65,5% і в 1989 р. - 56,9%. Такий розклад відбиває етнонаціональну ситуацію у вказаному регіоні - інтенсивну русифікацію населення. Її витоки сягають кінця ХVIII ст., коли була ліквідована Запорізька Січ і значна частина українського козацтва була переселена у Причорномор'я та Кубань. Нині ж ядром національного відродження у периферійних з основним українським етнічним масивом східних районах стає саме козацтво - Кубані та Тереку.

Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика).

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного.

Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець).

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.