41. Етнічні українські землі на території польщі

Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку.

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій.

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією.

Особлива ситуація щодо географії українців склалася після Другої світової війни в Польщі, де українське населення відзначалося високою самосвідомістю, дещо нижчою лише на Лемківщині та Підляшші. Після офіційного міждержавного розмежування і виселення в УРСР близько 490 тис. українців з українських етнічних територій (понад 19 тис.км2), тут ще залишалося понад 250 тис.етнічно українського населення. У 1947 р. польський комуністичний режим провів масову депортацію автохтонного українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини у західні райони Польщі під назвою операція ”Вісла”, яка за своїм характером і наслідками має всі ознаки етноциду. Основною причиною депортації стала не стільки підтримка місцевим населенням партизанської боротьби українських патріотичних збройних формувань (Української Повстанської Армії), як бажання цілковито ліквідувати смугу українського розселення й остаточно закріпити здобутки тривалої експансіоністської політики. За офіційними даними, очевидно заниженими, в північні та західні воєводства Польщі, звідки раніше було виселено автохтонне німецьке населення, польський комуністичний режим депортував понад 140 тис. українців (понад 95 тис. з Ряшівського воєводства і близько 45 тис. – з Люблінського). Найбільше українців опинилося в Ольштинському (понад 55 тис.), Щецинському (понад 48 тис.), Вроцлавському (понад 21 тис.), Познанському (понад 8 тис.) та Гданському (близько 7 тис.) воєводствах. У межах української етнічної території залишилося кілька десятків тисяч українців, найбільше на північному Підляшші, де через порівняно невисоку самосвідомість місцеве, переважно українське, населення було віднесено до білорусів. Для депортованих українців на заново освоюваних землях було створено вкрай важкі умови. Насамперед влада розселяла їх максимально розпорошено: по дві-три родини в одне, віддалене від адміністративного центру, село периферійних повітів (причому в межах повіту не мало бути більше 10% українців). Великими були й соціально-економічні труднощі, адже в результаті депортації українці втратили і більшу частину своїх матеріальних благ. Офіційна пропаганда створювала вкрай негативний образ українця. Пропагувалися ідеї принципової відмінності лемків від решти українського народу. На розмивання української ідентичності працювала й офіційна статистика, яка не фіксувала етнонаціональну приналежність населення, ігноруючи факт наявності етнонаціональних меншин. І лише після декларативного засудження культу особи Сталіна в СРСР польський режим дав у 1956 році дозвіл на створення Українського суспільно-культурного товариства. В кінці 50-х років минулого століття кільком тисячам українців, головно лемкам, вдалося повернутися на рідні землі. Отже, в сучасних умовах більшість українського населення в Польщі фактично живе в умовах діаспори. Непросто з’ясувати і його кількісний склад. Проведений у 2002 році перепис населення в Польщі зафіксував загалом лише 36,8 тис.українців (31 тис. власне українців і понад 5,8 тис. лемків). Найбільше – у Вармінсько-Мазурському воєводстві (понад 12 тис.), Дольношльонському (понад 4,9 тис.), Західнопоморському (понад 4 тис.). Згідно з офіційними матеріалами понад 3 тис. українців проживає у прикордонному з Україною Підкарпатському воєводстві, і лише 699 українців – у Люблінському. Такі дані перепису викликають поважні сумніви, адже попри жорстку насильну асиміляцію в умовах несприятливого розселення, природну асиміляцію через змішані шлюби, еміграцію значної частини українців впродовж 80-х, 90-х років ХХ ст. на Захід, все ж таке багатократне зменшення кількості українців (у 6–8 разів) є неправдоподібним. Очевидно, що частина українців під час перепису з недовірою сприйняла таку незвичну постановку питання, побоюючись нової дискримінації, а також не зовсім добросовісно спрацювали виконавці перепису, особливо на Підляшші. Тому можна припустити, що вказані у переписі числа – це лише кількість українців з високим ступенем національної самосвідомості, які не побоялися виявити свою ідентичність.

Попри низку негативних моментів (труднощі організації шкільництва в умовах дисперсного розселення, практична неможливість виборів своїх представників в органи влади й місцевого самоврядування, незадовільне володіння національною мовою) українське населення Польщі все ж виявляє значною мірою і досить високу самосвідомість, і соціально-культурну активність, яка проявляється у створенні та діяльності громадських організацій, зокрема, Об’єднання українців Польщі, культурно-освітніх закладів, організації релігійного життя, різних соціально-культурних акцій (фестивалів, зустрічей, „круглих столів” та ін.). Цьому сприяє насамперед наявність достатнього прошарку впливової національної інтелігенції, зусилля якої спрямовані не лише на підтримку етнонаціональної самобутності, але й на формування в польському суспільстві доброзичливого ставлення до української проблематики загалом, що проявилося, наприклад, в засудженні на офіційному рівні акції „Вісла”.

В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському - 72,9, Ліському - 74,4, Сяноцькому - 55,5. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.