42. Українські етнічні землі у словаччині

Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник. Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з ХІ ст.), а починаючи з ХVІ ст. - Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехо-Словацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917-1920 рр. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них - у Словаччині.

Важливе місце серед територіальних груп зарубіжних українців займали й займають українці на території сучасної Словаччини, які завдяки традиціям самоорганізації, відносно ліпшим політичним передумовам та здобуткам української еміграції у міжвоєнній Чехословаччині, зуміли підготувати впродовж післявоєнного періоду в своєму середовищі значні мистецькі і наукові сили, що забезпечили творення культурних надбань загальноукраїнського значення (у галузі літератури, журналістики, музейництва, наукового українознавства).

Смуга розселення українського автохтонного населення в межах Словаччини, площею 3,5 тис. км2, простягається вузьким клином від кордону з Україною вздовж Підкарпаття на захід, аж до р. Попрад. Історична назва цієї території – Пряшівщина, за назвою м. Пряшева – найбільшого центру обслуговування цієї округи, яке хоча і не належить до ареалу розселення українців, але саме тут зосереджувались найбільші українські культурно-освітні установи та релігійні центри, зокрема місцезнаходження греко-католицької єпархії. Іншими осередками українського громадсько-культурного життя є Бардіїв, Межилаборці, Свидник.

Українці Словаччини мають риси лемківської етнографічної групи, хоча етнонім „лемки” тут не поширений, що підтверджує його зовнішнє походження.

У 1930 році на цій території проживало близько 90 тис.українців, які становили тут понад 73% від усього населення. Українці становили більшість у понад 200 селах. Але тенденції сучасного демографічного та соціально-культурного розвитку є переважно негативними. Насамперед за післявоєнний період не лише не спостерігалось розширеного відтворення демографічного потенціалу українського населення, а навпаки, відбулося різке зменшення його кількості.

Так, за словацьким переписом 1991 року в Словаччині проживало близько 31 тис. українців, з них майже 17 тис. вже ідентифікували себе як русини і лише близько 14 тис. як українці. Така несприятлива демографічна ситуація зумовлена різними чинниками. Зокрема, після закінчення Другої світової війни за ініціативою чехословацької влади кілька тисяч осіб українського походження переселилися в історичну Судетську область, звідки раніше було виселено німців. Унаслідок природних процесів урбанізації близько 5 тис. українців мігрували в Прагу, ще 10 тис. – в інші великі чеські міста. Але найбільші демографічні втрати пов’язані з асиміляцією етнічно українського населення, яку пришвидшила ліквідація у 1950 році греко-католицької церкви, а пізніше (після відновлення у 1968 році) – її значна словакізація. Негативну роль зіграла інерція москвофільських впливів, які в сучасних умовах трансформувались в т. зв. русинський рух, котрий, спекулюючи на поширенні самоназв русини, руснаки, порівняно пізнішому утвердженні самоназви українці, заперечує пов’язаність місцевого населення цього краю з українським народом, наполягаючи на своєму особливому етнічному статусі та походженні. Русинський рух усіляко підтримує словацька влада, розуміючи, що відокремлення від української традиції призведе до обвальної словакізації, що, зрештою, і спостерігається в сучасних умовах. Паралельно з такими ідеологічними деструктивними діями згортається шкільництво українською мовою, закриваються (або передаються під опіку організацій русинсько-антиукраїнського спрямування) інші культурні заклади. На сьогодні інтереси населення, що ідентифікує себе з українцями, захищає Союз русинів-українців, ядро якого становить національна інтелігенція (літератори і літературознавці, етнографи, науковці-україністи), котра ще зберігає значний культурно-організаційний потенціал.