10. Актуальні проблеми визначення поняття правового статусу людини і громадянина.

Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб’єктами права (наприклад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу: 1) загальний або конституційний статус людини і громадянина; 2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо; 4) статус фізичних і юридичних осіб; 5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців; 6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів — багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конституційні обов’язки; 5) правові принципи; 6) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).