16. Актуальні проблеми поняття безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії) та її конституційно-правових основ.

О. Ю. Тодика, досліджуючи народовладдя «не лише як політико-правове явище, а і як соціальну цінність», твердить, що «не існує єдиної доктрини народовладдя для всіх часів і народів. Значною мірою вона визначається типом правової системи, але її основу завжди становить концепція влади народу» [378, с. 19]. І тут відразу напрошується таке питання: чи логічним є ототожнення терміна «народовладдя» зі словосполученням «влада народу»? Чи можна між ними поставити знак рівності? Варто навіть сформулювати це питання по-іншому: народовладдя – це коли «народ має владу» чи коли «народ реально здійснює (реалізує) належну йому владу»? Очевидно, що для того, щоб здійснювати владу, потрібно її мати. Але якщо народ має владу (принаймні на рівні юридичної норми конституції), але з різних причин не може її реалізувати, то такий стан справ у державі, на нашу думку, навряд чи можна назвати народовладдям.

І.Опришко та О.Коваленко говорять про народовладдя як про «важливий соціально-політичний феномен», що «означає здійснення управління державою та суспільством самими громадянами безпосередньо або через законно обраних представників». В юридичних енциклопедичних та словникових джерелах містяться, зокрема, такі визначення народовладдя: 1) «належність влади народові та її здійснення ним безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Основні принципи народовладдя: суверенітет народу… Народовладдя означає також право народу набувати владу, розпоряджатися владою, захищати, охороняти і гарантувати її…»; 3) «…народовладдя в основному тотожне більш вживаному у конституційному праві поняттю народного суверенітету…»

Таким чином, влада будь-якого суб’єкта має дві сторони – процесуальну та матеріальну (змістову). Процесуальна сторона полягає у передбаченому конституцією чи законом праві суб’єкта приймати рішення, яке (за умови дотримання процедури, способу та форми його прийняття) стає обов’язковим до виконання. А матеріальна (змістова) сторона влади суб’єкта полягає у його праві визначати зміст свого рішення (звичайно, у передбачених законом «межах»). Чим «ширші» закріплені в законі «межі» повноваження (якщо вони взагалі встановлені), тим більше «влади» має відповідний суб’єкт. Якщо ж межі зводяться до єдиного можливого у відповідній ситуації рішення, то право суб’єкта перетворюється фактично на його обов’язок прийняти відповідне рішення за умови настання передбаченого законом юридичного факту.

З одного боку, відповідь на питання «хто такий народ?» дуже проста. Упреамбулі до Конституції України зазначено, що «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей… приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Тобто Український народ – це громадяни України всіх національностей. Проте, за твердженням науковців, категорія «народ» не має «однозначного загальновизнаного власного трактування».

Проте така класифікація також не дає відповіді на питання: хто такий «народ», і чи всі особи, які визнані громадянами України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. № 2235-III, є суб’єктами народовладдя, чи лише їх частина – громадяни, які досягли повноліття? Крім того, автор не включає до суб’єктів народовладдя кожного окремого громадянина України, які, мабуть, є безпосередніми учасниками у питаннях здійснення народовладдя.