34. Актуальні проблеми територіального устрою України та його реформи.

Територіальний устрій це територіальне влаштування держави, іншими словами це те, на що поділена держава тобто на які територіальні частини.

Проте територіальний і державний устрій тісно пов'язані між собою, оскільки органи державної влади створюються за територіальним устроєм, а також за принципом функціонального поділу.

Україна унітарна держава (ст. 2 Конституції України).

Унітарна держава (від лат. unus один) це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не наділені державним суверенітетом. За формою унітарні держави поділяються на прості та складні. Україна є складною унітарною державою, оскільки має автономне утворення Автономну Республіку Крим.

За формою державного устрою Україна є унітарною державою, тобто такою, в якій відсутні територіальні одиниці, які б мали політичний суверенітет або самостійність. Важливо, що територіальні одиниці в унітарній державі можуть користуватися соціальним, культурним, економічним, мовним, але не політичним суверенітетом.

Україні як унітарній державі властиві такі ознаки:

* єдина загальнодержавна система органів влади; "єдине законодавство;

* єдине громадянство;

* єдина система судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших органів;

* можливість укладення міжнародних договорів, розвитку міжнародних відносин з іншими державами тільки на рівні спеціально уповноважених органів державної влади;

* єдина грошова система тощо.

Разом з тим, у складі України є АРК, яка наділена лише територіальною автономією.

Територіальна автономія головний чинник виділення АРК зі складу України, що зумовлено відокремленістю АРК від материкової частини держави. Часто територіальна автономія надається островам, півостровам, зокрема, такий статус мають острів Сицилія в Італії, Фарерські півострови в Данії.

Отже, територіальний устрій України це територіальна організація, система взаємовідносин між державою загалом (її центральною владою) та її територіальними складовими (їх населенням, органами місцевої публічної влади).

Серед основних проблем сучасного адміністративнотериторіального устрою України: – невпорядкованість його структури; – відсутність єдиної класифікації адміністративнотериторіальних одиниць та застарілість порядку і критеріїв їх віднесення до відповідних категорій; – значна диспропорція в ресурсному забезпеченні та рівнях соціальноекономічного розвитку між адміністративнотериторіальними одиницями одного рівня; – невідповідність статусу багатьох адміністративнотериторіальних одиниць їх ресурсному потенціалу; – наявність у складі адміністративнотериторіальної одиниці інших адміністративнотериторіальних одиниць цього ж рівня; – невідповідність адміністративнотериторіальних одиниць рекомендаціям до адміністративнотериторіальних одиниць Європейського Союзу; – наявність у межах території деяких адміністративнотериторіальних одиниць територій, що належать іншим адміністративнотериторіальним одиницям цього ж рівня адміністративнотериторіального устрою; – нераціональне розмежування між окремими адміністративнотериторіальними одиницями;– надмірна подрібненість адміністративнотериторіальних одиниць базового (понад 12 тис.) та районного рівня (понад 500), що знижує ефективність надання ними відповідних послуг та контролю.

Нераціональний адміністративнотериторіальний устрій України спричиняє: – дублювання повноважень органів публічної влади різних рівнів адміністративно-територіального устрою, що породжує неузгодженість компетенції органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади; – неможливість повного розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, а також між органами місцевого самоврядування різних рівнів адміністративно-територіальних одиниць, що знижує ефективність органів публічної влади та породжує їх безвідповідальність; – неефективність контролю місцевих органів виконавчої влади за діяльністю органів місцевого самоврядування; – ускладнення земельних відносин через наявність земель з невизначеною юрисдикцією суб’єктів та земель з декількома власниками – особами публічного права, що знижує ефективність їх використання; – невідповідність рівнів органів місцевого самоврядування, які приймають рішення із земельних питань, рівню важливості питань, що провокує ризики корупції;– наявність двоступеневої системи міжбюджетних трансфертів, що породжує нерівномірність забезпечення населення послугами, які надаються відповідними бюджетними установами на рівні міста районного значення, селища, села; – неефективне використання ресурсів на забезпечення функціонування органів публічної влади в адміністративно-територіальних одиницях із значно нижчою від прийнятної чисельності населення з огляду на навантаження на бюджетні установи; – низьку інвестиційну привабливість через ускладнену систему адміністративних відносин; – неможливість вироблення єдиних уніфікованих критеріїв оцінки ефективності витрачання коштів на управління адміністративно територіальними одиницями одного рівня; – занепад сільської бюджетної інфраструктури, насамперед на периферії районів, і, як наслідок, прискорену міграцію сільського населення.