26. Актуальні проблеми конституційно-правового статусу Президента України.

Нині чинна Конституція України діє в редакції 2014 року, що визначена згаданим законом, який відновив положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222­IV від 8 грудня 2004 року та врахував зміни, внесені законами України № 2952­VI від 1 лютого 2011 року та № 586­VII від 19 вересня 2013 року.

Зазначмо, що закони, прийняті Верховною Радою України, стають чинними після того, як їх підписує Президент (ч. 2 ст. 94, п. 29 ст. 106 Конституції). З огляду на те, що 22 лютого 2014 року колишній Президент Віктор Янукович покинув Україну й фактично самоусунувся від виконання своїх повноважень, Верховна Рада 23 лютого 2014 року своєю постановою поклала виконання обов’язків Президента України, згідно зі статтею 112 Конституції, на Голову Верховної Ради України Олександра Турчинова на період до обрання і вступу на пост нового глави держави [11]. А 25 лютого 2014 року парламент уповноважив виконуючого обов’язки Президента України, Голову Верховної Ради України Олександра Турчинова на підписання законів України, прийнятих з 21 лютого 2014 року, на період до здійснення відповідних повноважень Президента України. Ця постанова набрала чинності з моменту її прийняття [15].

Відповідно змінилася форма державного правління: Україна з президентсько­парламентської стала парламентсько­президентською республікою. Законом розширено повноваження Верховної Ради у формуванні та призначенні Кабінету Міністрів і водночас звужено повноваження в цьому аспекті Президента. У парламенті України з депутатських фракцій та позафракційних народних депутатів на основі узгодження їхніх політичних позицій формується коаліція (парламентська більшість), яка й вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем’єр­міністра, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів (ч. 6, 8 ст. 83 Конституції). Верховна Рада за поданням Президента призначає Прем’єр­міністра України, міністра оборони, міністра закордонних справ, а за поданням Прем’єр­міністра – всіх інших членів уряду, голову Антимонопольного комітету, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення, голову Фонду державного майна. Верховна Рада має право звільняти всіх зазначених осіб з посад. Вона вирішує питання про відставку Прем’єр­міністра та членів уряду. Парламент призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента голову Служби безпеки України. Відповідно до Конституції та закону України парламент здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів (пункти 12, 121, 13 ч. 1 ст. 85 Конституції).

Водночас закон відновив зміни, що посилюють вплив Президента на Верховну Раду. Зокрема, змінами розширено право глави держави достроково припиняти повноваження парламенту. Окрім права дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії не можуть розпочатися пленарні засідання, змінами таке право надано, якщо: по­перше, протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліції депутатських фракцій та, по­друге, протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано його персонального складу. Рішення про дострокове припинення повноважень парламенту Президент має приймати після консультацій із Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій у Вер­ховній Раді (п. 1, 2 ч. 2 ст. 90; п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції) . Проте незалежно від результатів цих консультацій і пропозицій (доцільності чи недоцільності дострокового припинення повноважень парламенту України) рішення про припинення повноважень Верховної Ради приймає лише Президент.

Окрім цього, відповідно до відновлених змін у Президента України залишається значний вплив на призначення провідних керівників уряду та інших органів державної влади країни. Він не призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр­міністра, як це було за Конституцією України в редакції 1996 року, а вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, сформованої відповідно до статті 83 Конституції, подання про призначення парламентом Прем’єр­міністра України не пізніш ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції; вносить до Верховної Ради подання про призначення міністра оборони та міністра закордонних справ; вносить до Верховної Ради подання про призначення на посаду та звільнення з посади голови Служби безпеки України; зупиняє дію актів Кабінету Міністрів з мотивів їх невідповідності Ос­новному Закону держави з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 9, 10, 14, 15 ч. 1 ст. 106); не лише призначає, а й звільняє з посади Генерального прокурора України (за згодою Верховної Ради), половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України (п. 11, 12, 13, 22 ч. 1 ст. 106) .

Відповідно до Закону № 742­VII від 21 лютого 2014 року розширюються повноваження Президента України у зв’язку із значним звуженням сфери контрасигнування актів глави держави, що мають скріплюватися підписами Прем’єр­міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання. Якщо відповідно до Конституції України в редакції 1996 року акти Президента, видані в межах його повноважень, скріплювалися підписами Прем’єр­міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання, за 13 пунктами статті 106 Конституції (п. 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24), то згідно з її новою редакцією їх кількість зменшилася до 4 (п. 5, 18, 21, 23 ст. 106). Зокрема, це акти з питань призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав (п. 5), акти Ради національної безпеки і оборони України (п. 18), рішення про запровадження в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану та зон надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21), акти про утворення судів у визначеному законом порядку (п. 23).

Зауважмо, що у світовій практиці контрасигнування має певні традиції. Передусім воно застосовується в республіках парламентської або змішаної форм державного правління, де акт глави держави без підпису глави уряду або відповідального за його виконання члена уряду вважається недійсним [17]. У країнах зі змішаною формою державного правління, якою є й Україна, сфера застосування інституту контрасигнування актів глави держави є дещо обмеженою. В Україні вона звузилася внесеними змінами до Основного Закону держави.

Наявні різні трактування щодо намірів його застосування. Одні вчені вважають, що призначення контрасигнування – в тому, щоб зняти з глави держави політичну (конституційно­правову) відповідальність за прийняті ним рішення і покласти її на уряд та його окремих членів, інші – що воно забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, які ставлять свої підписи, треті – що відповідні підписи компетентних членів уряду можуть засвідчити законність видання актів глави держави, його відповідність вимогам Основного Закону.

Відповідно до Закону України № 742­VII від 21 лютого 2014 року у Конституції відновлено повноваження Президента про оголошення стану війни та прийняття рішення про використання в разі збройної агресії проти України не лише Збройних Сил України, як передбачалося Конституцією в редакції 1996 року, а й інших, утворених відповідно до законів України військових формувань (п. 19 ст. 106) . До таких військових формувань можна віднести Державну прикордонну службу, Службу безпеки України, Національну гвардію, Державну спеціальну службу транспорту, Службу зовнішньої розвідки, Управління державної охорони, які за потреби глава держави може використати. Саме на це конституційне положення сьогодні спирається Президент України Петро Порошенко у своїй діяльності щодо подій на Сході держави. Хоча зазначимо, що донині в Україні відсутнє чітке загальноприйняте визначення поняття «військове формування», яке відповідало б сучасним умовам.

Чимало положень Конституції України, що стосуються повноважень Президента, не зазнали змін. Основні функції глави держави визначені статтею 102 Основного Закону, до якої змін не внесено. За цією статтею Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина . Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 1, 17, 18, 20 ст. 106) . Саме так нині діє Президент України Петро Порошенко. В умовах війни на українському Донбасі він заявив, що йде на посаду Президента, щоб зберегти і зміцнити єдність України, її територіальну цілісність, забезпечити тривалий мир і гарантувати надійну безпеку українському народу [4].

Залишилося за Президентом, як гарантом додержання Конституції України, незмінне право законодавчої ініціативи (ч. 1 ст. 93). Воно дозволяє йому приводити чинне законодавство у відповідність до Конституції України, порушувати питання щодо реалізації її положень. Він підписував і підписує закони, ухвалені парламентом. Президент мав і має право вето щодо ухвалених парламентом законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України

(п. 30 ст. 106). Це давало й дає нині змогу забезпечити додержання Конституції України. З часу прийняття Основного Закону держави всі президенти України активно застосовували право вето щодо законів, прийнятих Верховною Радою. Вони направляли до Конституційного Суду України звернення щодо встановлення конституційності законів та інших актів Верховної Ради (п. 1 ст. 150). Глава держави наділений виключним правом подавати до Верховної Ради законопроект про внесення змін до Основного Закону й, зокрема, до розділу І «Загальні положення», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу XIІI «Внесення змін до Конституції України» (п. 6 ст. 106, ст. 156), та призначати позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією України (п. 7 ст. 106).