3. Підходи і проблеми економічного районування

Сутність районування засвідчує, що в його основі є постійні і змінні явища. При тому змінні явища здебільшого визначаються постійними. І це закономірно, оскільки постійними явищами є природні процеси, а змінними - суспільні.

В теорії економічного районування є чимало концепцій, які тією чи іншою мірою обґрунтовують його сутність. Ці дискусії поча­лися ще з кінця XIX - початку XX століть і тривають донині.

Питання економічного районування в Україні досліджував ще в 20-80-х роках XX ст. відомий український економіст, географ, соціолог В. Садовський. Його праці з регіональної та національної економіки й економіч­ної географії України за нових підходів і глибокого аналізу знач­но випереджували свій час. Він вважав, що під економічним райо­ном слід розуміти певну територію, на якій господарське життя загалом чи певна група господарських явищ зв’язана певною за­кономірністю: коли встановлюють закономірність для цілого господарського життя даної території, то обґрунтовується якийсь інтегральний район, а коли встановлюється такий зв’язок для певної групи явищ, то мова повинна йти про якийсь спеціальний район.

З іншого боку учені дискутують з приводу природно-історич­ного і економічного районування. Прикладом природно-історич­ного районування може бути виділення меж території за ознака­ми кліматичних умов, якісних характеристик ґрунтів тощо. Еко­номічне районування пропонується здійснювати лише на основі господарських зв’язків. Також є думки щодо змішаного, тобто природноекономічного районування.

Своєю чергою є спроби обґрунтувати відмінності в самому економічному районуванні, тобто виділяти генетичні і статичні райони. Генетичними районами варто називати ті, при обґрунтуванні яких беруться в основу ознаки, що характеризують не лише сучасний стан господарства даної території, а й ті, що врахову­ють характер і напрям господарської еволюції на цій території. Аналізуючи таким чином господарство даної території, можна з’ясувати його стан, який можна зрозуміти з його минулого роз­витку і котрий може бути охарактеризований ознаками, що скла­лися у процесі його розвитку. Цей підхід дає можливість відстежити інтенсифікацію господарської діяльності на даній території.

Що стосується статичного економічного району, то його існу­ючий стан приймають як даний і намагаються знайти ті зв’язки та залежності, які визначають дану структуру, не ставлячи пи­тання про напрям його розвитку.

Важливими с постановка і вирішення питання щодо завдання економічного районування. Вчені вважають, що економічне райо­нування повинно здійснюватися для вирішення двох завдань.

По-перше, воно повинно мати теоретично пізнавальні цілі, тоб­то з’ясувати зв’язки і залежності в господарському житті даної країни, її окремих територій. По-друге, повинно сприяти вирішен­ню питань територіального практично-господарського характеру.

Основне питання, на яке мусила б дати відповідь теорія економічного районування, є питання про те, як практично здійсню­вати районування, які ознаки і в якій комбінації взяті для того, щоб відмежувати такі території, що в них господарські явища бу­дуть поєднані певними зв’язками і залежностями. Але ця частина теорії економічного районування якраз найменше розроблена.

Економічне районування можна здійснювати за одним чи за групою елементів економіки. Районування за одним елементом не відзначається якоюсь великою складністю. Коли хочемо вия­вити територіальне поширення якогось елемента економіки, то використовуємо відповідні статистичні дані і виявляємо межі за інтенсивністю його поширення. Коли ж здійснювати районуван­ня за групою елементів економіки, то справа набуває певної складності. Частки кожного елемента економіки і їх взаємні ком­бінації на різних територіях можуть мати різні співвідношення. Завдання ж полягає у тому, щоб з різних можливих елементів еко­номіки вибрати найхарактерніші, які перебувають між собою в певному зв’язку. З іншого боку, вибір елементів має бути про­ведений так, щоб районування привело до виділення на даній те­риторії певної невеликої кількості районів, бо інакше район вия­виться складним за структурою і з малообґрунтованими межами.

Складність районування за групою різних елементів економі­ки за теперішнього стану розвитку теорій й методології району­вання є настільки велика, що економісти до нього майже не при­ступають, за винятком фахівців економічної географії. їхню ме­тодологію використовують й економісти. Робиться це викори­станням досвіду вивчення господарського життя даної території на основі загальних закономірностей, які обґрунтовує мікро- і макроекономіка. Економісти, вивчаючи стан господарства даної тери­торії, роблять припущення, що в поширенні певної групи елементів економіки існує певний постійний зв'язок, який підтверджується теорією макро- і мікроекономіки. Якщо на основі такого підходу вдається визначити межі району, то це буде означати, що такий район існує об’єктивно.

Фіксація об’єктивно існуючого району важлива з погляду вста­новлення меж внутрішньої адміністративно-територіальної сис­теми країни. Якщо межі економічних районів визначатимуть їх адміністративні межі, то це буде корисно для управління і регу­лювання їх розвитку.

Сутність економічного районування. Питання району й пов'я­зані з ним питання меж і цілей районування набуває актуальності в Україні, позаяк перехід до ринкової економіки потребує обґрунтування функцій і обов’язків усіх суб’єктів ринку, яким є і регіон. Проведення районування на підставі певних ознак ставить в ос­нову створення господарського механізму регіональної самодос­татності як основи ведення відповідної регіональної економічної політики. Ці далекоглядні й далекосяжні висновки, які треба бра­ти до уваги при обґрунтуванні економічного районування, спо­нукають зупинитися на визначенні цього поняття. Притому, ос­новними моментами для вияснення поняття районування є такі:

• по-перше, вияснення, що треба розуміти під районуванням, тобто з’ясувати, чи район є конкретно існуюча реальність, чи це абстрактно-теоретична конструкція;

• по-друге, вияснення, чи поняття району вбирає природничі і соціально-економічні елементи господарської системи певної те­риторії.

З цього приводу єдиного підходу не має ні географічна, ні еко­номічна науки. Тому й визначення поняття економічного райо­нування може мати лише загальний характер.

Економічне районування - обґрунтований науковий поділ країни на економічні райони, що сформувалися історично або формуються у процесі розвитку продуктивних сил на основі поділу праці.

Районування має дещо суб’єктивний характер, бо залежить від системи аргументів і критеріїв, що їх використовує дослід­ник, а також від поставленої мети. Отже, районування можна роз­глядати як особливу форму систематизації, а саме: територіаль­ну систематизацію.

Територіальне таксонування. Для такої систематизації вико­ристовують поняття «таксон», тобто якусь територіальну оди­ницю з тими ознаками, які вивчає дослідник. Ці ознаки можуть мати природні, економічні, соціальні риси тощо. Можна зробити висновок, що таксон - це така територіальна одиниця, яка має специфічні якісні, кількісні і просторові ознаки. Своєю чергою таксонування - це методичний прийом, який дає змогу виділити елементи простору з чіткими класифікаційними і типологічними рисами. Виділяють таксони природно-територіальні, економічно-територіальні, адміністративно-територіальні.

Природно-територіальні таксони. Здебільшого їх використо­вує фізична й економічна географія для районування прояву ко­рисних з погляду господарського використання природних явищ. Найпоширенішими таксонами є ареал, зона, басейн.

Ареал - частина територіального простору, в межах якого проявляють себе природничі, господарські та інші яви­ща, відсутні на суміжних територіях.

Поняття «ареал» охоплює невелику за територією просторо­ву систему природничого чи господарського характеру. Це може бути система поширення рослинного, тваринного світу, вирощу­вання окремих культур тощо. Вона є складовою частиною більших за територією таксономічних одиниць.

Трохи іншими характеристиками виділяється таксономічна одиниця з назвою зона.

Зона - частина території із сукупністю природничих чи господарських явищ, які характеризуються показниками певного рівня інтенсивності їх прояву.

Поняття «зона» використовують при районуванні території за ознаками клімату, лісів, ґрунтів, виробництва тощо. Наприклад, зона високого рівня випадання опадів, зона лісів, зона лісостепу, степова зона, зона вирощування цукрових буряків, зона промис­лового виробництва і т. ін.

Якщо поняття «ареал» і «зона» характеризують площинне по­ширення природних явищ, то поняття «басейн» використовують при районуванні площинних і об’ємних проявів природних явищ.

Басейн - частина території з особливими якісними і кількісними характеристиками природничих явищ, які визначають розміщення і характер видів господарської діяльності.

Поняттям «басейн» виділяють райони, наприклад, водних сис­тем і запасів вод: басейн р. Дніпро, басейн р. Дністер, тобто пло­ща вздовж головної ріки з її притоками та водостоком у кубіч­них кілометрах. Так само виділяють басейн артезіанських (підзем­них) вод із запасами в кубічних кілометрах. Аналогічно району­ють поширення паливних ресурсів, металевих руд тощо. Прикла­дом може бути Донецький кам’яновугільний басейн, Криворізь­кий залізорудний басейн із запасами в мільярдах тонн.

Територіально-економічне таксонування. В основі територі­ально-економічного таксонування є територіальна структура концентрації і розміщення праці й капіталу. Ефект рівнів поділу праці свідчить, що можлива нерівномірна диференціація вироб­ництва і поселень на території країни, позаяк не всі території во­лодіють однаковими чинниками їх розміщення. Розрізняють два види регіональної (територіальної) диференціації поселень і ви­робництва:

• компактну, яка характеризує топологічну наближеність населених пунктів і економічних об’єктів один до одного;

• некомпактну, яка характеризує розселення по всьому ареалу населених пунктів і розміщення економічних об’єктів на віддалі один від одного.

Внаслідок поглиблення поділу праці та концентрації капіталу сформувалися певні види поселень із власними виробничими функ­ціями, які є елементами територіальної організації виробництва:

• село, селище - населений пункт чисельністю до 1000 осіб, населення якого здебільшого зайняте обробітком землі, що при­лягає до його поселення, частина наймається на працю у більші населені пункти;

• мікрополіс (мале місто) - населений пункт чисельністю до 50 тис. осіб, населення якого здебільшого зайняте в місцевій промисловості та закладах інфраструктури, частина зайнята в більших містах; до мікрополіса тяжіють навколишні сільські і селищні поселення, він набуває ознак промислового центру та функцій адміністративного центру для прилеглих сільських по­селень;

• мезополіс (середнє місто) - населений пункт чисельністю до 500 тис. осіб, населення якого здебільшого зайняте у місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, фінансових установах, банках, закладах освіти, культури, охорони здоров’я; до мезополіса тяжіють мікрополіси, він набуває ознак промислово-транс­портного вузла, функцій адміністративного центру для прилег­лих мікрополісів і його сільських населених пунктів;

• макрополіс (велике місто) - населений пункт чисельністю 0,6 -5 млн. осіб, населення якого здебільшого зайняте в місцевій промисловості, транспорті, торгівлі, комунальній сфері, уп­равлінні, закладах освіти, культури, охорони здоров'я тощо; до макрополіса сильно тяжіють близько розміщені містечка, сели­ща і села, які з макрополісом формують єдиний соціально-економічний організм (агломерацію), хоч не втрачають своєї назви, оскільки між ними існує ще невелика відстань, яку долає єдиний внутрішній транспорт; набуває ознак територіально-виробничого комплексу, функцій адміністративного цен­тру для прилеглих мезополісів чи функцій столиці для країни;

• мегаполіс (дуже велике місто) - населений пункт чисельні­стю 6 - 15 млн. осіб., населення якого зайняте на підприємствах сфери виробництва товарів і послуг, транспорту і побуту, нау­ки і освіти, культури й охорони здоров’я, управління і фінансів, міжнародних представництв і т. ін.; мегаполісу властивий ви­сокий рівень містобудування з ефектом поглинання близько роз­міщених населених пунктів, які втрачають свої назви; набуває ознак великого промислово-транспортного комплексу з радіаль­ною транспортною мережею; здебільшого має функції столиці країни (Мехіко, Каїр, Москва) чи зосередження міжнародних організацій (Нью-Йорк).

За рівнем високої спеціалізації окремі мікрополіси набувають статусу «технополіс» (місто науки, інновацій), «курортополіс» (місто сконцентрованих санаторних установ) тощо.

Територіально-адміністративне таксонування. Природні і економічні територіальні таксони є складовими еле­ментами складнішої таксономічної одиниці під назвою територі­ально-адміністративний район (регіон).

Територіально-адміністративний район (регіон) - ча­стина територіального простору, яка мас населений пункт з наданими йому адміністративними функціями, наповне­на природними і господарськими елементами, що значно відрізняють її від інших територіальних систем і яка характеризується єдністю, взаємозумовленістю складових елементів і цілісністю.

Більшість учених схильна вважати, що саме взаємозумовле­ність господарських елементів на певній території, високий тісний зв’язок між ними, що зумовлює цілісність і саме такий розвиток цієї території дає підстави вважати її районом чи регіоном. Зде­більшого такі економічні таксони були головною підставою виді­ляти в окремі територіально-адміністративні одиниці. Річ у тому, що в кожному економічному таксоні виділявся населений пункт, який відігравав роль центру господарського життя даної тери­торії. Адміністративне управління з такого центру ставало необхідністю, що водночас виділяло межі економічно-адміністративного районування, наприклад, мікрополіс - центр економіко-адміністративного регіону, мезополіс - центр економіко-адміністративної області й ін.

Обґрунтування економічно-адміністративного районування проходило певний історичний період в усіх країнах світу. Воно було тісно зв’язане не лише з економічними, а й політичними реа­ліями.

Економічний розвиток територій в усіх країнах світу зумовив відповідне територіально-адміністративне районування. Немає сумніву в тому, що саме концентрація господарських елементів, тіснота їх зв’язків на певній території зумовили виділення відпо­відних економічних центрів серед населених пунктів з управлін­ськими функціями. Тому економічне районування треба розумі­ти також як поділ певної території на окремі територіальні еле­менти із стійкими взаємозв’язками між ними. Такими територі­альними елементам можуть бути економічні об’єкти, центри, вузли, райони, які можуть визначати межі відповідних адмініст­ративних районів, наприклад, Київська область, АР Крим тощо. Своєю чергою територіально-адміністративні райони можуть місти­ти промислові центри, промислово-транспортні вузли чи форму­вати економічні зони, райони з декількох територіально-адміні­стративних районів. Прикладом може бути Київський макрополіс (агломерація), Хмельницький мезополіс (промислово-транспорт­ний вузол), Поліська економічна зона і т. ін. Розвиток промисловості, сільського господарства, транспор­ту впливав на розвиток міст, торгівлі в містах, концентрацію в них праці, капіталу, виробництв. Водночас змінювалися функції міст від наявності в них населення, виробництва, торгівлі, освітніх і наукових закладів. Отже, економічно-адміністративне району­вання у наш час склалося на виділенні ядра, тобто частини тери­торії з найбільшою концентрацією явищ, об’єктів, процесів, функ­цій і периферії, де такі явища представлені мінімально чи відсутні взагалі. В Україні такими ядрами є центри адміністративних райо­нів, центри адміністративних областей з відповідними територі­альними межами. В інших країнах такі ж економіко-територіальні таксономічні одиниці з відповідними центрами і територіальни­ми межами.