4. Розмежування економічних районів

Економічна регіоналізація має важливе теоретичне і практич­не значення. Ії обґрунтовують і реалізують на практиці в усіх країнах світу, оскільки це дає можливість поліпшувати управ­ління локальними і регіональними економічними системами та соціальними процесами.

Регіонування території потрібне для практики. Воно викори­стовується у процесі регіонального управління і регулювання регіонального розвитку, під час формування регіональної еконо­мічної і соціальної політики, для удосконалення політико-адміністративного поділу території тощо.

Сучасна економічна наука поряд із поняттям «економіч­на регіоналізація» обґрунтовує також поняття «соціально-еконо­мічна регіоналізація» та «соціальна регіоналізація». Особливо ця тенденція помітна в ринкових економіках і нині в перехідних до ринку економіках. Це пов’язано з тим, що ринкова економіка ба­зується на задоволенні попиту людей та їх соціального захисту з боку регіонального та державного бюджетів. При тому вважа­ють, що в основу економічної регіоналізації покладено викори­стання територіально-господарських комплексів. Своєю чергою соціально-економічна регіоналізація передбачає виділення інтег­ративних суспільно-територіальних систем, а соціальна регіона­лізація - виділення територіальних соціальних утворень. Зокре­ма, О. І. Шаблій соціально-економічний район розглядає як вели­кий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розміщеним на ній населеним пунктом - демографічним, урбані­стичним, соціальним, культурним і економічним ядром, що визна­чає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію. Він також виділяє ознаки соціально-економічних районів:

- тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром - її найбіль­шим за кількістю населення містом;

- формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи.

5. Питання до вивчення на семінарських заняттях

1. Що таке таксонування і яким чином формуються таксони?

2. В чому полягає сутність природно-територіального таксонування?

3. В чому полягає сутність економічно-територіального таксонування?

4. В чому полягає сутність адміністративно-територіального таксонування?

5. Типологія населених пунктів.

6. Принципи територіально-адміністративного таксонування.

7. Ядро території і сутність взаємозв’язків ядра і периферії.

8. Поясніть необхідність та сутність методичного прийому регіонування.

Тема 8 регіони в системі територіального поділу праці

1. Територіальний поділ праці - основа формування економічних районів.

2. Спеціалізація економічних районів та методики її оцінки.

3. Питання до вивчення на семінарських заняттях.

1. Територіальний поділ праці - основа формування економічних районів

Територіальний поділ праці (ТПП) - це об’єктивний процес ви­робничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіо­нальної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послуга­ми. Це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням. Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна). Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіаль­ним (географічним). Він розкриває дію законів господарської спеціалізації і комплексного розвитку території в цілому. В процесі територіального поділу праці формуються різноманітні населені пункти цілі економічні райони внаслідок виробничої і невиробничої діяльності.

Основне поняття суспільний поділ праці - це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період ш певними видами виробничої діяльності. Це один із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів.

Поглиблення територіального поділу праці між економічними рай­онами країни сприяє також вдосконаленню спеціалізації виробницт­ва, підвищенню якості товарів та обміну виробленою продукцією.

Розглядаючи територіальний поділ праці як об’єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв’язку двох його сторін - спеціа­лізації та обміну товарів.

Спеціалізація найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання. За допомогою обміну товарами, ресур­сами встановлюються взаємозв’язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. Як пра­вило, спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються ниж­чими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затра­тами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації дифе­ренціює господарство районів країни, що є необхідною умовою взаєморозвитку і обміну між ними. Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін - це дві нерозривні і взаємопов'язані сто­рони процесу територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку госпо­дарських комплексів економічних макрорегіонів, в проведенні регіо­нальних наукових досліджень перспективи розміщення продуктив­них сил і їх розвитку. Якщо розглядати наявний економічний потен­ціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяєть­ся на територіальні частини, то об’єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відносин у народ­ному господарстві.

Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні та еко­номічні. Природні умови і ресурси - це об’єктивно існуючі передумо­ви для виникнення і розвитку територіальних відмінностей у господарстві. Їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами вироб­ництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі на­прями територіальної спеціалізації. Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів, оскільки в одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції. Разом з тим, одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними витратами і, безперечно, перевага буде надаватись тим районам, в яких суспільні виробничі витрати найнижчі.

Україна, як і будь-яка держава, має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і за­собів виробництва. Такий географічний розподіл елементів продук­тивних сил зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. У сучасних умовах господарювання сус­пільство втрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, комплектуючих деталей, напівфабрикатів і агрегатів, паливних ресурсів, готової продукції. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило, призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу противитратних заходів і, особливо, зниження транспортних витрат. Вирішальну роль тут має відігравати раціоналі­зація розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрун­тування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв’язків комплексного розвитку території. Тому райони з найбільш спри­ятливими умовами виробництва завжди матимуть низькі виробничі витрати і ефективну спеціалізацію.

Територіальний поділ праці значною мірою залежить від регіо­нальної економічної політики, що проводиться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню рівня ме­ханізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалі­зації і кооперації виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продук­тивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнарод­ному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу.

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основ­ними факторами високої конкурентоспроможності виступають нау­ково-технічний потенціал, освіта, передові методи маркетингу та ме­неджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розви­нутих країн світу. Орієнтація на новітні прогресивні світової тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національ­ної специфіки є невідкладним завданням для держави. У зв’язку з цим необхідно в найближчій перспективі досягти якісно нових зрушень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модерні­зації і оновлення.

Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й таким чином може характеризувати рівень розвитку її про­дуктивних сил.

ТПП між країнами або районами передбачає на­явність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця до іншого.

Отже, в основі ТПП лежать не тільки природні умови і ресурси, різноманітність територій, але також відмінність між народами, що там проживають, та історично сформованими навичками праці. Це і сприяє концентрації виробництва і територіальному поділу праці, в наслідок чого виготовлення одного й того ж продукту на одній території потребує мен­ших витрат праці, ніж на іншій. Тому доцільно зосереджувати зусилля на виробництво саме того продукту, витрати на який найнижчі, відмо­вившись від виробництва деяких інших товарів, виробництво яких ефек­тивніше на інших територіях.

Розглядаючи народногосподарський комплекс у територіальному ас­пекті, можна виділити систему виробничо-територіальних утворень різної величини, що склались на основі внутрідержавного територіаль­ного поділу праці. Враховуючи, що природні умови є об’єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП, виділяють шість різновидів територіального поділу праці:

• генеральний ТПП - розвивається між державами і великими економічними районами. Наприклад, між Росією і Україною за експор­том нафти та газу; між країнами Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) та Україною за експортом бавовни, газу тощо;

• внутрішньорайонний ТПП - між промисловими вузлами й міста­ми. Як правило, в одному з них розташовується головне підприєм­ство, в іншому - його філії, або в порядку кооперації йдуть комплек­туючі вироби між виробництвами;

• ТПП навколо економічного центру (міста, концерну, комбінату). Тут може відбуватись взаємна кооперація ТПП. Крім цього, за раху­нок організації приміського сільського господарства, - постачання його продукції економічному центру;

• постадійний ТПП, за якого стадії виробничого процесу територіаль­но роз'єднані. Наприклад: вилов риби - переробка - консервування, копчення, соління; вирощування бавовни - виготовлення пряжі, тка­нини, пошив одягу;

• фазовий ТПП - одна і та ж сама продукція (наприклад, овочі, фрукти) надходять до центрів з різних місць протягом року;

• епізодичний ТПП - райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

За масштабами просторового охоп­лення виділяють такі рівні територіального поділу праці:

• світовий поділ праці;

• міжнародний;

• міжрайонний внутрідержавний;

• внутрішньорайонний;

• внутріобласний;

• локальний.

Рівень територіальної спеціалізації (мікрорайонна, внутрішньорайонна, внутріобласна) визначають виходячи з масштабів територіально­го поділу праці. Галузі спеціалізації світового і міжнародного зна­чення розглядаються окремо, хоча вони одночасно виконують важ­ливі функції і в регіональному (територіальному) поділі праці краї­ни. Таким чином, спеціалізація виробництва економічних районів, як і процес районоутворення, в будь-якій території чи країні знахо­дяться під впливом об'єктивного процесу територіального поділу праці, який виникає лише за певних умов. Вивчення умов розвитку цього складного процесу є одним з найбільш важливих завдань про­ведення наукових регіональних досліджень.

Розрізняють два можливі випадки його розвитку.

1. Район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти внаслідок несприятливих не відповідних природних умов для органі­зації її виробництва. У цьому випадку на перший план виступає гео­графічне положення району-споживача щодо районів - виробників цієї продукції;

2. Район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці, однак затрати на її виробництво значно вищі ніж в інших районах, звідкіля він її ввозить.

Перший випадок називають абсолютним, а другий - віднос­ним. Завдяки науковому аналізу територіального поділу праці відкри­лися широкі можливості для виявлення конкретних форм його про­яву при вивченні різних об’єктів (галузей господарства, міжгалузе­вих поєднань, районів та окремих країн) Отже, для вивчення кожного окремого об’єкта мають застосовуватись методологічні основи те­риторіального поділу праці. За науково-технічного прогресу терит­ріальний поділ праці набуває низки специфічних рис:

• ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, поселенська та техногенна струк­тури;

• прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності;

• розвиваються нові форми територіальної організації виробниц­тва.