5. Розвиток міжрегіонального і прикордонного співробітництва

Спеціальні (вільні) економічні зони, міжрегіональне і прикор­донне співробітництво є засобом реалізації регіональної еко­номічної політики.

Міжрегіональна співпраця розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоро­тити міжрегіональні диспропорції.

Важливе значення в регіональному розвитку належить при­кордонному співробітництву. Прикордонним територіям властиві такі ознаки, як бар’єрність і контактність, завдяки чому створю­ються передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин все більше прикордон­них територій залучається до різних форм міжнародної співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня еко­номічного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-економічних умов прикордонне співробітництво надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.

6. Розвиток комунального сектору економіки регіонів

На території будь-якого регіону формуються і розширюють сферу своєї діяльності суб’єкти господарювання різноманітних форм власності. Поступово зростає кількість комерційних підприємств, стають більш різноманітними організаційні форми господарської діяльності. У межах кожної територіальної оди­ниці формуються виробничі і невиробничі комплекси з відповідною системою взаємозв’язків, які необхідно регулювати, виходячи з потреб регіонального розвитку. В умовах розмежу­вання державної і комунальної власності зростає значущість ни­зових рівнів управління. Високоцентралізована система уп­равління, що формувалась протягом багатьох років в Україні, зумовила низьку ефективність управління міським господарством. Тому сьогодні основні завдання полягають у тому, щоб удоскона­лити структуру органів управління, здійснити децентралізацію самої системи управління.

В основу формування комунального сектора економіки покла­дено комунальну (соттипіs - спільний) власність, в якій пере­бувають: житловий і нежитловий фонд, що належить місцевим радам; освітні заклади, об’єкти соціального обслуговування, зак­лади охорони здоров’я, об’єкти фізичної культури і спорту, гро­мадського харчування та побутового обслуговування населення, ремонтно-будівельні організації, водопровідно-каналізаційне господарство, міський транспорт, газове господарство та інші об’єкти.

Поняття «комунальна власність» з’явилося у законодавстві України в 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування». За­конодавче закріплено, що комунальна власність становить осно­ву місцевого самоврядування. Законом України «Про власність» суб’єктами права комунальної власності були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, місь­ких, селищних, сільських рад. Однак за Конституцією України суб’єктами права комунальної власності, відокремленої від дер­жавної, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через органи місцевого самоврядування управ­ляють майном, що знаходиться у комунальній власності. З поділом державної власності на дві форми - загальнодержавну і комунальну - відбулося закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самоврядування. Стаття 142 Конституції Ук­раїни визначає фінансові засади місцевого самоврядування в Ук­раїні, від яких залежить успішність виконання цими органами покладених на них функцій. Матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування в Україні становить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, які є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти спільної власності, що перебувають в уп­равлінні районних, міських, обласних рад.

Формування системи управління комунальним сектором еко­номіки передбачає: визначення кола підприємств, необхідних для виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій; визначення засобів впливу територіальних громад на господарську діяльність комунальних підприємств; контроль за діяльністю керівників комунальних підприємств; урегулювання розмірів відрахувань від прибутку комунальних підприємств до місцевих бюджетів.

Органи місцевого самоврядування можуть утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства відповідно до законодавства, затверджувати статути створюваних ними підприємств. Вони регулюють ціни і тарифи на відповідну про­дукцію та послуги створених ними підприємств, їх взаємовідноси­ни з бюджетом, визначають порядок використання прибутку, здійснюють контроль за використанням майна та веденням фінансово-господарської діяльності. В арсенал економічних ме­тодів управління комунальними підприємствами входять: подат­кове, кредитне, субвенційне та дотаційне регулювання, а також формування державного замовлення, інвестування, зміна форми власності.