2. Територіальна диференціація регіонів за рівнем розвитку продуктивних сил

Головне завдання ефективної регіональної політики на сучасному етапі розвитку демократії та ринкових відносин в Україні полягає в пом’якшенні й усуненні диспропорцій та зменшенні їх негативних наслідків для соціально-економічної системи України. Розроблення заходів ре­гіональної соціально-економічної політики полягає у вивченні і виз­наченні територіальної диференціації розвитку продуктивних сил. Ви­явлення та оцінка територіальних пропорцій продуктивних сил і ди­наміки їх зміни дозволяє обґрунтовано вирішити питання цілеспрямо­ваного формування територіальної структури виробництва згідно з наявними природними ресурсами, соціальними та економічними мож­ливостями територій з урахуванням територіального поділу праці.

Для української економіки є характерною наявність чисельних диспропорцій, початок яких був покладений ще при колишньому СРСР, коли Україна з її запасами корисних копалин та трудовим потенціа­лом була дуже привабливим регіоном для здійснення індустріалізації. Теперішня соціально-економічна ситуація є наслідком нагромадже­них за багато років структурних деформацій господарства, тривало­го домінування галузей промисловості, що здійснюють значне техногенне навантаження на довкілля, ресурсо- і енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту і надмірної концентрації виробництва у промислових центрах країни на тлі загострення екологічної ситуації і погіршення умов життєді­яльності населення.

Наукові дослідження різного виду диспропорцій вимагають вияв­лення чинників їх виникнення та наслідків впливу на розвиток га­лузі, регіону або національного господарства. З цією метою в літера­турі окреслені групи об’єктивних і суб’єктивних факторів, які впли­вають на особливості прояву та характер дії диспропорцій.

До об’єктивних факторів включають:

• нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів;

• диференціацію розподілу капіталу по різних галузях;

• територіальні відмінності в забезпеченні природними й трудовими ресурсами, природно-кліматичні особливості;

• циклічні коливання, зміни в співвідношенні попиту та пропо­зиції.

Суб’єктивним фактором є помилки в стратегії й тактиці реформ та соціально-економічні прорахунки в економічній політиці на різних рівнях ієрархічної системи управління (народногосподарському, регіонально­му, галузевому).

Якщо суб’єктивні чинники виникнення відтворювальних диспро­порцій регулювати відносно простіше, то роль об’єктивних факторів можна зменшити лише при зміні умов існування та функціонування економічної системи чи підсистем (політичних, економічних, куль­турних тощо). Однак повністю усунути фактори диспропорцій не­можливо Тому вони неминучі для будь-якої територіальної суспіль­ної системи.

Отже, ключовим завданням державної регіональної політики є пом’якшення міжрегіональних економічних та соціальних диспро­порцій. Це підкреслено в Концепції державної регіональної політи­ки, затвердженої 25.05.2001р. Указом Президента України, де стави­лося завдання поетапного зменшення рівня територіальної диферен­ціації розвитку регіонів та покращення соціального забез­печення громадян.

Актуальність розв’язання даної проблеми є сьогодні очевидною, насамперед тому, що територіальні соціально-економічні диспро­порції в будь-якому суспільстві можуть бути джерелом не лише со­ціальної, але й політичної нестабільності та провокувати протисто­яння регіонів. У нашій державі з її яскраво вираженими регіональни­ми диспропорціями за економічними, соціальними і суспільно-по­літичними параметрами, з традиційним міфом протистояння Заходу і Сходу, давно назрівала потреба дослідження диспропорцій з метою попередження їх виникнення та нейтралізації наслідків.

Найбільш загальним показником економічної діяльності є валова додана вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов’язаних з виробництвом, та вало­вий прибуток. По Україні вона становить більше третини загального випуску продукції в ринкових цінах. Загальною тенденцією в останній період є зростання виробництва валової доданої вартості в абсо­лютних показниках як по загальному обсягу, так і в розрахунку на душу населення. Найвищі показники виробництва доданої вартості були і є характерні як головний чинник для індустріальних регіонів (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська обл.) і є найнижчими для аграрно-індустріальних регіонів (Чернівецька, Тер­нопільська, Закарпатська, Херсонська обл.).

Розвиток продуктивних сил значною мірою залежить від інвести­ційної діяльності. Ключовим напрямом є інвестиції в основний капі­тал (капіталовкладення). Вони являють собою витрати на нове буді­вництво, реконструкцію, розширення та технічне переозброєння дію­чих промислових, сільськогосподарських, транспортних, торгових та інших підприємств, витрати на будівництво об'єктів житлово-кому­нального та побутового призначення.

Розподіл капіталовкладень між регіонами характеризує їх терито­ріальну структуру. У зв’язку з децентралізацією економічних відно­син, розширенням прав регіонів, збільшенням їх економічних мож­ливостей зростає і роль регіональної інвестиційної політики. Нові ринкові умови господарювання визначають і нові можливості інвес­тиційної діяльності на всіх регіональних рівнях, зокрема для комер­ційних банків, фінансових груп, виробничих підприємств, приват­них місцевих інвестицій тощо.

Спостерігається суттєва диференціація капітальних вкладень у економічний розвиток ре­гіонів. Сьогодні значні інвестиції вклада­ються у господарство індустріальних областей Східного і Степового районів. Тут зосереджено дві третини всіх інвестицій. Спря­мування інвестицій в основний капітал дає змогу вводити в дію до­даткові основні фонди. Найбільше (дві третини - 66, 6 %) введених основних фондів припадає саме на зазначені області.

Територіальні відмінності у введенні основних фондів зумовили і територіальні зрушення у відтворенні матеріальних продуктивних сил - подальше їх значне зростання у Східному і Степовому райо­нах, незначне зростання у Карпатському і спад різної величини у решті економічних районів України.

Серед чинників розвитку і розміщення продуктивних сил вирізняєть­ся група соціальних, в складі яких головне місце належить соціально-демографічним. Останні охоплюють чисельність населення і його ди­наміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо. Нерівномірність розміщення населення впливає на диференціацію економічного роз­витку регіонів. Найбільше населення зосереджено в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Харківській областях (майже 30 % загальної чисельності населення в Україні). Найнижчі коефіцієнти територіального зосередження на­селення припадають на Подільський і Поліський райони.

Показник щільності населення, який показує ступінь його зосередженості як по території Україні, так і по регіонах, зменшується. При цьому найбільш суттєвим зменшення щільності населення (5-6 чол.) є в Луганській, Донецькій і Дніпропетровській областях. Не змінила­ся щільність населення лише у Івано-Франківській та Рівненській об­ластях. На решті території економічних районів та областей щільність населення зменшилась на 1-2 чол.

Відбуваються певні зрушення у територіальних пропорціях відтво­рення кваліфікованих робітників. Так, територіальне зосередження цієї категорії населення зросло лише у трьох районах - Поліському (на 0,7 відсоткового пункту), Східному (на 0,5 відсоткового пункту), Степовому (на 0,6 відсоткового пункту). Найбільш суттєве змен­шення відбулося у Криму.

Показники випуску студентів навчальних закладів усіх рівнів акре­дитації також характеризують інтелектуальне відтворення продуктив­них сил. Найбільша кількість студентів, які закінчили вузи, була у Степовому і Східному районах, де вони становили відповідно понад 19 та 16 % загальні кількості випускників в України. Найнижчі показники у Подільському і Поліському районах, які щорічно випус­кають 7,0- 7,5 % загальної чисельності студентів України.

У цілому треба зазначити, що найбільш результативним було функціонування господарських комплексів у Східному і Степовому економічних районах, якими виробляється понад 40% вало­вої доданої продукції України, тут зосереджені більш ніж третина ви­робничих фондів і така ж кількість населення України. Ці два еконо­мічних райони беруть найбільш активну участь у зовнішньоеко­номічній діяльності. Експорт цих районів становить понад половину загальнодержавного експорту, що забезпечує основні валютні надходження в Україну. Тут виробництво валової доданої продукції на душу населення становить у 2,3 рази більше ніж у регіонах з найменшими показниками (Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька обл.).