35. Спілкування як взаємодія. Форми взаємодії. Педагогічне спілкування. Поняття соціальної перцепції. Механізми взаєморозуміння.

Спілкування — це не тільки обмін інформацією, знаками, а й організація спільних дій. Воно завжди припускає досягнення деякого результату. Таким результатом звичайно є зміна поведінки і діяльності інших людей.

Інтерактивна сторона спілкування — це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, а й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. У дослідженні цієї сторони спілкування використовують поняття "інтеракція", "взаємодія", "соціальна взаємодія".

Взаємодія - це універсальна властивість усього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інших.

Бесіда є найпоширенішою формою спілкування. Вона здійснюється з метою передавання інформації, обміну думками, почуттями та ін. Відповідно до мети спілкування розрізняють бесіди ритуальні (такі бесіди характерні для обрядів, ритуалів та ін.; люди, спілкуючись, дотримуються певного мовленнєвого етикету), особистісні (спілкування між близькими людьми — рідними, друзями, дітьми тощо; вважається, що саме в таких бесідах проявляються етико-пси-хологічні засади спілкування, гуманістичні установки індивіда, його етнопсихологічні особливості) та ділові (їхнім предметом є, як правило, конкретна справа). Залежно від кількості співрозмовників бесіди поділяють на індивідуальні та групові.

Наради. Ця форма спілкування належить до групового осмислення й розв'язання проблеми організації чи установи. Учасниками комунікативного процесу є: керівник або група керівників, спеціалісти, у чиїй компетенції ця проблема, ті, кому доведеться її вирішувати, та ін. Наради дають можливість спільно обговорювати важливі питання, аналізувати їх, висловлювати свої думки, пропозиції, погоджувати позиції і т. п.

Переговори. їхня мета — знайти взаємоприйнятне рішення, уникаючи крайньої форми прояву конфлікту. Отже, призначення переговорів пов'язане із співпрацею й розв'язуванням спірних питань. І одне і друге призначення спрямоване на те, аби домовитись, обговорити проблему, яка викликає спільний інтерес, ухвалити спільне рішення.

Збори. Це досить поширена форма обговорення спільної проблеми. Збори проводяться з метою її осмислення. Людей об'єднують певні інтереси (партійні збори, збори громадськості з метою висунення кандидата в депутати тощо). Як і до інших форм спілкування, до зборів готуються заздалегідь.

Публічний виступ (публічна промова). Ця форма спілкування може бути долучена до інших ділових форм взаємодії, таких як наради, конференції, презентації тощо, а може мати й самостійне значення. В діловій сфері промова спрямована на досягнення прагматичної мети.

Педагогічне спілкування — це система органічної соціально-психологічної дії учителя-вихователя і вихованця в усіх сферах діяльності, що має певні педагогічні функції, спрямоване на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.

Поняття "соціальна перцепція" відображає складний процес пізнання і розуміння людьми один одного, воно включає в себе все те, що в загальнопсихологічному плані визначається різними термінами і вивчається окремо. У загальному розумінні соціальна перцепція — це багатофункціональний психологічний процес сприйняття іншої людини, її

зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками та інтерпретація й прогнозування на цій основі її вчинків.

Взаєморозуміння – це таке розшифрування партнерами повідомлень і дій одне одного, яке відповідає їх значенню з погляду їхніх авторів.

Важливим при спілкуванні повинно бути уміння обходити бар’єри, уміння вносити корективи у подальше спілкування. Важливо вміти прогнозувати, передбачати виникнення можливих бар’єрів, будувати тактику їх подолання.

Прагнення до взаєморозуміння не тільки психологічна, але й етична проблема. Використання механізмів взаєморозуміння, їх пошук, добір і зміна – це прояв моралі в реальності, свідчення моральності людини.

Серед механізмів взаєморозуміння виокремлюють:

рефлексію – у соціальній психології це механізм усвідомлення індивідом чи групою того, як їх насправді сприймають і оцінюють інші індивіди чи групи;

ідентифікацію – уподібнення себе іншому;

емпатію – уміння проникнути в переживання іншої людини, уміння співпереживати, співчувати.

Поняття про групи. Класифікація груп. Структура взаємин у малій соціальній групі. Характеристика взаємин у колективі. Поняття про процеси і механізми групової динаміки. Нормативна поведінка у групі. Проблеми групової згуртованості, міжособистісної сумісності, групові конфлікти і шляхи їх розв’язання. Лідерство і керівництво. Соціалізація особистості.

Людина живе, розвивається і діє у групі. Під її впливом відбувається становлення особистості – складається її спрямованість, формуються суспільна активність, воля, створюються умови для саморегуляції та розвитку здібностей.

Соціальна група – певна спільність людей, які поєднані на основі відповідних загальних ознак, що стосуються спільної діяльності, на підставі якої виникають певні психологічні утворення (соціальне почуття, інтереси та ін.).

Групи класифікуються за певними ознаками.

За принципом формування: умовні (номінальні) групи та реальні групи;

За величиною: малі групи (від 2 до 30 – 45 осіб у групі) та великі (більше 30 – 45 осіб у групі);

В залежності від умов формування: природні групи та лабораторні групи;

В залежності від форми організації: формальні групи та неформальні групи.

Серед різних видів груп окремо виділяють референтну (еталонну) групу. Референтна (еталонна) група – це реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості. Під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.

Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування. Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взаємодії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування. Основними сферами активності індивідів у малій групі є спільна діяльність і спілкування. На цій підставі виокремлюють структуру зв'язків і відносин, породжених спільною діяльністю і спілкуванням. Більшість малих соціальних груп виникає через необхідність розв'язання певних суспільних завдань, під час реалізації яких члени групи виконують спільну діяльність, обмінюються інформацією тощо. Такі їх відносини мають офіційний характер, оскільки фіксуються й охороняються соціальними інститутами, законодавством, інструкціями, наказами.

Особливості міжособистісних стосунків у колективах зумовлені характером спільної діяльності індивідів. Одним із найважливіших показників сформованості міжособистісних стосунків, а відповідно і результатом формування групи, є рівень групового розвитку. Міжособистісні стосунки набувають ділового чи особистісного характеру. На основі цього їх поділяють на типи: знайомство, приятелювання, товаришування, дружба, любов, подружжя, родина, деструктивні стосунки. Важливу роль для розрізнення міжособистісних стосунків відіграє вибірковість щодо партнерів, яка визначається за кількістю ознак, що мають значення для встановлення стосунків. Найменшу вибірковість мають знайомства, найбільшу — дружба і кохання.

Групова динаміка охоплює всі види колективної взаємодії у групі. Йдеться про такі процеси, як групова згуртованість, влада, прийняття рішення, зміна влади, спосіб реагування на інші групи та ін. Більшість з них відбувається тільки в малій соціальній групі.

Групова динаміка— сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування.

Механізми групової динаміки забезпечують збалансованість між силами розвитку і стабілізації. Залежно від сповідуваних принципів виокремлюють і класифікують різну їх кількість. За одним із підходів до психологічних механізмів групової динаміки зараховують: ідіосинкразійний кредит лідера, розв'язання внутрігрупових суперечностей, психологічний обмін.

Нормативна поведінка («стандартна») - відповідає соціальним нормам, характерна для більшості людей, викликає схвалення оточуючих веде до нормальної адаптації. В цілому вона адекватна ситуації, продуктивна, хоча може бути позбавлена індивідуальності.

Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей. Засобами підтримання групової згуртованості є все, що сприяє єдності та стабільності групи. Передусім ці засоби забезпечують індивідуальні вигоди і результати, необхідні для задоволення особистих інтересів та інтересів групи. Водночас вони сприяють зменшенню непомірних індивідуальних витрат під час досягнення спільної мети, підтримують у кожного з групи очікування додаткових переваг від перебування в ній.

Групові конфлікти можуть виникати через непорозуміння стосовно знань, умінь, здібностей, особистісних якостей індивідів; емоційних, психічних та інших станів; мотивів, потреб, ціннісних орієнтацій; поглядів, переконань; очікувань, позицій; цілей, засобів, методів діяльності; технологічних, економічних та інших процесів; оцінок і самооцінок. Частоту їх зумовлює загальний рівень напруженості у групі.

Виникненню і розвитку організаційних конфліктів у сфері управління запобігають правильний добір і розстановка кадрів з урахуванням їх професійних і психологічних якостей; авторитет керівника, належна організація діяльності; позитивні традиції в організації; об'єктивне оцінення та диференційоване стимулювання праці співробітників; соціально-професійне й соціально-психологічне навчання; зміцнення неформальних відносин; стабільний склад колективу та ін.

37. Історія виникнення та розвитку психології релігії (православ’я). Сучасний стан вітчизняної релігії. Психологічні джерела релігійної особистості. Основні види, критерії і функції релігійності особистості. Типи характеру і особливості поведінки релігійної людини. Психологічні властивості молитви. Вплив соціально-психологічних факторів на стиль молитви.

Психологія релігії як наукової дисципліни формується в кінці XIX - початку XX ст. Істотний внесок у її становлення і розвиток зробили німецький психолог, фізіолог,

філософ Ст. Вундт (1832-1920), американський психолог С.Холл (1844-1924), американський психолог і філософ У. Джеймс (1842-1910), німецький філософ Ст. Дильтей (1833-1911), американський психолог Дж. Леуба (1868-1946), французький філософ, соціолог, психолог і етнограф Л. Леві-Брюль (1857- 1939), французький психолог Т. Рібо (1839-1916), американський психолог Е .. Старбек (1866-1947), французький психолог Т. Флурнуа (1854-1920) та ін.

Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна зосереджується на феномені релігії та її виявах як об'єкті вивчення . На думку Д. Угриновича, предметом психології релігії може бути вивчення психологічних особливостей релігійних людей, які відрізняють їх від нерелігійних та реалізуються в їхній поведінці. Це визначення ґрунтується на особливостях дихотомічної моделі психіки «релігійний — нерелігійний». Однак теоретичний аналіз поняття психологічних особливостей зумовлює такі проблеми: сутність поняття «психологічні особливості релігійної людини» потребує пояснення і визначення; не існує критерію, який розмежовував би дихотомію «релігійний — нерелігійний».

Існують теорії за якими людина є релігійною завдяки успадкованій схильності до цього, аж на рівні релігійного інстинкту. В даному випадку релігійний потяг є основним нашаруванням в структурі людської психіки, що виявляється в пошуку правди і щастя, досконалого життя і зв’язку з абсолютом.

Актуальним у даному випадку є твердження К.Юнга про архетипи як колективне несвідоме, з якого походять надлюдські істини і які є джерелом релігійності.

В. Франкл у книзі «Неусвідомлений Бог» каже про те, що людина впринципі має потребу бути релігійною. Ця потреба може бути усвідомленою і неусвідомленою, і задовольнятися як конструктивним так і деструктивним шляхом.

Існують різні типи страху, які по різному можуть обумовлювати розвиток релігійності:

екзестенційний неспокій – виник у зв’язку з необхідністю поставити собі питання про сенс життя. Типовими є тривога стосовно найфундаментальніших для людини питань як терпіння або смерть, добро і зло, що мають визначальне значення для всього людського буття. Релігійність зявляється тут, як продовження питання про сенс життя людини на землі.

звичайний страх – може стати приводом для актуалізації чи зародження релігійності. Фройд дотримувався думки, що Бог є лише піднесеним образом власного батька, а туга за ним, пошук підтримки у складній ситуації приводить до релігійності, яка

колективним неврозом. Але не варто зводити релігію до колективного неврозу, бо тут немає відчуття самотності (як при неврозі) натомість правдива релігійність надає змогу відчути зв'язок.

Фройд вважав, що джерелом релігії є відчуття безпорадності перед життям і страх смерті. Проте зважаючи на те, що його відчувають як віруючі так і невіруючі, то таке занепокоєння смертю не може бути єдиним стимулом для виникнення релігії.

моральний страх – який виростає від почуття провини і відчуття боргу перед кимось. Можна твердити,що потреба усунення відчуття вини і повязаного з ним відчуття страху призводить до релігійності, про свідчить більшість навернень. Слід також зазначити, що між неспокоєм і релігійністю існує зворотня залежність, тобто більша заангражованість і визначеність у вірі поглиблює вразливість до морального зла і підсилює реальне відчуття провини. Почуття провини може іноді набувати невротичного характеру, що призводить до холодної і тиранічної релігії, в якій переважає сприймання бога як забороняючого і караючого, щоб придушити неакцентовані бажання.

Залежно від глибини вираження в людях виділяють зовнішню, внутрішню, і особисту релігійність.

Функції релігійності.

1.Задоволення потреби в почутті безпеки.Релігія гарантує почуття безпеки,переконує в перемозі добра над злом,життя над смертю (два основні джерела неспокою – зло та смерть – зводяться до мінімуму. Брак почуття безпеки викликає відчуття хаосу. Релігія не лише допомагає вийти з цього стану, але й приводить людину до абсолютного й незмінного Авторитету.

2.Задоволення потреби в стабільності.Релігія навчає,що можна мати безпосередній контакт з незмінним Богом.Бог довіряє людині,шанує її гідність,звільняє від вини,а за допомогою морального права-допомагає зорієнтуватись у складних ситуаціях.

3.Забезпечує почуття власної тотожності,усуває невпевненість. Релігійна самоідентифікація повязана з усвідомленням способу прийняття людини Богом (питання що Бог думає про мене?) Проте це не оберігає людину від від різних труднощів, які виникають у звязку з руйнуванням попередньої самоідентифікації та створенням нового способу буття в мінливих обставинах.

4.Забезпечує духовне безсмертя – віра в безсмертну душу, яка після життя на землі отримує життя вічне дозволяє дещо знизити інтенсивність переживання страху смерті.

5.Забезпечення сиситеми моральних понять,опираючись на яку людина старається впорядковувати й оцінювати світ. Це оцінювання починається з формування образу власної особистості, розвитку власної гідності.На найважливіші питання релігія дає відповіді, що будуються на авторитеті Бога, завдяки цьому людина доходить до глибшого розуміння самої себе.

6.Уникнення абсолютизації власного Я. Релігійність заснована на любові, дозволяє уникнути небезпеки надмірного підкреслення та абсолютизації власного Я.

7.Задоволення потреби в спільноті, нівелювання самотності. Людина, що вірить в Бога, переживає його постійну присуність, знаючи, що в найрізноманітніших ситуаціях не буде самотньою. Крім того, участь у релігійних общинах дає їм відчуття підтримки, єдності з іншми.

8.Психотерапевтична функція. Якщо метою психотерапії є зцілення душі, то метою релігії – спасіння душі. Релігія здійснює значний психотерапевтичний вплив на людей, який обумовлюється катарсисом, що людина переживає під час релігійних служінь, молитви, сповіді. При спілкування з Богом відбув. внутрішній діалог людини з самою собою, що допомагає їй прийняти необхідне рішення. Лиш Бог є гарантією, що обіцяє прощення,яке затне позбавити людину почуття провини.

Пізнанню психологічної природи молитви сприяє історико- культурна класифікація цього феномену:

Молитви примітивні, або племінні ( наївні і спонтанні, приземлено-утилітарні, до яких належать і анімістичні)

Молитви ритуальні або народні ( основну роль у яких відіграють стереотипні , шаблонні форми й формули, що психологічно наближає їх до магічно-анімістичних заклинань)

Молитва сучасна, або індивідуальна ( вона близька до медитації і є результатом переконань, духовно-ціннісних орієнтацій людини, що підводить її до духовного споглядання, яке наближує до Бога аж до містично-духовного єднання, піднесення, прилучення-злиття).

У всіх видах молитви виразно простежується катарсичний, психотерапевтичний ефект.

38. Розкрити зміст понять «творчість», «талановитість», «геніальність», «механізми креативності». Теорія творчості за К.Г.Юнгом. Технології прийняття творчих рішень. Життєвий шлях творчої особистості. Стратегії геніїв. Проблема та методи активізації творчих ресурсів особистості. Стратегія розвитку дитячої творчості. Творчість у казкотерапії.

Під творчістю розуміється передусім процес створення новою, корисного продукту. За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості. Перший, найвищий рівень характеризує процес творчості, який приводить до принципово нового результату, нового для всього людства, а може, нового й у космічному масштабі. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів, винаходи та відкриття, які перетворюють життя людини й людства в найрізноманітніших напрямах (від атомної бомби до пеніциліну). Зрозуміло, що творчість такого рівня (абсолютна, об'єктивна новизна продукту творчості) властива досить вузькому колу творців-геніїв, є прерогативою еліти людства.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей, скажімо для певної країни світу. Деякі винаходи з'являються одночасно або з певним інтервалом у різних країнах, однак відповідний рівень творчості, безумовно, досить високий.

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Найочевиднішим прикладом творчості цього рівня є раціоналізаторська пропозиція, що реалізується, як правило, в межах якогось підрозділу підприємства, в найкращому випадку - галузі.

І, нарешті, четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб'єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини, що творить. Однак такий обмежений обсяг цього рівня творчості не заважає йому бути чи не найважливішим, початковим етапом в оволодінні вищими рівнями творчості, формуванні вмінь і навичок загальної креативності.

Талант - вищий рівень здібностей людини до певної діяльності. Це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно й оригінально виконати певну складну трудову діяльність.

Талант - це високий рівень розвитку спеціальних здібностей; сукупність таких здібностей, що дають змогу одержати продукт діяльності, який вирізняється новизною, високим рівнем досконалості і суспільною значимістю. Вже в дитячому віці можуть виявитися перші ознаки таланту в галузях музики, математики, лінгвістики, техніки, спорту тощо. Разом з тим талант може проявитись і пізніше. Формування і розвиток таланту значною мірою залежить від суспільно-історичних умов життя і діяльності людини. Талант може проявитися в усіх сферах людської праці: в організаторській і педагогічній діяльності, в науці, техніці, в найрізноманітніших видах виробництва. Для розвитку таланту велике значення мають працьовитість і наполегливість. Для талановитих людей характерна потреба в занятті певним видом діяльності, яка часом виявляється у пристрасті до обраної справи.

Геніальність - найвищий рівень творчих проявів особистості, втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства.

Геній, образно кажучи, створює нову епоху у своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодівання культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

Б. Кедров базовими механізмами креативності вважав інтуїцію, розуміючи її як «випадкову асоціацію», як так званий «ефект перетину раніше не пов’язаних між собою,

різних подій». нтуїція (лат. іпtueri - пильно, уважно дивитися) - евристичний

процес,

що полягає в знаходженні розв'язання завдання нв основі орієнтирів

пошуку,

не пов'язаних логічно або недостатніх для отримання логічного висновку.

39. Поняття етнічної групи. Психологічні ознаки етносу. Основні методичні підходи до вивчення етнічних особливостей. Соціалізація, інкультурація та етнізація особистості. Характеристика маргінальної особистості. Національний характер і

менталітет. Особливості національного характеру українців. Міжетнічні конфлікти: психологічні детермінанти та особливості протікання.

Етнічні групи, як і класи, відіграють важливу роль в історичному прогресі. Етнічна (грец. etnikos— народний) група — стійка спільність, що історично склалася на певній території і якій властиві відносно стабільні особливості мови, спільні риси, неповторні якості, усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності, традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна організація та Ін.).

Етноси характеризуються нижчепереліченими основними рисами, тільки сукупність яких дозволяє визначити його як особливе явище.

Узяті окремо, ці ознаки не є етнодиференціюючими.

Етноси мають загальне біологічне походження, або, у всякому разі, всі його дорослі, свідомі члени думають і вірять, що відбулися від загальних предків.

Етноси мають загальну територію, на якій протікає господарська й культурна діяльність етнічного співтовариства.

Етнічна група – таке співтовариство людей, яке має загальні для всіх своїх членів специфічні культурні традиції, загальну культуру.

Етнос протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам людей, розрізняючи «своїх» і «інших» («ми» і «не ми»).

Етнос має внутрішню структуру або організацію.

Етнос на високих рівнях свого розвитку створює загальну державність, той або інший різновид державного ладу, що охоплює етнос цілком.

Члени етносу мають почуття ідентичності з даною етнічною групою.

Деякі дослідники вважають, що загальна релігія всіх членів етносу також є ознакою націй.

Ще одна ознака – загальна мова, що служить засобом спілкування усередині

етносу.

Найважливішою особливістю етнічної групи є те, що її члени мають деякі загальні психологічні особливості. Саме в силу психологічної спільності більшості членів етносу можлива етнічна психологія як окрема наука зі своїм особливим предметом і методом.

Нині існує два головних теоретичних підходи до визначення етносу і нації — примордіалістський і модерністський.

Примордіалізм — термін, який походить від англійського слова — споконвічний. Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара Нільссона, радянських учених Юлія Бромлея та Льва Гумільова. Прихильниками її є більшість українських вчених, наприклад, історик Ярослав Дашкевич. Вони розглядають етнос як своєрідний історико-біологічний феномен, що ґрунтується на неусвідомленій, "природній", афективній прив'язаності людей до свого народу, а виникнення нації пов'язують із певним етапом у розвитку етносу.

З приводу виникнення нації існує два головних підходи: деякі вчені (Юлій Бромлей, Гуннар Нільссон) вважають націю типом етносу, який притаманний розвинутому класовому суспільству, а інші вважають, що нація виникає тоді, коли етнос виявляє претензії на власне політичне існування. Як заявляв український політолог Іван Лисяк-Рудницький: "Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою".

У межах примордіалістського підходу виділяють два головних напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний.

Соціобіологи розглядають етнос як спільноту індивідів, яка ґрунтується на біологічних особливостях перетворених у соціальні. Вони вважають, що нації виникли

внаслідок природного розростання сімей та родів і є спільнотами, що свідчить про спільне походження.

Представники еволюційно-історичного напрямку переконані, що етнос є швидше соціальною, а не біологічною спільнотою. Взаємна прихильність членів етносу досягається не закономірностями біологічного розвитку, а в соціально-економічному контексті.

Соціалізація особистості являє собою процес формування особистості у певних соціальних умовах, опанування людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони, що прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві.

Інкультурація і полягає в тому, щоб поступово виробити навички, манери, норми поведінки, характерні для такого типу культури, відповідного історичного періоду. У цьому процесі людина підпорядковується культурним стереотипам, зафіксованим передусім у мові. Інкультурація впливає на ціннісні орієнтири, ідеали, процедури розвитку творчої діяльності, систему колективних знань, поширення інформації.

Етнізація — це становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах якостей, що відбивають особливості культури етносу, членом якого є особа. Етнізація на практиці розгортається як аспект соціалізації, елемент виховання, зріз формування типу життєдіяльності особи, перш за все становлення її емоційних, когнітивних, вольових процесів, як набуття особливостей оціночних, моральних суджень, естетичних уявлень, як формування композиції умінь, як засвоєння типових виробничих навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки, специфічного сприйняття світу, притаманної культурі етносу картини світу.

Маргінальна особистість — це, свого роду, культурний гібрид, людина, яка живе і внутрішньо належить у своєму культурному житті і в традиціях до двох різних народів або соціальних груп. Це людина на грані двох культур і двох суспільств. Маргіналами можуть бути, наприклад, емігранти, діти від змішаних шлюбів, або ті особи, які швидко набули того чи іншого соціального статусу та ін. Маргінальність загалом призводить до появи відчуття розгубленості і тривоги, невпевненості. Таким особистостям краще за інших відомі почуття тривоги, соціального страху, бо вони відчувають себе чужими щодо соціальних зв'язків групи, її норм і цінностей.

Загальну структуру соціального механізму процесу формування маргінальної особистості складають її три елементи. Першим з них є мотиваційна структура особистості, де домінантною виступає потреба в самореалізації, свободі, індивідуалізації. Другий елемент включає способи становлення і розвитку такої особистості. Їх серцевиною виступає діяльність та її якісні стани – соціальна активність, гіперактивність, творчість тощо. Третім елементом виступає культура. Роль культури в даному процесі багатогранна, різновекторна, однак в контексті соціального механізму її функція в цілому обгрунтовується як технологічна.

Національний характер - це система ставлень конкретної етнічної спільності до різноманітних сторін оточуючої дійсності, що виявляється у стійких стереотипах їх мислення, емоційних реакціях і поведінці в цілому.

Національний характер є поєднанням фізичних і духовних рис, які відрізняють одну націю від іншої (О. Бауер).

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте

відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль.

Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру.

Міжетнічні конфлікти є конфліктами, які відбуваються між окремими представниками, соціальними групами різних етносів, і конфронтацією двох чи декількох етносів. Як типи міжетнічного конфлікту можна виділяти міжособистісні, етносоціальні і міжетнічні конфлікти у прямому розумінні терміну.

На сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні (А. Бандура, Л. Берковітц, К. Лоренц, В. Мак-Дугалл, Е. Міллер, Ф. Перлз, З. Фройд), ситуативні (М. Шериф) та когнітивні (М. Білліґ, Г. Таджфел, Дж. Тернер) теорії конфлікту. У мотиваційному підході вирізняють дві основні концепції пояснення агресивної поведінки людини, яка призводить до виникнення міжгрупових конфліктів: біологізаторську й соціологізаторську.

Психологія розрізняє кілька стадій етнічного конфлікту. Протиріччя, які виникають між національними групами, що мають несумісні цілі в боротьбі за територію, владу, престиж, одержали назву конфліктної ситуації.

Наявні соціальні протиріччя хоча й відіграють вирішальну роль в етнічних конфліктах, не завжди приводять прямо до розвитку останніх. Потрібно, щоб протиборчі сторони усвідомили несумісність своїх інтересів і мали відповідну мотивацію поводження. Так наступає стадія усвідомлення конфліктної ситуації.

Якщо конфліктна ситуація усвідомлена, навіть випадкові події через властивим міжетнічним відносинам емоційності, а часом і ірраціональності можуть привести до конфліктної взаємодії як найбільш гострої стадії.

Етнічні конфлікти можуть швидко розпалюватися й відразу завершуватися, а можуть і «жевріти» дуже довго. У кожному разі рано або пізно наступає їхня остання стадія — урегулювання або нейтралізація конфлікту.

40. Поняття профорієнтації та її основні складові. Порівняльна характеристика профконсультації та профвідбору. Історія розвитку та сучасний стан профорієнтації в Україні. Професіографія та її принципи. Психологічні особливості профорієнтаційної роботи у центрах зайнятості та у закладах освіти.

Професійна орієнтація - це комплексна науково обґрунтована система форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик кожного індивідуума та потреб ринку праці. Вона спрямована на досягнення збалансованості між професійними інтересами і можливостями людини та потребами суспільства в конкретних видах професійної діяльності.

Професійна орієнтація як цілісна система складається із взаємопов'язаних компонентів, або підсистем (підструктур), об'єднаних спільністю мети і єдністю керуван-ня: професійна діагностика; професійна освіта; професійна консультація; професійний відбір (підбір); професійна адаптація. Кожна така підсистема (напрямок) включає підструктурні компоненти, що мають свої підзавдання, обумовлені загальною метою.

Так, важливою складовою профорієнтації є професійна діагностика, метою якої є вивчення особистості.

Не менш значимим компонентом профорієнтації є професійна освіта, яка дає учням змогу придбати певні знання про соціально-економічні та психофізіологічні особливості різноманітних професій, про умови правильного вибору однієї з них; сприяє вихованню позитивного ставлення школярів до різноманітних видів професійної й суспільної діяльності, формуванню мотивованих професійних намірів.

Професійна консультація має своєю метою встановлення відповідності індивідуальних психологічних та особистісних особливостей до специфічних вимог тієї або іншої професії.

Професійний відбір передбачає процедуру диференціації кандидатів за ступенем їх відповідності певному виду діяльності й прийняття рішення про їх придатність або непридатність.

Завершальним компонентом профорієнтації є професійна адаптація, яка представляє собою активний процес пристосування людини до виробництва, нової соціальної ситуації, умов праці і особливостей конкретної спеціальності.

Історичні етапи розвитку профорієнтації в Україні:

– перший період – початок ХХ століття – початок Другої світової війни – період формування та розвитку професійної орієнтації в Україні, який супроводжувався створенням бюро профконсультації у Східній Україні та «Психотехнічних порадень» у Західній Україні, розвитком психотехніки, запровадженням політехнічного, трудового навчання у школах тощо;

– другий період – 50-ті роки ХХ століття – 1990 рік – період розвитку професійної орієнтації в УРСР після Другої світової війни до розпаду СРСР: ґрунтовно досліджувалися теоретичні аспекти професійної орієнтації, створювалися центри профорієнтації тощо;

– третій період – 1991 – 2007 роки; період становлення України як незалежної держави та перехід до ринкової економіки, що значною мірою визначала завдання професійної орієнтації. У профорієнтації учнівської молоді це був також перехідний період;

– четвертий період – 2008 рік – до цього часу; розвиток професійної орієнтації в умовах сучасного ринку праці (затвердження нової Концепції державної системи професійної орієнтації населення, встановлення у школах профорієнтаційних терміналів тощо).

Професіографія — технологія вивчення вимог, які пред'являються професією до особистісних якостей і психофізичних можливостей людини, її використовують з метою розроблення інформаційних, діагностичних, корекційних і формуючих методичних посібників і практичних рекомендацій для забезпечення взаємовідповідності людини і професії.

Принципи професіографії сформулював К.К.Платонов. Основними з них є комплексність, цілеспрямованість, особистісний підхід, надійність (вимоги до емоційної стійкості особистості в умовах перешкод і шумів), диференціація, типізація, перспективність і реальність.

Класифікація професій. Шляхи самоактуалізації особистості у професійній кар’єрі. Ділове спілкування і професійна діяльність. Основні фази професійного розвитку. Психологічний зміст праці з точки зору логотерапії. Психологічні особливості професійного самовизначення. Поняття професійної ідентичності та маргіналізму. Психологічний підхід до професійного відбору.

Багаторівнева психологічна класифікація професій:

Перший ярус — типи професій. їх можна поділити залежно від особливостей предмета праці на п'ять тилів:

1. Якщо провідним предметом праці є рослини, тварини або мікроорганізми, то перед нами тип П "людина — природа".

2. Якщо провідний предмет праці — людина, групи, колективи, спільноти, то перед нами тип Л "людина — людина".

3. Якщо провідним предметом праці є технічні системи, речові об'єкти, матеріали, види енергії, то перед нами тип Т "людина — техніка".

4. Якщо провідний предмет праці — умовні знаки, цифри, коди, природні або штучні мови, то перед нами тип 3 "людина — знак".

5. Якщо провідним предметом праці є художні образи, умови їх побудови, то перед нами тип X "людина — художній образ".

Другий ярус — класи. Клас Г (гностичні професії — пірометрист, приймальник сільськогосподарської продукції, контролер-приймальник, вахтер, сторож, ревізор на транспорті, слідчий, журналіст, інспектор рибоохорони, інспектор державної інспекції (ДАІ), інспектор з наукової організації праці, інспектор з техніки безпеки праці, контролер креслень, коректор, бухталтер-ревізор тощо). Клас П (перетворюючі), під якими розуміють будь-які дії на предмет праці з метою збереження його властивостей, станів у відповідних межах. Перетворююча діяльність людини може бути спрямована не тільки на речі, а й на види енергії, інформацію, процеси побудови суспільного життя. Наприклад, майстер-реставратор, реставратор килимів, слюсар, кресляр-картограф, різальник з каменю тощо. Клас П — оперативний практичний пошук. До цього класу належать професії з розміщення лекал (фігурних лінійок, які виготовлені за формою деталей одягу)

швейному виробництві, розмітник (у суднобудуванні, металообробці), закрійник ательє індивідуального пошиття.

Третій ярус — відділи професій. Введемо позначення: Р (рука) — професії ручної праці; М — машинно-ручні (використання машин із ручним управлінням); А (автомат) — використання автоматизованих систем, апаратів; Ф — професії з переважанням функціональних знарядь праці.

Четвертий ярус — групи професій (за ознакою предметних і соціальних умов праці). Можна виділити чотири групи професій, видів праці, позначивши їх буквами: праця в умовах звичайного "побутового" мікроклімату П; праця на відкритому повітрі з різкими перепадами температури і вологості — В (відкрите повітря); праця в незвичних умовах (під землею, під водою, в гарячих цехах, у цехах з виробничими шкідливостями, на висоті,

повітрі), яку позначимо буквою Н (незвичні умови); праця з підвищеною моральною відповідальністю за здоров'я, життя, психічний (розумовий, моральний) розвиток людей, за великі суспільні, матеріальні цінності — М (моральна відповідальність).

Самоактуалізація - це постійна праця людини над собою в ім'я реалізації свого потенціалу.

Шляхи досягнення самоактуалізації:

небайдужість до себе, самопізнання.

вміння "самонастроюватися" зі своєю внутрішньою природою; здатність до самоврядування - вміння керувати собою.

вміння робити адекватний життєвий вибір.

вміння нести відповідальність за свій життєвий шлях, за своє природне становлення.

ставлення до самоактуалізації як до світогляду, способу життя.

Є.О. Климов пропонує наступні фази професійного розвитку:

оптація - період вибору професії в навчально-професійному закладі;

адаптація - входження в професію і звикання до неї;

фаза інтернала - набуття професійного досвіду;

майстерність - кваліфіковане виконання трудової діяльності;

5.

фаза авторитету - досягнення професіоналом

високої кваліфікації;

6.

наставництво - передача професіоналом свого досвіду.

Зміст праці характеризує функціональні особливості

конкретного виду трудової

діяльності, обумовлені предметом праці, засобами праці й формою організації виробничого процесу. Поняття “зміст праці” включає в себе ступінь відповідальності й складності праці, рівень творчих можливостей, співвідношення виконавських та управлінських функцій, рівень технічної оснащеності, ступінь різноманітності трудових

функцій,монотонності, самостійності

і т.д. Зміст

конкретного

виду

трудової

діяльності пред’являє певні вимоги

щодо освіти, кваліфікації, здібностей індивіда. Це

основний чинник, що характеризує можливості розвитку особи в процесі праці, визначає спрямованість трудових навичок та реалізації творчих, фізичних та інших здібностей

індивіда. Він впливає на ставлення до праці, задоволеність працею, ступінь інтересу до праці,плинність кадрів, рівень продуктивності праці.

Професійне самовизначення найчастіше визначається як вибір людиною напряму і змісту свого подальшого розвитку, сфери та засобів реалізації індивідуальних якостей і здібностей, соціального середовища для втілення своєї життєвої мети та моральних цінностей; це - цілісний, інтегративний процес, у якому реалізуються основні життєві цінності людини і конкретизуються аспекти її життєвого, особистісного, соціального самовизначення. На професійне самовизначення особистості впливають соціально - економічні умови, міжособистісні взаємини, вікові особливості, ситуативні чинники, але провідне значення в професійному самовизначенні належить самій особистості, її активності, відповідальності за своє становлення. Професійне самовизначення є важливим чинником самореалізації особистості в конкретній професії та і в культурі взагалі. Постійний пошук свого місця у світі професій дозволяє особистості знайти сферу діяльності для повної самореалізації. Сутністю професійного самовизначення є самостійне й усвідомлене знаходження смислів виконуваної роботи та всієї життєдіяльності в конкретній культурно - історичній (соціально - економічної) ситуації.

Психологічну концепцію професійної ідентичності обґрунтувала Л. Б. Шнейдер. Вона виходить з того, що становлення профідентичності відбувається в межах професії. Поняття «професія» задає змістові характеристики профідентичності. Але професійна ідентичність не зводиться власне до професіоналізму, це результат професійного самовизначен- ня, персоналізації та самоорганізації. Виходячи з цього, Л. Б. Шнейдер визначає професійну ідентичність як психологічну категорію, яка відноситься до усвідомлення своєї приналежності до певної професії, певної професійної спільноти.

Професійний маргіналізм – це не просто банальний непрофесі- оналізм як недостатність або неадекватність професійних знань і умінь; це – насамперед особистісна позиція непричетності і мен- тальна неприналежність до суспільно прийнятної для даної про- фесії моралі. І, навпаки, внутрішнє віднесення себе до моралі ін- шого середовища, професійного або позапрофесійного.

Професійний відбір - це комплекс засобів, які дозволяють виявити осіб, найбільш придатних за своїми індивідуально-психологічними якостями та здібностями до навчання та подальшої діяльності за конкретною спеціальністю. Головні завдання ПВ спеціалістів такі:

визначити здібність кандидатів до виду праці за станом здоров'я;

виявити ступінь здатності кандидатів до навчання з конкретної спеціальності;

довгостроковий прогноз ефективності діяльності спеціаліста. Розрізняють два типи профвідбору:

за здібностями і схильністю для направлення на попереднє професійне навчання;

за наявною готовністю до виконання функцій по тій чи іншій професії.

Основою для професійного відбору є конкретні нормативні характеристики професії: соціальні, операціональні, організаційні. Професійний відбір включає такі види: медичний, соціально-психологічний, освітній і психофізіологічний.

42. Законодавчі акти України про соціально-психологічну службу, її завдання, структура та функції. Основні види та напрямки діяльності психологічної служби. Кваліфікаційні характеристики і вимоги до практичного психолога. Етичний кодекс в роботі психологічної служби.

Становлення Національної системи соціально-психологічної служби України розпочалося у 1992 році прийняттям Ухвали про створення Концепції державної системи психологічної служби. У березні 1992 року було підготовлено та подано на адресу Комісії Верховної Ради України з питань науки і народної освіти листи: "Про створення державної системи психологічної служби України" і "Про кадрове забезпечення державної

психологічної служби України", які поклали початок роботі з практичного вирішення проблеми створення мережі психологічних та соціально-психологічних служб в Україні.

У 1993 році Інститутом психології ім. Г. С. Костюка АПН України була розроблена і схвалена Кабінетом Міністрів "Концепція державної системи психологічної служби". Ця Концепція сама по собі не є законодавчим актом, проте становить змістову основу для їх розробки.

До Національної системи соціально-психологічної служби входять:

психологічні та соціально-психологічні служби і підрозділи, які функціонують у різних відомствах (поки що спостерігається певна ізоляція і розрізненість у їх функціонуванні);

соціально-психологічні служби державної адміністрації;

територіальні (муніципальні) структури (об'єднання), які надають соціально-психологічні послуги населенню.

Основною метою Національної системи соціально-психологічної служби є забезпечення необхідних соціально-психологічних умов підвищення ефективності діяльності людини в усіх сферах суспільного життя (від політики й управління державою до сімейних стосунків та міжособистісних взаємодій) і водночас - підтримка розвитку і

захист

психічного

здоров'я

особистості

громадян

України.

Основними завданнями Національної системи соціально-психологічної служби є:

надання допомоги органам управління у розробці та реалізації державної політики на основі вивчення стану масової свідомості, прогнозування та активного впливу на соціально-психологічні процеси у суспільстві;

виконання консультативних, дорадчих та експертних функцій у сфері управління державою, в економіці, в інших галузях науки і культури, в органах законодавчої, виконавчої та судової справи;

забезпечення соціально-психологічного захисту і підтримки індивідуального розвитку громадян України з урахуванням їх здібностей, особливостей життя та праці;

участь у розробці та практичному застосуванні нових технологій та практик навчання і виховання, розвитку і перевиховання дітей та молоді, впливу ЗМІ на людей;

здійснення психометричного нагляду. Контроль за дотриманням професійної

етики;

участь у ліцензуванні навчальних закладів і в атестації спеціалістів відповідно до державних і міжнародних стандартів;

координація прикладних психологічних, соціологічних та педагогічних досліджень у практичній діяльності; підтримка пріоритетних науково-методичних і практичних програм щодо роботи з сім'єю та молоддю, в галузях педагогічної, юридичної, військової, медичної та політичної психології, соціології, педагогіки. Створення єдиної інформаційної системи соціально-психологічної служби.

Найбільш розробленим сектором системи соціально-психологічної служби є психологічна служба в галузі освіти. її діяльність регламентується, насамперед, законами "Про освіту" (травень 1991 року) та "Про загальну середню освіту України" (травень 1999

р.).

З першого вересня 1993 року діяло "Положення про психологічну службу в системі освіти України", яке згодом було доповнено і змінено. Остаточний варіант "Положення про психологічну службу системи освіти України", який відмінив дію положень 1991, 1993 років, затверджено Наказом Міністра освіти України № 127 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.12.1999 року за №922/4215.

Практичний психолог має вищу освіту зі спеціальності “Психологія”, “Практична психологія”, професійно компетентний, дотримується етичного кодексу психолога, забезпечує нормативні рівні психологічної підтримки навчально-виховного процесу, задовольняє етичним та культурним вимогам до педагогічних працівників.

Етичний кодекс соціальних працівників України - це регулюючий документ, який спрямовує соціальних працівників здійснювати соціальну роботу в багатьох функціональних сферах з метою задоволення людських потреб і розвитку потенціалу та можливостей особистості.