31. Психологія виховання. Теорії виховання. Основні механізми і етапи формування властивостей особистості. Зовнішнє і внутрішнє управління вихованням. Моральне виховання і вимоги до спілкування.

Виховання складає важливу функцію суспільства. Економічне й національно-духовне відродження України неможливе без переосмислення його складових — виховання нової людини як особистості.-Виховання становить головну внутрішню сутність навчання і ґрунтується на трьох складових: діяльності, спілкуванні, взаєминах.

Предметом психології виховання є вивчення психологічних закономірностей формування свідомості людини як особистості в умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу. Психологія виховання розглядає виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихователів і дітей, взаємодії самих школярів, які є не тільки об'єктами, але й суб'єктами виховання.

О.В. Сухомлинська (1997), аналізуючи теорії виховання, виділяє:

Персоналістичні теорії (або гуманістичні, ліберальні, недирективні, органічні, пульсаційні, вільні, відкриті). Вони спираються не на свободу й автономність особистості, а на усвідомленням розвиток: потреб, бажань, нахилів, імпульсів тощо. Дитина сама має опанувати своє виховання, використовуючи власні внутрішні потенції.

Академічні теорії (традиціоналістські, класичні, загальні) концентрують свою увагу на процесі передачі загальних знань через класичний зміст навчання і виховання, який не залежить від сьогоднішньої культури й сучасних соціальних структур. Ці концепції мають на меті формування загальної культури, критичного й відкритого мислення, здатності до адаптування. Через сувору дисципліну, працю, повагу до традицій академічні теорії прищеплюють підростаючому поколінню демократичні цінності й почуття громадянськості. Головне в цих теоріях — зміст навчання, що має об'єктивну цінність і не

залежить від учителя та учня (учитель передає знання, учень асимілює). Цінності, що прищеплюються, мало пов'язані з психологією людини та соціумом (Блюм, Ален).

Соціальні теорії відштовхуються від тези, що виховання покликане розв'язувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля. Основною метою виховання має стати підготовка учнів до подолання нерівності між людьми (як у соціальному, так і в культурному аспектах), збереження навколишнього середовища. Провідне місце в цих теоріях відводиться суспільству (Ілліч, Бурдьє, Тофлер).

Спіритуалістичні теорії (метафізичні) звернені, з одного боку, у внутрішній світ людини, а з іншого — до універсуму. Вони оперують змістом і цінностями, створеними тисячоліття тому. Релігія і східна філософія та їх цінності виступають основою виховання. Головна увага зосереджується на дитині, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання (Фергюсон, Фотінас, Гартманн).

Соціокогнітивні теорії розглядають положення про те, що соціальні й культурні чинники є основою формування психічного здоров'я дитини і повинні стати основою теорії навчання й виховання. Сюди належать теорії, що пропонують педагогіку співробітництва й висувають культуру та суспільство (соціум) як провідний чинник виховання. Звідси останнє не лише постає як проблема соціальної й культурної структуролізації особистості, групи, колективу, а й саме починає відігравати провідну роль у трансформації культури та суспільства (Дж. Брунер, Л. Виготський).

Психокогнітнвні теорії виділяють у розвитку процесу пізнання в дитини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, "формування понять, уявлень, мислительних образів тощо. В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення (Піаже, Башляр). Ці теорії належать до проблем виховання.

Технологічні теорії (техносистемні, системні), які в основному зосереджені на поліпшенні технологій, засобів діяльності школярів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ютері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компактних дисках тощо. Крізь призму інформатизованого навчального середовища вони розглядають проблеми взаємодії між комп'ютером і дитиною (Кароль, Гласер, Скіннер).

Психологічні механізми формування особистості:

Соціальний механізм. Існує суспільна мораль, на якій базуються соціальні установки, заборони, заохочення. Велику роль відіграють засоби масової інформації. Тут дуже важливим є механізм усвідомлення, що проявляється в соціальній пам'яті та соціальному мисленні.

Соціальна пам'ять - це вид пам'яті, який спрямований на запам'ятовування, збереження і відтворення змісту і характеру людських відносин, власного життєвого шляху, способів поведінки і санкцій власної совісті у ситуації виконання (невиконання) обов'язку тощо.

Соціальне мислення - це мислення, предметом якого є взаємини людей, соціальні процеси і життєвий шлях особистості.

Педагогічний механізм базується на взаємодії вихователя і вихованця. Цей механізм використовуєміжособистісні механізми. Істотними є поступовість, послідовність, систематичність у вихованні. Важливими є якості особистості вихователя.

Психологічні механізми:

Горизонтальний механізм включає систему взаємопов'язаних послідовних компонентів, які мають прямий і зворотній зв'язок: знання - розуміння - переживання - регулятивний механізм - поведінка - здібності - діяльність -ставлення і спрямованість - світогляд.

Вертикальний механізм - основа впливу рівнів психіки один на одного і їх усіх на фізіологічні механізми. Найбільше значення має програмований вплив рівня свідомості на рівні психіки і на фізіологію.

4. Фізіологічні механізми - мозкова система кодування і управління психічними явищами: тимчасові нервові зв'язки, динамічні стереотипи, умовні та безумовні рефлекси, перша і друга сигнальні системи.

Розрізняють зовнішнє (здійснюване через зовнішні чинники) і внутрішнє управління. Розглянемо механізм перетворення зовнішнього виховного управління в внутрішню систему самоврядування і самовиховання.

У першому етапі формування особистісного властивості зовнішнє управління здійснюється:

вихователем, керівником, колективом, які вибирають "педагогічний зразок";

через організацію тривалої дії зразка;

з допомогою носія педагогічного зразка (яскравість, популярність, авторитетність тощо. мають вплив бути прийнятим зразка вихованцем).

Аналізуючи цей етап внутрішнє управління – це готовність сприймати і присвоювати зразок. Елементом самоврядуванням тут є інтерес, які забезпечують легкість присвоєння зразка.

Моральне виховання — це виховний вплив школи, сім'ї, громадськості, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі та практичної діяльності.

Моральне виховання — дуже важка робота для вчителя, тому що не завжди збігаються вимоги школи і сім'ї, у суспільстві відбувається багато негативного, нелегко скласти програму виховної роботи, усе в ній передбачити і виконати. Крім того, виховання має внутрішні суперечності: не спрацьовує відразу зворотний зв'язок (результатів виховної роботи відразу не побачиш), виховання потрібно здійснювати за багатьма напрямами (розумовим, моральним, трудовим, естетичним, екологічним, правовим, статевим, фізичним тощо). І все це потрібно зробити вчителю.

Методологічною основою морального виховання є етика — наука про мораль, її природу, структуру і особливості походження. Мораль — це система принципів, норм і правил, які регулюють поведінку людини в суспільстві, роблять її правильною. Поняття "моральний", "моральність" використовують, коли мова йде про конкретний вчинок, практичну сторону стосунків. Отже, мораль, етику і моральність не можна вважати синонімами.

Вікова динаміка формування особистості та вікові аспекти виховання. Психологічний аналіз вчинків дітей, що потребують педагогічної корекції. Критерії та показники моральної вихованості.

Вікові властивості - це всі властивості індивіда, що характеризують його розвиток у ході онтогенезу. Весь цикл життя людини поділяється на окремі своєрідні періоди. Поділ онтогенезу на періоди називають періодизацією розвитку. Періодизація розвитку людини як індивіда має власні закономірності, як і періодизація її психічного розвитку. В розвитку існує певна генетично задана послідовність появи органічних структур, функцій, систем, потреб, прагнень. Певні періоди розвитку є сприятливими для максимального розквіту тих чи інших як індивідних, так і особистісних утворень.

Сенситивними періодами називають фази розвитку, у яких організм характеризується підвищеною чутливістю до певних зовнішніх і внутрішніх чинників. У цей період посилено розвиваються певні психічні функції. Якщо в сенситивний період не відбудеться їх формування, то психічний розвиток особистості ускладниться.

Критичні періоди в розвитку індивіда - це вікові інтервали, в контексті яких підвищується чутливість до певних впливів та знижується резистентність (опір) щодо них. Критичні періоди можна розглядати як періоди ризику, в межах яких з високою ймовірністю може бути порушено нормальний хід фізіологічного дозрівання. У критичні періоди відбувається перебудова психічного життя попереднього періоду і сформується психологічна структура, яка визначатиме розвиток на подальшому етапі. Критичні

періоди - це переходи на вищий рівень розвитку. У критичні періоди знижуються адаптаційні можливості організму, індивід стає більш вразливим. У віковій психології як критичний виділяють вік 3, 7, 12-13 років. Кризи дозрівання організму співпадають із кризами психічного розвитку, але однозначної відповідності між ними немає.

Гетерохронність розвитку індивіда виявляється у нерівномірності дозрівання та росту різних структур, функцій і систем організму. Так само нерівномірно протікає і становлення психічних властивостей. Гетерохронність індивідного розвитку взаємодіє з процесами гетерохронності особистісного формування. Психічний та особистісний розвиток відображає основні закономірності поступального руху людини життєвим шляхом. За біологічним (генетичним) годинником у нас з'являються певні патерни індивідуального розвитку. Відповідно до біологічного годинника, у різних культурах визначають час для початку шкільного навчання, для одруження, для народження дітей, для виходу на пенсію, тобто відповідно до біологічного годинника "йде" і соціальний годинник. Крім цього, кожна людина має своєрідну вікові/ індивідуальність. Вікова індивідуальність перш за все характеризується певними темпами розвитку: в одних вона дуже стрімка, випереджувальна (як у юного Моцарта), в інших людей - сповільнена. Вікова індивідуальність людини проявляється у психологічній феноменології особистісного формування.

Вікові зміни охоплюють усі сфери особистості, однак взаємодія особистості з віковою індивідуальністю може відбуватись на різному рівні усвідомлення і з різними результатами. Деякі люди, незважаючи на зрілі роки, поводяться як безпорадні діти. Одні люди просто старіють, а інші, старіючи, стають "молодими", оскільки зберігають життєву енергію, прагнуть повноцінного особистого та соціального життя й залишаються енергійними, натхненними. Інші люди старіють "передчасно" - замолоду, переживають гіркоту та розчарування, безсилля та приреченість у життєвій боротьбі.

Коли людина відчуває невдоволення своїм хронологічним віком, у неї виникає потреба змінити свійпсихологічний вік. Психологічний вік є мірою суб'єктивної реалізованості психологічного часу особистості і створює в будь-якому хронологічному віці можливість "вийти за межі "фатальної" визначеності, змінити своє положення у віковій градації" (Є. І. Головаха). Для розвитку особистості надзвичайно позитивним є інтерес особистості до майбутнього як до поля самореа-лізації: "Наявність усвідомленої життєвої перспективи дає людині могутні стимули до творчості, породжує оптимістичне самопочуття і протидіє психологічній старості" (О. Кроник).

Психологічна старість настає тоді, коли більшість найважливіших подій людина відносить до минулого та не розглядає їх як причини і засоби реалізації значимих подій у майбутньому. Тоді минуле стає не пов'язане із майбутнім, а людина психологічно збільшує свій вік, передчасно наближаючись до старості у своєму суб'єктивному відчутті. Психологічна старість є виявом песимістичного ставлення до власного часу життя, сприйняття домінування реалізованих відношень порівняно з актуальними та потенційними. Завищений психологічний вік (коли двадцятилітня людина вважає себе сорокарічною) свідчить про надмірний песимізм у ставленні до майбутнього та бідні життєві перспективи.

Психологічному віку особистості властиві специфічні особливості.

Психологічний вік - характеристика людини як індивідуальності, яка вимірюється

"внутрішній системі відліку" (є інтраіндивідуальною), а не шляхом інтеріндивідуальних порівнянь. Для визначення психологічного віку необхідно знати лише особливості власного психологічного часу особистості.

Психологічний вік принципово динамічний як у прямому, так і зворотному напрямку: тобто особистість у психологічному часі не лише старішає, а може помолодшати за рахунок зміни ставлення до минулого чи майбутнього.

3. Психологічний вік людини є багатовимірним і може не збігатися в різних сферах діяльності. Особистість може відчувати себе повністю реалізованою у сімейній сфері й одночасно відчувати свою нереалізованість у професійній.

Проблеми труднощів виховання виводять на перший план питання корекції вчинків дітей.

Корекційна робота повинна ґрунтуватися на таких принципах:

педагогічний оптимізм;

повага до дитини, особистісний підхід;

розуміння особистості дитини, її станів, мотивів, що передбачає вияв дорослим соціально-перцептивних здібностей.

Прийоми корекції включають два елементи:

створення нової педагогічної ситуації, в якій вимагається виявити конкретну поведінку;

викликання нових почуттів у знайомій ситуації.

У корекційній роботі важливо використовувати внутрішню мотивацію та довіру. Необхідно включати дитину у рівноцінну діяльність. Педагогічний примус повинен бути скритим.

Обов’язковою умовою проведення колекційної роботи є індивідуальний підхід, адже індивідуальні особливості характеризують особистість дитини в цілому. Для цього при оцінці дій звертаємо увагу не лише на результат, але й на мотиви, що спонукають дитину до вчинку.

Ознаками вихованості є ставлення особистості, добровільне виконання певних дій, мотиви дій, вчинків.

М.І.Монахов (1981) дає в своїй праці конкретні критерії оцінки вихованості учнів різного віку: Любов до Батьківщини; Інтернаціоналізм; Ставлення до однокласників, ровесників; Гуманність; Чесність; Ставлення до праці (працелюбність); Дисциплінованість; Відповідальність; Активність; Допитливість; Сміливість; Сила волі; Гідність, достойність; Скромність, тощо.

І.С. Мар'єнко (1980) як міру оцінки рівня вихованості пропонує вірогідність поведінки у відповідності з прийнятими у суспільстві нормами. І.Д. Бех (1998) пропонує рівень моральної вихованості розуміти як ступінь відповідності рис та якостей, що характеризують моральне обличчя людини у відповідності з моральними вимогами, які пред'являються до даної вікової групи учнів. О.С. Богданова (1995) розглядає рівень моральної вихованості як рівень розвитку моральної свідомості, моральної поведінки та моральних почуттів особистості.

33. Своєрідність педагогічної праці. Структура педагогічної діяльності. Педагогічні здібності. Педагогічні вміння. Педагогічне спілкування. Педагогічний такт. Стилі педагогічного спілкування та педагогічної діяльності.

Своєрідність педагогічної професії виявляється в тому, що вона за своєю природою має гуманістичний, колективний та творчий характер. У цілісному педагогічному процесі викладач вирішує дві задачі – адаптації та гуманізації. Адаптивна функція пов’язана із підготовкою студента до визначеної соціальної ситуації, до конкретних запитів суспільства, а гуманістична – розвитком особистості того, кого навчають, його творчої індивідуальності.

Психологічна наука розглядає педагогічну діяльність як складну багаторівневу динамічну систему, яка містить такі структурні елементи:

1. Мета професійної педагогічної діяльності. Вона полягає у вихованні особистості в гармонії із собою, соціумом і природою, залученні людини до цінностей культури. Тобто мета постає як особлива місія, призначення якої - творення і самовизначення особистості в культурі, утвердження людини в людині.

Зміст викладацької діяльності. Він охоплює процес організації навчальної діяльності учнів, спрямованої на засвоєння ними предметного соціокультурного досвіду як основи і умови розвитку; процес організації власної діяльності.

Засоби діяльності вчителя. До них належать наукові (теоретичні та емпіричні) знання; тексти підручників і результати самостійних спостережень учнів як носії знань; допоміжні засоби (технічні, графічні, комп'ютерні тощо).

Результат викладацької діяльності. Ним є розвиток учня, його особистісне, інтелектуальне удосконалення, становлення його як особистості, суб'єкта навчальної діяльності.

Суб'єкт педагогічної діяльності. Це учитель, інструменти впливу якого - його особистість, знання, уміння, почуття, воля.

Об'єкт педагогічної діяльності. Він специфічний, оскільки учень є одночасно об'єктом і суб'єктом, адже навчально-виховний процес продуктивний лише за умови поєднання елементів самовиховання і самонавчання учня. Більше того, педагогічний процес змінює не лише учня, а й педагога, розвиваючи в ньому одні якості, викорінюючи інші.

Педагогічні здібності реалізуються на перцептивно - рефлексивному і проективному рівнях. Педагогічні здібності характеризують розумові та емоційно-вольові якості особистості, які є взаємопов'язаними й утворюють єдине ціле.

Педагогічні вміння включають в себе;

Конструктивні вміння, які забезпечують: планування навчально-виховної роботи відповідно до вимог навчальних планів і програм; вибір доцільних форм і видів діяльності; вибір ефективних методів виховного впливу; планування перспективних напрямів керівництва дитячим колективом; здійснення індивідуального й диференційованого підходів до учнів.

Комунікативні вміння, які передбачають забезпечення адекватних відносин із колективом та окремими вихованцями і допомагають: установлювати педагогічно вмотивовані контакти з учнями, колективом, батьками, колегами; регулювати між особистісні стосунки учнів у первинному колективі (на рівні класу, групи), а також взаємини первинного колективу із загально шкільним.

Організаторські вміння є запорукою: успішної організації і керування дитячими колективами, забезпечення їх розвитку; забезпечення педагогічно доцільної діяльності дитячих колективів; надання допомоги дитячим громадським організаціям; організації роботи з батьками, залучення громадськості на допомогу школі у вихованні дітей.

Дидактичні вміння, які допомагають: пояснювати учням зміст навчального матеріалу з урахуванням їхнього віку; керувати самостійною пізнавальною діяльністю учнів, сприяти розвитку їхніх інтелектуальних потенцій; навчати школярів оволодівати методами самостійної пізнавальної діяльності.

Перцептивні вміння (від лат. perceptіо — сприймання, пізнання; чуттєве сприйняття, розуміння й оцінка людьми соціальних об'єктів — інших людей, самих себе, груп та ін.) передбачають: здатність проникати у внутрішній світ школярів; адекватно сприймати і розуміти їхній психічний стан; спостережливість, яка дає змогу розуміти реальний стан вихованця в конкретній ситуації.

Сугестивні вміння (від лат. suggestio — навіюю), які проявляються в безпосередньому емоційно-вольовому впливові на вихованців з метою створення у них певного стану, спонукання до конкретних дій.

Пізнавальні вміння охоплюють: вивчення учнів, дитячого колективу, складання характеристик; вивчення нової психолого-педагогічної та іншої літератури, використання досягнень науки у практиці; аналіз передового педагогічного досвіду і його творче використання у власній практичній роботі.

Практичні вміння передбачають: володіння вміннями й навичками творчого характеру — малювати, танцювати, грати на музичних інструментах, вишивати,

моделювати, конструювати та ін.; володіння технічними засобами навчання, комп'ютерною технікою.

9. Уміння в галузі педагогічної техніки. Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь, прийомів і особливостей поведінки вчителя-вихователя, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем або колективом відповідно до потреб і особливостей конкретних об'єктивних і суб'єктивних обставин.

Педагогічне спілкування — це система органічної соціально-психологічної дії учителя-вихователя і вихованця в усіх сферах діяльності, що має певні педагогічні функції, спрямоване на створення оптимальних соціально-психологічних умов активної та результативної життєдіяльності особистості.

Педагогічний такт — це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, уміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття міри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення.

Стиль педагогічного спілкування - усталена система способів і прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії з учнями, їхніми батьками, колегами по роботі. Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність учителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, ліберальним і демократичним.

За авторитарного стилю спілкування вчитель сам вирішує всі питання життєдіяльності класу, визначає кожну конкретну мету, виходячи з власних установок; суворо контролює виконання будь-якого завдання і суб'єктивно оцінює досягнуті результати. Цей стиль керівництва є засобом реалізації тактики диктату та опіки і в разі протидії школярів владному тиску вчителя веде до конфронтації.

Ліберальний (поблажливий, анархічний) стиль спілкування характеризується прагненням педагога не брати на себе відповідальності. Формально виконуючи свої обов'язки, учитель, що обрав такий стиль, намагається самоусунутися від керівництва колективом школярів, уникає ролі вихователя, обмежується виконанням лише викладацької функції. Ліберальний стиль є засобом реалізації тактики невтручання, яка ґрунтуєте ся на байдужості і незацікавленості проблемами шкільного життя. Наслідки такої позиції вчителя - втрата поваги школярів і контролю над ними, погіршення дисципліни, нездатність позитивно впливати на особистісний розвиток учнів.

Демократичний стиль спілкування передбачає зорієнтованість учителя на розвиток активності учнів, залучення кожного до розв'язання спільних завдань. В основі керівництва - опора на ініціативу класу. Демократичний стиль є найсприятливішим способом організації взаємодії педагога і школярів.

34. Поняття про соціальну психологію, предмет соціальної психології. Основні функції, види та структура спілкування. Спілкування як обмін інформацією. Засоби комунікації. Вербальні і невербальні засоби комунікації. Мова і мовлення. Функції мовлення. Види мовлення. Розвиток мовлення у дітей у зв’язку з розвитком потреби у спілкуванні. Бар’єри спілкування.

Соціальна психологія як відносно молода наука сформувалася на межі психології та соціології. Однак вона є не взаємодією двох методів дослідження чи механічним зближенням цих систем, а самобутньою наукою як за проблематикою, так і за логікою її дослідження. Соціальна психологія — наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, спільності; про соціально- психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу.

Предмет соціальної психології — вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб'єктивного відображення людиною об'єктивних соціальних відносин і соціальних спільностей.

Психологія тлумачить структуру спілкування через виокремлення рівнів, через аналіз його структурних елементів у ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелічення його основних функцій.

Оптимальною вважають класифікацію рівнів, запропоновану Б. Ломовим, який виокремив:

— макрорівень. Спілкування як складна система взаємозв'язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами, важливий аспект Його способу життя;

— мезорівень. Спілкування як сукупність цілеспрямованих логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії людей у конкретний період свого життя;

— мікрорівень. Спілкування як взаємодія поведінкових актів.

Структуру спілкування розглядають і як взаємозв'язок змістового та формального аспектів, тобто як комунікацію та взаємодію, що мають відповідні зміст і форму.

Більшість класифікацій функцій спілкування пов'язана з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного. На думку Б. Ломова, існують такі функції спілкування:

— інформаційно-комунікативна (обмін інформацією);

— регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії);

— афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини).

З огляду на мету спілкування розрізняють функції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення у ньому певних цілей (Л. Карпенко): контактна, інформаційна, спонукальна, координаційна, розуміння, амотивна, встановлення відносин, здійснення впливу.

Під час реалізації функцій спілкування виникає багато його видів, які класифікують за різними ознаками.

За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють такі види спілкування: необхідне; бажане; нейтральне; небажане.

За безпосередністю контактів розрізняють міжособистісне та масове спілкування.

За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування.

За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування. Існує дуже багато засобів передавання інформації партнеру по спілкуванню. До них

належать мовлення, паузи в мовленні, якість голосу, тональність, жести, міміка, пантоміміка, сміх, контакт очей у візуальному спілкуванні та ін. їх поділяють на дві групи

— вербальні (словесні) й невербальні.

Вербальне або мовленнєве спілкування — це засіб, пов'язаний з використанням мови. Іншими словами, мовленнєве спілкування — це комунікативний акт. За допомогою мовлення передаються інформація, думки, почуття.

Невербальна (несловесна) комунікація. Це різні рухи тіла (жести, міміка, пантоміміка), інші засоби зовнішньої несловесної передачі емоційних станів людини (наприклад, почервоніння, збліднення, зміна ритму дихання та ін.), які слугують засобами обміну інформації між людьми. Іноді кажуть про невербальну поведінку людини.

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і є системою знаків для передавання, приймання і використання інформації. Мова (зовнішня і внутрішня) – це спосіб існування мислення. Людська мова, на відміну від мови знакової взаємодії тварин, оперує поняттями.

Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.

Виділяються три основні функції мовлення: комунікативна, регулююча і програмуюча.

Процес обміну думками здійснюється у виді усного і письмового мовлення. Розвиток мовлення в дітей безпосередньо пов'язаний із навчанням, але це не означає,

що володіння мовою, своєю рідною мовою виступає результатом тільки навчальної

діяльності, основна мета якої - навчити дитину володіти мовою, але це можливо лише за умови розуміння мови як мови. Дитина нормально оволодіває мовою - вчиться говорити - лише у процесі спілкування з дорослими.

Бар'єр спілкування - це внутрішня перешкода психологічного характеру, що заважає людині успішно спілкуватися.