25. Становлення особистості і самосвідомості підлітка. Акцентуація характеру у підлітків. Девіантність і делінквентність поведінки підлітка, їх причини і методи виховання «важких» дітей.

Підлітковий вік є сенситивним для розвитку самосвідомості особистості. У підлітків виникає інтерес до себе, якостей своєї особистості, потреба оцінити, порівняти себе з іншими, розібратися у своїх почуттях і переживаннях. На основі розвитку самосвідомості, зростання вимог до себе, нового становища серед ровесників і старших у них з'являється прагнення до самовиховання. Вони намагаються розвинути в собі позитивні якості, подолати негативні риси. Але порівняно невеликий життєвий досвід і ще не сформований життєвий світогляд нерідко породжують суперечності між потребою у самовихованні і невмінням реалізувати її.

Формування ставлення підлітка до себе як особистості долає у два етапи, які відповідають молодшому і старшому періодам підліткового віку. На першому етапі відбувається усвідомлення своєї відмінності від ровесників, утвердження своєї належності до світу дорослих. Йому властиві некритичне наслідування зовнішніх манер дорослих, відчутна залежність від групи ровесників. На другому етапі підліток уже не сумнівається, що він не дитина, починає усвідомлювати своєрідність своєї особистості. Знижується його залежність від групи однолітків. Якщо вони змушують підлітка чинити всупереч його уявленням про себе, він може не погодитися з ними, відстояти свою думку. Старшого підлітка характеризують підвищена увага до внутрішнього світу інших людей, до самоаналізу, поява здатності до самовиховання.

Особливе значення у розвитку самосвідомості підлітка має формування власного образу фізичного Я — уявлення про свій тілесний образ, порівняння та оцінювання себе з точки зору еталона “мужності” або “жіночості”. Цей образ є основою різноманітних захоплень дітей. Хлопці, наприклад, починають займатися спортом, особливо силовими його видами, що забезпечують зміцнення фізичної сили. Дівчата захоплюються ритмічною гімнастикою, щоб бути стрункими, привабливими, розкутими.

Характерною особливістю самосвідомості підлітка є вищий, ніж у молодшого школяра, рівень активності у самопізнанні. До підліткового віку розвиток самосвідомості здійснювався стихійно, переважно без цілеспрямованого включення особистості в цей процес. У підлітковому віці самосвідомість усе більше починає зумовлювати процес керування дитиною своєю поведінкою.

Негативні передумови та умови у розвитку підлітка спричинюють відхилення у становленні його особистості, зокрема у виникненні акцентуацій характеру, які дуже поширені у цьому віці. Акцентуаціями є індивідуальні риси особистості, які за сильної вираженості, несприятливих умов можуть набувати патологічного характеру, руйнувати цілісну її структуру.

Акцентуація характеру (лат. accentus — наголос) — надмірне вираження окремих рис характеру та їх поєднань, яке є крайнім варіантом норми і межує із психопатією.

Акцентуація характеру може проявлятися по-різному і різною мірою відповідати прийнятим у суспільстві моральним нормам. Якщо реальна поведінка підлітка перебуває у непримиренному конфлікті з цими нормами, а сам він проявляє несприйнятливість впливу дорослих, є всі підстави вважати його важковиховуваним. Однак не всі акцентуйовані підлітки є педагогічно занедбаними.

Поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства в цілому, називається девіантною.

Девіацією називають, в основному, відхилення від так званих неписаних соціальних норм (етикету, звичаїв).

Підлітки характеризуються нестабільною поведінкою, неврівноваженістю, невмінням себе контролювати і регулювати в між-особових стосунках, самооцінка їх нестабільна і може бути завищеною чи заниженою в залежності від соціального статусу особистості в колективі. А це негативно впливає на розвиток особистості підлітка, його взаємин, психічної діяльності в цілому.

Серед підлітків виділені наступні види порушень поведінки (дослідження психологів-фахівців Київського обласного центру соціальних служб для молоді Кузнєцової Т. В., Молчанової Т. Д.): прогули уроків і окремих днів в школі, втечі з дому, крадіжки (бувають пограбування в вигляді вимагання грошей у слабких), дрібні спекуляції, участь в бійках, конфлікти в родинах, вживання алкоголю, тютюну, наркотиків, зловживання снодійними і транквілізаторами, токсиматичні випадки, девіації сексуальної поведінки, схильність до суїцидальної поведінки тощо.

Це приводить до виникнення девіантної поведінки і деструктивної форми психічного розвитку. Як показали дослідження Баранова В. В., Відєнєєва І. О., Похлібної І. О., Філонова П. Б., Ейдемілера Е. Г. та інших, що девіантна поведінка підлітка пов'язана з безвідповідальністю, порушенням норм моралі, етики, бажанням досягти цінностей шляхом негативних вчинків тощо.

Робота з "важкими" дітьми обумовлює необхідність особливо коректного індивідуального підходу, що враховує: 1) уважне, доброзичливе ставлення до дитини; 2) опору на його позитивні риси; 3) довіру до моральних сил, потенційних можливостей.

В інтелектуальній сфері необхідно формувати у дитини з девіантною поведінкою обсяг, глибину, дієвість знань про моральні чесноти: моральні ідеали, принципи, норми поведінки.

Метод впливу на інтелектуальну сферу: для формування поглядів, понять, установок використовуються методи переконання. Переконання припускає розумне доказ дитині моральної позиції, оцінки подіям. Переконання як метод у виховному процесі реалізується через різні форми, зокрема, сьогодні використовуються уривки з різних літературних творів, історичні аналогії, біблійні притчі, байки.

Методи впливу на мотиваційну сферу включають стимулювання - методи, в основі яких лежить формування у дітей усвідомлених спонукань їх життєдіяльності. Стимулювання включає два компоненти:

Заохочення - це вираз позитивної оцінки дій вихованців. Воно закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення передбачає збудження позитивних емоцій, вселяє впевненість.

Покарання - це компонент педагогічного стимулювання, застосування якого має попереджати небажані вчинки дітей, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми.

Метод виховання на емоційну сферу передбачає формування необхідних навичок у керуванні своїми емоціями, навчання управління конкретними почуттями. Методом, який впливає на емоційну сферу дитини, є навіювання.

Методи впливу на вольову сферу припускають: розвиток у дітей ініціативи, впевненості у своїх силах; розвиток наполегливості, вміння долати труднощі для досягнення наміченої мети, формування вміння володіти собою.

26. Фактори психічного розвитку у юнацькому віці. Особливості учбової діяльності та пізнавальних процесів у старшокласників. Становлення особистості в ранній юності. Моральне і професійне самовизначення. Основні риси старшокласників.

Юнацький вік – період життя людини між підлітковим віком і дорослістю. У схемі вікової періодизації онтогенезу, прийнятої фахівцями з проблем вікової морфології, фізіології і біохімії, юнацький вік був визначений як 17-21 р. – для хлопців і 16-20 років – для дівчат.

Юність – завершальний етап формування особистості. За віковою періодизацією юнацький вік поділяють на дві частини: рання юність (15 – 17 років) та старший юнацький вік (18 – 25 років). Рання юність (старший шкільний вік) охоплює вікові межі 15 – 17 років. Старший шкільний вік – початкова стадія фізичної зрілості і одночасно стадія статевого дозрівання. Старшокласники готові до фізичних та розумових навантажень. Фізичний розвиток сприяє формуванню навичок і вмінь у праці, спорті, відкриває можливості для вибору професії. Усвідомлення своєї фізичної сили і привабливості, здоров’я впливає на формування у юнаків та дівчат високої самооцінки, впевненості в собі, життєрадісності, оптимізму, активності, поривання до дій.

В ранній юності значно зменшується гострота міжособистісних конфліктів і меншою мірою проявляється негативізм у взаєминах з оточуючими людьми. Покращується загальне фізичне і емоційне самопочуття дітей, зростає їхня контактність та комунікативність. Відзначається більше витримки у поведінці. Усе це засвідчує, що криза підліткового віку або пройшла, або ж їде на спад. Одночасно відбувається стабілізація внутрішнього світу, що виявляється у зниженні рівня тривожності, нормалізації самооцінки. Старший юнацький вік (18 – 25 років) – це початок дорослості. На цьому етапі молода людина є уже зрілою і в фізичному, і в соціальному плані. Найважливіший психологічний процес старшого юнацького віку – становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого «Я». Становлення самосвідомості відбувається за декількома напрямками: 1) відкриття власного внутрішнього світу; 2) виникає усвідомлення неповоротності часу, розуміння скінченності свого існування; 3) формується цілісне уявлення про самого себе, ставлення до себе, причому спочатку усвідомлюються й оцінюються людиною особливості свого тіла, зовнішності, привабливість, а потім уже морально-психологічні, інтелектуальні, вольові якості. На основі аналізу досягнутих результатів у різних видах діяльності, врахування думок інших людей про себе і самоспостереження, самоаналізу своїх якостей і здібностей у юнаків формується самоповага, як узагальнене ставлення до себе.

Основні напрямки психічного розвитку в юнацькому віці:

Відбувається набування почуття особистісної самовизначеності, цілісності (ідентичності).

Відбувається професійне самовизначення, самостійне обрання життєвої платформи, цілей та професії.

Розвиваються ціннісні світоглядні орієнтації, самостійність, відповідальність, рефлексивна самосвідомість, самоцінність, самоповага.

Набувається психосексуальна ідентичність, усвідомлюється причетність до представників певної статі.

Вироблюється індивідуальний стиль розумової діяльності, розвиваються та удосконалюються розумові здібності та спеціальні на основі диференціації інтересів та орієнтації на майбутню професію.

Рання юність відрізняється нерівномірністю розвитку як на міжіндивідуальному (відмінності між старшокласниками за фізіологічними параметрами), так і на внутрішньоіндивідуальному рівні (неспівпадання часу настання біологічної, когнітивної, соціальної, емоційної зрілості в індивіда). Невизначеність положення (в одних ситуаціях

визнають дорослим, в інших - ні) і вимог, що ставляться перед юнаками, по-своєму переломлюється в юнацькій психіці.

Соціальна ситуація розвитку полягає в тому, що суспільство ставить перед юнацтвом задачу професійного самовизначення в плані реального вибору. Професійне самовизначення стає психологічним центром соціальної ситуації розвитку.

Вибір здійснюється двічі: перший раз у 9 класі, в зв'язку з вибором форми завершення середньої освіти; другий раз - в 11 класі середньої школи, коли плануються шляхи одержання вищої освіти чи включення до трудового життя, тобто двічі старшокласник потрапляє в ситуацію вибору продовження освіти в одній з її конкретних форм.

Професійне самовизначення як центр соціальної ситуації розвитку формує своєрідну внутрішню позицію старшокласника, яка пов'язана зі зміною ставлення до майбутнього. Зверненість у майбутнє, побудова життєвих планів і перспектив - афективний центр життя юнацтва.

Перехід від ранньої юності до пізньої знаменується зміною акцентів розвитку: період попереднього самовизначення завершується і здійснюється перехід до самореалізації.

Професійне самовизначення - це багатовимірний і багатоступеневий процес, в якому відбувається виділення задач суспільства і формування індивідуального стилю життя, частиною якого є професійна діяльність. Професійне самовизначення можна розглядати як серію задач, які суспільство ставить перед особистістю, що формується, і які ця особистість повинна послідовно розв'язати протягом певного періоду часу; як процес поетапного прийняття рішень, за допомогою яких індивід формує баланс між своїми перевагами і схильностями, з одного боку, і потребами існуючої системи суспільного розподілу праці, а з іншого - як процес формування індивідуального стилю життя, частиною якого є професійна діяльність (І.С. Кон).

Психологія дорослості.

Враховуючи багатомірність процесу розвитку дорослої людини, гетерохронність досягнень в різних сферах, можливо виділити низку ознак дорослості:

новий характер розвитку, що не так тісно пов'язаний з фізичним зростанням і швидким вдосконаленням когнітивної сфери;

здатність реагувати на зміни й успішно пристосовуватися до нових умов, позитивно вирішувати протиріччя та труднощі;

подолання залежності і здатність брати відповідальність за себе та інших;

певні риси характеру (твердість, надійність, поміркованість, чесність, розвинену здатність до співчуття та співпереживання);

соціальні та культурні орієнтири (ролі, відносини тощо) для визначення успішності

своєчасності розвитку в період дорослості.

Традиційно вважалося, що вік дорослості є стабільним періодом у житті вже сформованої людини і тому жодних особливих змін у психічному розвитку особистості не відбувається. Е.Клапаред характеризував дорослість як стан психічного "закам'яніння", коли процес розвитку припиняється. Однак, ретельне вивчення цього вікового періоду змінило думку вчених. Потенціал розвитку існує протягом всього життя людини. З настанням дорослості процес розвитку людини не припиняється та не завершується, йому притаманні суперечливість і гетерохронність; виокремлюються сенситивні і критичні моменти, психофізіологічний розвиток не є статичним, природа його різноманітна і суперечлива.

Розвиток особистості в дорослому віці відбувається при своєрідному поєднанні зі стабільністю. Якщо в пізнавальній сфері людини на момент переходу до дорослого життя основні структури вже сформовані, то у структурі її особистості настає період глибоких змін. Про реальність феномену розвитку протягом всіх вікових періодів свідчать такі

пізньовікові новоутворення як процес віддаленої ремінісценції (пізніше згадування того, що в минулому при безпосередньому згадуванні не вдалося відтворити), перегляд власного життя, явище біографічної пам'яті. Споріднена з цим твердженням ідея гетерохронного розвитку психічних функцій, згідно з якою, високий рівень розвитку однієї функції може зберігатися до старості, іншої - обмежуватися періодами юності та ранньої дорослості. Одні функції починають застарівати від народження, інші знижують рівень дії лише в старості, а деякі розвиваються навіть у старості.

У дорослому віці розвиток ніколи не відбувається прямолінійно, а лише як накопичення та розширення раніше набутих життєвих принципів, поглядів, соціальних настанов тощо. На всіх стадіях дорослості розвиток є нерівномірним, в ньому виокремлюють літичні (пов'язані з важкими захворюваннями) і кризові періоди, під час яких активізуються інволюційні процеси, відбуваються переходи на нові рівні розвитку (трансформації у мотиваційно-смисловій сфері особистості зумовлюють нове розуміння сутності і сенсу життя). На відміну від криз дитинства, кризи дорослості відбуваються більш приховано, не так гостро і бурхливо, не мають такого чіткого зв'язку з певними хронологічними межами.

Кризи дорослості можуть проходити швидко або затримуватися в часі й перетворюватися на постійний негативний стан людини. Складні особистісні проблеми можуть трансформувати вікову кризу в тривалу кризу життя з надзвичайно ускладненим перебігом. Спільним для криз дорослості є те, що вони спричиняють кардинальні зміни способу життя й діяльності людини, але причини виникнення та шляхи їх подолання є суто індивідуальними.

Вікові кризи не є неминучими, детальне планування свого майбутнього, внутрішня готовність до активного вирішення проблем сприяють запобіганню криз дорослості, подоланню складних життєвих періодів. Отже, психічний та особистісний розвиток продовжується в період дорослості. Його основними характеристиками є - непрямолінійність, нерівномірність, гетерохронність психічних функцій, нормативні кризи.

Психологія дорослих як самостійна галузь психології почала формуватися в 30-ті роки XX ст., однак активний її розвиток спостерігається лише в останні роки. Тому концептуальна основа та практична база досліджень психіки дорослої людини перебувають на стадії формування.