37. Основні теорії державного управління.

Як самостійна галузь знань, управління бере свій початок з давнини. Вагомий внесок у становлення теорії державного управління внесли Арістотель, Платон, Сократ та інші мислителі.

Перші спроби наукового обґрунтування державного управління були зроблені камералістами Австрії та Німеччини у XVII ст.

Значний вплив на управлінську науку справили погляди Макіавеллі, Монтеск’є, Гоббса, Локка, Дідро, Руссо, Канта, Гегеля, Токвіля. Класиками теорії управління стали такі дослідники новітнього часу, як В. Вільсон, М. Вебер, П. Друкер. У наш час продовжують наукові пошуки Г. Райт, Н. Лінн, Б. Беккер та інші.

Незважаючи на давню історію, державне управління в сучасному розумінні – це здобуток новітнього часу. Термін політико-управлінські науки введено в 1930-1940 рр. одним із засновників Чикагської школи політичного біхевіоризму Г.Лассуеллом. Нова галузь знань виникла в час становлення індустріального демократичного суспільства, який вимагав наукового обґрунтування світових досягнень управлінської думки.

У результаті, у другій половині XX ст. у США сформувалася нова галузь знання – політичне управління, що утворилося на стиках предметних полів трьох блоків соціально-гуманітарних дисциплін:

 соціально-політичного (політична, соціологічна, економічна науки);

 когнітивно-епістемологічного (філософія, психологія, інформаційно-комунікативні дослідження);

 менеджерського (державне адміністрування, організаційна теорія, загальний менеджмент, військова наука).

Піонерами цього міждисциплінарного синтезу кінця 1940-х – початку 1950-х років стали Г. Лассуелл і Г. Г.Саймон у своїх працях послідовно обґрунтовував ідею створення адміністративної науки як універсально-загальної теорії державного управління.

Згодом, у 1980-1990-х роках в країнах Заходу поширилася концепція так званого нового державного управління (new рublic management), прихильники якої виходили з ідеї Саймона щодо впровадження в діяльність державних органів передових технологій бізнес-менеджменту.

Виділяють три етапи становлення сучасної науки державного управління:

1. формування вихідних підходів і концептів (кінець 30-х – друга половина 50-х років);

2. інституціоналізація напряму як університетської навчальної і наукової дисципліни (кінець 50-х – 70-ті роки);

3. розвиток теоретичних та емпіричних напрямів науки, диференціація і спеціалізація напрямів і підгалузей (80-90-ті роки).

38.Поняття та види функцій державного управління.

Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Функції державного управління — це специфічні за предметом, змістом і засобом забезпечення цілісні управляючі впливи держави.

Найбільш поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління. До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать: - забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; - розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забезпечення його виконання; - розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в ст. 116 Конституції України.

Допоміжні функції. Основне їх призначення — забезпечення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. За їх допомогою створюються необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.