3. Наук. Школи в болгарс історіог.

Отже, в 50-70 рр. XIX ст. почалось становлення болгарської історичної науки. Могутнім імпульсом для розвитку історичної науки стало досягнення Болгарією незалежності.

В 1882 р. із Румунії до Софії перенесло свою діяльність Болгарське наукове товариство, перетворене в 1911 р. на болгарську Академію наук. Іншими важливими центрами історичних досліджень стали історично-філологічний факультет створеного в 1888 р. Вищого училища (з 1904 р. - Софійський університет), та кафедри Вільного університету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, яке займалося популяризацію історичних знань. Створювалась мережа архівних та музейних установ, що теж сприяло розвитку історичних досліджень.

З. СТОЯНОВ (1850-1889 рр.). - учасник національно-визвольного руху. Праці відбивають вплив романтичної та позитивістської філософії та історіографії. В тритомнику "Записки про болгарські повстання", на основі документів та особистих вражень зобразив правдиву картину Квітневого повстання 1876 р. Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939) - вивчав проблеми національно-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклав документальну базу проблеми розшуками документів, збиранням спогадів свідків та учасників подій. Критично ставився до джерел. Видав двотомник "Архів Відродження".

ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ НАПРЯМОК. І. ШИШМАНОВ (1862-1928) - один із засновників Софійського університету. В праці “Вступ до історії болгарського відродження" вказував на наступність історії національно-визвольної боротьби та його революційний характер. В. ЗЛАТАРСЬКИЙ (1866-1935) - провідний медієвіст кінця XIX - першої третини XX ст., організатор науки, з 1911 р. очолював Історичне товариство. Головна праця-тритомна "Історія Болгарської держави в середні віки".

МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМОК. Д. БЛАГОЄВ (1856-1924 рр) В циклі статей "З минулого болгарського народу" детально розглядав проблеми середньовічної історії. Г. БАКАЛОВ (1873-1939 рр.) - перебував в еміграції в СРСР в 30-х роках. Проаналізував діяльність діячів болгарського революційного руху в праці "Наші революціонери: Раковський, Левський, Ботев".

4. Наук. Школи в польс історіогр.

В ІІ третині XIX ст. центром польського інтелектуального життя став Краківський університет. І.Лелевель (1786-1861 рр.) - фундатор романтичного напрямку. Історію людства розумів, як тривалий процес розвитку і удосконалення суспільства. В працях "Історика", "яким повинен бути історик" та інших розглядав методологічні питання. Польській історії присвячені праці : "Польща, що відроджується", 2т "Історія Польщі". Лелевель створив періодизацію історії Польщі – 5 періодів. Представниками краківської школи дотримувалися середньовічної шляхетської ідеології, католицького світогляду. В.Калінка (1826-1886 рр.) - фундатор школи. Наголошував на позитивній ролі католицької церкви в історії Польщі та згубному впливі ідей Просвітн на польський народ. Т.Корзон (1839-1918 рр.) - один з лідерів варшав школи. В 4 т. "Внутрішня політика Польщі за Станіслава-Августа" досліджував соціальні та економічні відносини в суспільстві в ІІ половині ХVШ ст. К.Ліске (1838-1891рр.) фундатор львівської школи, керівник видання джерел "Акти громадські та земські". С.Закшевський (1873-1936 рр.) - один з фундаторів неоромантичного напрямку. В працях "Історична культура" (1907 р.), "Історичні проблеми" (1908 р.) відкинув позитивізм як методологію дослідження. Р.Люксембург (1871-1919 рр.) - марксистка, в праці "Промисловий розвиток Польщі" (1898 р.) доводила, що в останній третині XIX ст. в країні переміг капіталізм. В.Ланінський, санаційний напрямок, написав історію легіонів Польщі та біографію Ю.Пілсудського. Після повалення комуністичної влади в 1989 р. в польському суспільстві відбувається корінна переоцінка цінностей, складається новий моральний та інтелектуальний клімат. В 1995 р. у Варшаві видано популярний нарис "Історії Польщі" автори Дибковська А., Жарин М., Жарин Я., російською мовою.