16. Мет. Використ. Матер. З історіог. В шк.. Курсі іст.

Методологічною основою запропонованої методичної системи є такі принципи пізнання історії, як принцип об’єктивності, принцип історизму та принцип соціального підходу. Рекомендована система також побудована на загальних принципах історичної освіти, таких, як принцип науковості, принцип конкретно-історичного підходу, принцип гуманізації та особистісної орієнтації, системності, комплексності, міжпредметної та міжкурсової інтеграції, а також принцип альтернативно-проблемного підходу та демократизації системи навчання.

17. Історіограф. Новації у наук. Доробку м.Слабченка

СЛАБЧЕНКО Михайло Єлисейович Український історик, правник, публіцист, громадський та освітній діяч. За дослідження з соціально-економічної та адміністративно-юридичної історії Запорожжя отримав премії Наркомату освіта УСРР (1926) і Всеукраїнського комітету сприяння вченим (1927). Був засновником і керівником одеського осередку українознавства, виховував нову генерацію істориків, економістів та літературознавців, розпочав формування школи істориків України.

Автор близько 200 друкованих наукових праць (серед них 12 монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів, низки публіцистичних і художніх творів. Наукові праці М. Слабченка присвячені соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини (»Малорусский полк в административном отношении: Историко-юридический очерк», 1909; »Хазяйство Гетьманщини в XVII—XVIII вв.», т. 1—4, 1922—1925; »Запорожжя (Соціально-правова організація Січі Запорозької)», 1927; »Паланкова організація запорозьких вольностей», 1929). Автор одного з перших у вітчизняній історіографії синтетичного дослідження з історії України XIX ст. (»Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.», т. 1—2, X., 1925—1927). М. Слабченка можна вважати одним із фундаторів української політології та державницького напряму в національній історіографії.

М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'яз¬нення. Помер у 1952 р.

18. Знач. Поглядів в.Липинського

Основним моментом існування й розвитку України вчений вважав незалежне, суверенне життя її як самостійної держави. Адже без власної держави годі сподіватися будь-якого економічного, політичного та культурного розвою нації. Створення самостійної держави для Липинського - це питання існування українців як нації. Адже нація і держава - поняття взаємозалежні. Без першого немає другого, і навпаки.

Друга важлива теза в теорії В.Липинського - висвітлення тяглості української державності. В найбільшому своєму історичному творі "Україна на переломі" він переконливо довів існування Української держави за часів Б.Хмельницького - зразкового будівничого державної структури України, яку В.Липинський пов'язував лише з ідеєю гетьманства, відкидаючи шлях демократичної республіки. В.Липинський провідною верствою суспільства вважав у кожний історичний період аристократію (еліту).

Центральне місце в ідеології Липинського займає критика слабкостей українського руху, які призвели, на його думку, до поразки Української держави у 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи.

Як історик В.Липинський не тільки зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної історіографії, але й започаткував новий напрям історичних досліджень - державницький. З цих позицій написані майже всі його історичні праці: монографія про Данила Братковського (1908 р.), "Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії" (Київ-Краків, 1908), розвідки "Назви Русь і Україна і їх історичне значення", "Відгомін минулого", "Недоспівана пісня", "Станіслав-Михайло Кричевський", "Документи Руїни", "Богдановим шляхом"(1912р) та ін.