Змістовний модуль 3

Тема 7. Поняття, сутність і походження права Тезисний конспект лекцій

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою спеціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати – значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил – зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї – правила поведінки, що стали звичкою у результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право – система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтуються на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кровнородиннної сім”ї. Це були “мононорми”, тобто нерозчленовані єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали “первісну рівність”, жорстоко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим правилам природи, необхідності оборонятись від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотній бік обов”язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рахується шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймались людьми, як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувались добровільно, їх виконання забезпечувалось головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як “табу” – обов”язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволи та позитивне зобов”язання (лише в зародковій формі). Дозволи мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов”язання мало на меті організовувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов”язання), які перетворились на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя – витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами:

1. Потребами економічних відносин, що складались при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту, необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв”язків.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї: встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у житті.

4. Перетворення людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб”єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов”язано з:

1. якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

2. відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

3. формування держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу – нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалось, визначальною рисою якого став державний примус.

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві.

Норм первісного суспільства (норми-звичаї)	Норми держави (норми права)
за способом виникнення
- виникають поступово в процесі спільного життя	- встановлюються державою
за вольовою спрямованістю норм:
- виражають волю народу або племені	- виражають державну волю
за формою зовнішнього вираження:
- знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі	- знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах
за часом набрання чинності
- виникають і відмирають поступово	- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом.
за способом забезпечення виконання
- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду	- забезпечуються примусовою силою держави

В юридичні літературі останніх років (С.С. Алексєєв, П.М. Рабінович) можна зустріти поділ права на:

- загально соціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

- спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави);

Юридичне, нерідко визначають як “позитивне право”. Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. “Позитивне право” як система норм, що містять права та обов”язки, офіційно закріплені державою, начебто протиставляється “природному праву”, яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини – вона сама, її потреби, її інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона виступає їх носієм.

З цього погляду природнє право як сукупність прав і обов”язків має загально соціальне, людське походження, а не державне. Воно – продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природнє право є підставою невід”ємних, природніх прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де – небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають з природнього порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, в тому числі природніх чинників. Тому природні права ще називають “природженими” суб”єктивними правами. Вони й складають сутність загально соціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як “природжені”, дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх “позитивними”, “юридичними”.

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

- об”єктивне юридичне право – система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін “об”єктивне” означає, що вони одержали об”єктивізацію в офіційних державних актах і тому є незалежним від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб”єкта права (крім “автора” цих норм). Суб”єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з “готовими” юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

- суб”єктивне юридичне право – правові норми і принципи як певні юридично визначені можливості (свободи) суб”єкта права задовільняти власний інтерес (приміром, можливість задовільняти інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін “суб”єктивне” означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб”єкт на свій розсуд може скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб”єктивне юридичне право є похідним від об”єктивного, виникає на його підгрунті та у його межах.

Право – система норм (правил поведінки), встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових, індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального впливу аж до примусу.

Функції права – основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін “функціонування права” означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні		Спеціально-соціальні (юридичні)
Загальносоціальні
інформаційна		орієнтаційна			виховна
- інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов”язки та відповідальність		- орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм			- загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права
(правова інформація)		(правова поведінка)			(правове навчання)
Спеціально-соціальні (юридичні)
Регулятивна			Охоронна
- функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов”язками			- функція втановлення та гарнтування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних
Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну
Регулятивна статична				Регулятивна динамічна
- функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження)				- функція забезпечення активної поведінки суб”єктів права (наприклад, покладання обов”язку сплачувати податки, відбувати військову повинність)
Здійснюється за допомогою довільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу				Здійснюється за допомогою зобов”язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу
Охоронна функція виражається у такому:
1)	визначення заборон на вчинення протиправних діянь;
2)	встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;
3)	безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.
Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб”єктивних прав

Принципи права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об”єктивними закономірностями існування і розвитку людини та суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання.

Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права.

Загальнолюдські принципи права – це державно-юридичні ідеали, які зумовлюють певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативних документах.

До них належать, зокрема, такі засади:

- в юридичному праві мусять закріплювати та захищатися основні права людини міри свободи людей та їхніх об”єднань;

- юридична (формально-визначена і загальнгообов”язкова) рівність однойменних суб”єктів і перед державою і перед законом;

- вихідним, первинним офіційним джерелом суб”єктивних юридичних прав і обов”язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдуму);

- взаємопов”язаних (єдність) юридичних прав і обов”язків;

- поведінка людей, а також їхніх об”єднань повинна регулюватися, як правило, за загальнодозволеною системою: “дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом”;

- закріплення в нормах права процедурно-процесуальних механізмів, порядків здійснення та захисту суб”єктивних юридичних прав і обов”язків людей та інших суб”єктів суспільного життя;

- правосуддя (розв”язання суперечок, конфліктів з приводу здійснення прав і обов”язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави – судами і має бути найефективнішою юридичною гарантією прав людини;

- юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення ним протиправного винного діяння;

- презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права – це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу.

Конкретно-історичні принципи права – це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федеративності права США або права Росії).

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві – декілька галузей права певної держави.

Правовий статус особи – це закріплені в законодавстві її основні права і обов”язки.

Вони відбиваються поняттям суб”єктивного юридичного права і юридичного обов”язку. Тому зазначене поняття можна визначити і як систему суб”єктивних юридичних прав та обов”язків суб”єкта.

Види юридичних прав та обов”язків:

- фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні;

Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

- збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;

- рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необгрунтованих юридичних привілеїв та винятків;

- збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;

- посилення соціальної та юридичної захищеності, гарантованості, правового статусу особи.

Правосвідомість – це система понять, поглядів, уявлень та почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов”язаної з цим правом.

Склад правосвідомості:

1. За вмістом правових поглядів у правосвідомості виділяються такі елементи:

• інформаційні (когнітивний) – знання права;

• оцінюючий (аксіологічний) – оцінка права;

• регулятивний – психологічна установка щодо поведінки, врегульовані правом.

2. За формою відображення (відбиття) правової дійсності:

• поняття про право;

• правові погляди;

• правові уявлення;

• правові почуття.

3. За рівнем відображення (відбиття) правової дійсності:

• правова психологія;

• правова ідеологія

4. За територіальною поширеністю:

• загальна правосвідомість;

• локальна (місцева, регіональна) правосвідомість

5. За суб”єктами (носіями) правосвідомості:

• індивідуальна;

• колективна:

а) загальносоціальна;

б) національна;

в) класова;

г) групова.

6. За характером діяльності носіїв правосвідомості:

• професійно-юридична (практично-юридична і науково-юридична);

• професійно-неюридична;

• непрофесійна (буденна, загальногромадська)

Взаємодія правосвідомості і права.

Вплив правосвідомості на право полягає в тому, що вона:

• виступає найближчим ідейним джерелом юридичного права;

• безпосередньо зумовлює правотворчість;

• прогнозує і визначає зміни, удосконалення, розвиток юридичного права;

• є засобом, “каналом” тлумачення норм права;

• є духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснень права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);

• може використовувати як інструмент подолання прогалин у законодавстві;

• є засобом забезпечення справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення);

• виступає фактором виховання поваги до права.