Змістовний модуль 4

Тема 9. Система права і система законодавства Тезисний конспект лекцій

Так само, як політика (політична система суспільства) і держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи утворюють різноманітні юридичний явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Правова (юридична система) – це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До складу такої системи входять наступні елементи:

• різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об”активовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб”єктів по створенню цих актів;

• різноманітні види і прояви правосвідомості;

• стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).

У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридичне “обличчя” такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових системах, що існували раніше та існують зараз, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, як іноді висловлюються, правові сім”ї):

• нормативно-актна система (її історично усталена назва – “романо-германська” або “європейсько-континентальна”);

• судово-прецедентна робота (її традиційна назва – “англосаксонська” або система “загального права”);

• ідеологічно-релігійна система;

• традиційно-общинна робота.

Кожній з цих систем притаманні такі особливості:

Нормативно-актна система:

• домінування серед форм (джерел) об”єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувались на основі рецепції основ стародавнього римського цивільного права);

• субординованість нормативно-правових актів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);

• кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;

• більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об”єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, підприємницьке, торгове та деякі інші галузі права); та публічне право, що регулює відносини, учасником яких є , хоча б з одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);

• визнання нормативно-правового акта вирішальним критерієм для офіційної, тобто державної оцінки діянь як юридично правомірних (законних) чи юридично неправомірних (незаконних);

• допущення у деяких досить рідких випадках і судового прецеденту як форми юридичного права.

Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: “романську” (до якої належать законодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та “германську” (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.)

Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізованість, уніфікованість нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.

Розглядувана правова система домінує й у ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США.

Судова-прецедентна система:

• провідною формою юридичного права є судовий прецедент;

• функціонування нормативно-правових актів, які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватись судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;

• внаслідок цього забезпечується більш гнучкість, пристосованість юридичних норм, які, щоправда, стають здебільшого казуїстичними, менш визначеними, а у деяких випадках – навіть суперечливими;

• принципова некодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює їх вивчення, реалізацію й застосування (проте ця складність нині додається завдяки використанню комп”ютерної техніки).

Всередині цієї групи розрізняють групу англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, нова Зеландія та ще декілька десятків країн – членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього полягає, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право-цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та ін.); по-друге, в його федеративній структурі; і, по-третє, у дещо меншій зв”язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.

У певному сенсі можна констатувати: якщо на європейському континенті (за романо-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, як саме закон регламентує певну ситуацію, “матеріальні” права й обов”язки учасників, то в Англії, Канаді, США – тим, за якою саме процедурою, за яким процесом ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.

Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у державах, де діє прецедентна система права.

Ідеологічно-релігійна система:

• пануючим джерелом права проголошуються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві – Коран, Сунна та ін., в індуському – збірники вед, у Єврейському – Тора, (Старий Заповіт), Талмуд);

• функціонування цих джерел, однак опосередковуються тлумачення відповідних фрагментів, настанов, догматів, притч, легенд, оповідей із “Святих Книг”, яке здійснюється окремими “довіреними” священнослужителями, геологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії; тому реальним джерелом (зовнішньо формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слід вважати релігійно-юридичну доктрину (правову ідеологію), “оздоблену” релігійними текстами;

• наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (наприклад, в ісламському праві існує сім “шкіл”);

• невідгалуженість, інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались мудрецями“ та релігійними суддями, звідси – казуїстичність цих правових систем;

• невідокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрісімейних та інших (як прояв синкретичності релігійної системи);

Найбільшого поширення розглядувана правова система зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідає іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх державах офіційно визнає мусульманське право).

Традиційно-общинна система:

• домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племенне, традиційно-общинне “законодавство”, так чи інакше санкціоноване державою;

• юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між групами (сім”ями, родами та ін.), зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;

• питома вага цього права у різних країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і “взірці” колишнього колоніального права метрополій, і сучасні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду юридичної світової панорами слід підкреслити: хоча поділ об’єктивного юридичного права за зазначеним критерієм має дуже істотну пізнавальну й практичну цінність, він, однак, ґрунтується лише на формальних, “зовнішньо-джерельних” показниках. А ці показники неспроможні дати відповідь на питання: волю якої частини населення даної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами (“правовими сім”ями”), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лиш соціально-змістовна, “матеріальна” типологія правових систем.

Система права – це комплекс взаємопов”язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави, що характеризується єдністю, узгодженістю, а також поділом на галузі та інститути.

Основні риси системи сучасного права:

• єдність і узгодженість норм права, що складають систему права;

• диференціація норм права на галузі та інститути;

• об’єктивний характер розподілу юридичних норм на галузі та інститути.

Основні елементи системи права: юридичні норми, інститути права і галузі права.

Предмет правового регулювання – сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання – специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів.

Галузь права – це система правових норм, яка регулює специфічними методом якісно однорідну сферу суспільних відносин.

Галузь права – це об”єктивно відособлена в середині системи права сукупність взаємопов”язаних між собою норм, об”єднаних спільністю предмету і методу правового регулювання.

Основні галузі сучасного права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально забезпечувальне, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове. Серед галузей розрізняють: первинні і похідні (за способом їх походження), а також матеріальні і процесуальні (за функціями в правовому регулюванні).

В різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятись. Крім того, в деяких буржуазних соціально-орієнтованих державах, що зберігає деяке значення колишній загальний поділ системи права на так зване публічне право (галузі, що регулюють відносини між особою та владними органами держави ) і приватне право (галузі, що регулюють відносини між громадянами, між ними і різноманітними об”єднаннями, організаціями).

Інститут права – це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.

Серед інститутів розрізняються галузеві (наприклад, інститут власності в межах цивільного права) та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

Система законодавства – це комплекс взаємопов”язаних і взаємодіючих чинних нормативно-правових приписів, що вміщені в нормативно-правових актах, який виражається в єдності і узгодженості, а також в розподілі по галузях, інститутах та інших групах законодавства.

Ознаки, що відрізняють систему права від системи законодавства:

Система права	Система законодавства
- первинним елементом є юридичні норми; - первинним елементом є нормативно-правові приписи; - формується цілком об”єктивно; - є результатом цілеспрямованої діяльності, певних суб”єктів, а тому й залежить також від інтересів держави, потреб юридичної науки, законодавчої техніки; - має лише галузеву структуру. - має галузеву, ієрархічну, а у федеративних державах – ще й федеративну структуру.

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність по впорядкуванню чинних нормативно-правових актів в єдину узгоджену систему з метою забезпечення ефективного правового регулювання.

Інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, який полягає в об”єднанні групи чинних нормативних актів за певним критерієм в єдиному збірнику.

Види інкорпорацій:

1. За юридичною значимістю:

офіційна інкорпорація – впорядкування нормативно-правових актів шляхом надання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів;

неофіційна інкорпорація – впорядкування діючих нормативних актів шляхом надання збірників не правотворчими органами або іншими організаціями чи особами;

2. За обсягом: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства);

3. За критерієм об”єднання нормативно-правових актів; предметна (за предметом регулювання); хронологічна (за часом видання актів); суб”єктивна (в залежності від органу, який видав акти).

Кодифікація – спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці, узгодженні і об”єднанні певної групи юридичних норм, пов”язаної спільним предметом регулювання в єдиному нормативному акті. Кодифікація завжди має офіційний характер.

Види кодифікації:

1. за обсягом: галузева, міжгалузева, спеціальна, підгалузева;

2. за формою виразу: кодекси, положення, статути, закони.

Правотворча техніка – це сукупність засобів і прийомів створенні і систематизації нормативно-правових актів.

Склад правотворчої техніки:

• термінологія – це слова, за допомогою яких в тексті нормативного акту виражаються поняття (види термінів: загальновживані, соціально-юридичні, технічні);

• законодавчі конструкції – це схеми, моделі юридичних явищ, за допомогою яких формуються нормативно-правові приписи;

• законодавча презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може спричинити виникнення, зміну або припинення правовідносин:

а) заперечні презумпції – це припущення про існування факту до того часу, доки не буде встановлено (доведено) інше;

б) незаперечні презумпції – це припущення про існування факту, навіть якщо можливо встановити інше;

• законодавчі фікції – це прийом, за допомогою якого в статі закону неіснуючий факт оголошується існуючим;

• засоби документального оформлення нормативно-правового акту:

а) реквізити тексту нормативного акту (назва акту, місце і дата видання тощо);

б) структурна організація тексту акту (розділи, статті тощо).

Законодавча стилістика – це спеціально вироблені для складання законодавчих актів мовні засоби виразу велінь законодавця.