Тема 8. Правоутворення і правотворчість. Форми права Тезисний конспект лекцій

Правотворчість – це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об”єднань, трудових колективів або, у передбачених законом випадках, всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм.

Основні принципи правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), прав людства;

- демократизм: юридичні норми повинні відбивати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі в правотворчості мусять залучатися найширші верстви громадян, їх різноманітні об”єднання;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізму: в юридичних нормах мають бути відбиті і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та національної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представників всіх націй, народностей і національних груп – для забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя, при їх розробці мусять використовуватися новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встановлюватись тільки компетентними органами в межах їх повноважень з дотриманням встановленої процедури, а головне – у відповідності із змістом Конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при розробці і встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Види правотворчості:

1) за суб”єктами: правотворчість державних органів, правотворчість громадських об”єднань (які держава уповноважує на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (населення країни) – референдум;

2) за способом формування правових норм:

• встановлення юридичних норм;

• санкціонування правил поведінки, що існували раніше.

Стадії правотворчості:

- підготовка проекту нормативно-правового акту (прийняття рішення про необхідність розробки проекту, розробка концепції майбутнього нормативного акту, підготовка проекту, обговорення проекту, погодження проекту з зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту);

- прийняття нормативно-правового акту (винесення проекту на обговорення в правотворчий орган, обговорення проекту у правотворчому органі, прийняття нормативно-правового акту);

- обнародування (опублікування) нормативно-правового акту.

Правотворчий процес – це юридично встановлена процедура діяльності по виведенню волі домінуючої частини суспільства у закон, порядок формування і закріплення цієї волі у загальнообов”язкових юридичних приписах, впорядкована система діяльності по встановленню, зміні чи скасуванню правових норм.

У правотворчому процесі необхідно виділити дві основні стадії:

1. Попереднє формування державної волі, що зовнішньо відображається у складенні нормативного акта. На цій стадії створюється модель майбутньої волі народу, формулюються пропозиції про те, як цю волю оформити.

2. Офіційне виведення державної волі у норми права. На цій стадії процесу нормативного акту перетворюється в нормативний акт, що має загально-обов”язковий характер.

Джерела (форми) права – це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

В сучасних правових системах існують різні способи виразу юридичних норм (форми права): нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай.

Основною формою права є нормативно-правовий акт. Це пояснюється незаперечними перевагами такого способу виразу юридичних норм саме з точки зору загальнолюдських принципів права, які поступово втілюються у праві соціально-демократичної орієнтації. До таких переваг, зокрема, належать можливості:

- найбільш чітко, ясно, однозначно сформулювати зміст юридичних прав і обов”язків;

- якнайшвидше довести до відома адресатів норми і зміст;

- зручні умови для швидкого знаходження потрібної юридичної норми;

- оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;

- здійснювати впорядкування, узгодження, систематизацію численних юридичних норм.

Юридичні властивості нормативно-правових актів:

- вони є волевиявленням держави (приймається тільки суб”єктами, наділеними державно-владними правотворчими повноваженнями);

- містять юридичні норми (правила поведінки загального характеру);

- є загальнообов”язковими щодо тих суб”єктів, поведінку яких регламентують;

- володіють певною юридичною силою;

- мають письмову і певну юридичну форму виразу.

Юридична сила – специфічна особливість нормативно-правових актів, яка відображає їх співвідношення і залежність за формальною обов”язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Види нормативно-правових актів за юридичною силою:

• закони;

• підзаконні акти.

Закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, мусить виражати волю і інтереси більшості населення та втілювати основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Характерні ознаки закону:

- приймається органом законодавчої влади або самим народом;

- регулює найбільш важливі суспільні відносини;

- повинен виражати волю більшості населення і відповідати загальнолюдським принципом права;

- має вищу юридичну силу.

Види законів:

За значенням і місцем законів в системі законодавства: конституційні або основні (по питання безпосередньо врегульованих Конституцією); звичайні або біжучі (по інших питання суспільного і державного життя); надзвичайні (приймаються в певних передбачених Конституцією ситуаціях). В федеративних державах існують загальнодержавні закони і закони суб”єктів федерації.

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, у відповідності з законом і для його виконання.

Початок дії нормативно-правових актів:

- з часу їх прийняття або опублікування;

- з моменту закінчення встановленого строку після публікації нормативно-правового акту;

- з часу, який прямо вказаний у самому нормативно-правовому акті або в іншому акті, що визначає порядок введення в дію нового акту;

- з моменту отримання їх адресатами.

Нормативно-правові акти діють в часі прямо, зворотньо і переживаюче.

Пряма дія: нормативно-правовий акт поширюється:

а) на факти, які виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти);

б) на факти, які виникли ще до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто “старі” факти), але тільки з моменту набрання чинності цим актом.

Зворотня дія: нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (“старі” факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, корекція попередніх рішень по таких фактах вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія: новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на триваючі старі факти (тобто факти, які виникли до набранням ним чинності) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди всі нормативно-правові акти; зворотню і переживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Припинення дії нормативно-правових актів:

- в результаті прямої вказівки про відміну, що міститься в тексті нового акту або в спеціальному рішенні компетентного органу;

- в зв”язку з прийняттям нового нормативного акту, що замінив раніш діючий, якщо навіть старий акт формально не відмінений;

- по закінченні строку дії, що встановлений в самому нормативному акті.

Крім дії нормативно-правових актів в часі, вони поширюють свою чинність на певний простір (територію), та на певне коло суб”єктів.

Правила, за якими визначають межі чинності нормативних актів, встановлюються законодавством держави та міжнародними договорами.

Нормативно-правовий договір - основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай – це санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий прецедент – це рішення державного органу (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надано значення загального правила, обов”язкового при розгляді аналогічних справ.

Нормативно-правовий договір – це об”єктивоване формально-обов”язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю декількох суб”єктів і забезпечується державою.