12. Охарактеризуйте стратегії соціально-педагогічного втручання при різноманітних формах поведінки, що відхиляється.

Різноманітні форми девіантної поведінки вимагають внесення деяких коректив у використання основних соціально-педагогічних методів. Можна намітити деякі загальні стратегії соціально-педагогічного втручання по відношенню до основних видів поведінки, що відхиляється.

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки людини є:

делінквентна поведінка — поведінка, що відхиляється у крайніх своїх проявах, що представляє кримінально карне діяння. Відмінності делінквентної від кримінальної поведінки кореняться у тяжкості правопорушенні., виразності їх антигромадського характеру. Правопорушення діляться на злочини і провини. Суть провини полягає не тільки в тому, що вона не представляє суттєвої суспільної небезпеки, але й у тому, що вона відрізняється від злочину мотивами вчинення протиправної дії.

Делінквентна поведінка може виявлятися, приміром, у бешкетництві і бажанні розважитися. Підліток з цікавості і «за компанію» може кидати з балкона важкі предмети (або їжу) у перехожих, одержуючи задоволення від точності влучення в «жертву». У вигляді пустощів людина може подзвонити до диспетчерської аеропорту і попередити про нібито закладену в літак бомбу. З метою притягнення уваги до власної персони («на спір») молода людина може спробувати залізти на телевізійну вежу або вкрасти у вчителя зсумки записну книжку.

Різниця делінквентної і кримінальної поведінки корениться не у віці, з якого настає кримінальна відповідальність (делінкти можуть чинити і дорослі та й навіть літні), а в ступені усвідомлення індивідом своїх протиправних вчинків і дій, їх соціальної значимості і шкоди наслідків для оточуючих. Використовуючи образний вираз ЄАнчел, до делінквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були безневинними». Підґрунтям делінквентної поведінки дорослого і літньої людини є психічний інфантилізм з комплексом характерних ознак: невмінням розрізняти ідеальну і реальну мету, наївність, яка не відповідає віку, дитяча екзальтованість, егоцентризм, формально-обов’язкове виконання боргу і підкореність, небажання і невміння прогнозувати можливі майбутні небажані події (антиципаційна неспроможність), підвищена вразливість, потреба в розраді й опіці, схильність до різких коливань настрою і виражених афективних реакцій.

У випадку протиправної й антигромадської (делінквентної) поведінки основною стратегією впливу є організація умов суспільного покарання (переважно у в’язницях і виправно-трудових колоніях). У ряді країн до осіб, що скоїли правопорушення, застосовується система громадського осуду й обмеження прав делін-квента (після відбування покарання), наприклад, обмеження у виборі професії, у прийомі на роботу або в усиновленні дітей. Основні форми — консультування, терапія, судово-психологічна експертиза (особливо у відношенні неповнолітніх), СПТ і організація саногенного середовища.

Специфічність терапії в умовах місць позбавлення волі — пенітенціарної психотерапії визначається вкрай стресовою для особистості ситуацією, впливом асоціально настроєних лідерів, неможливістю звичних відношень терапевтичного альянсу. Звичайні методи неефективні. У зв’язку з цим використовуються специфічні методи, адаптовані до пенітенціарного середовища.

Завдання терапії в закритих установах:

• встановлення потреби індивіда;

• визначення особистісних особливостей за допомогою адаптованих до пенітенціарного середовища методик або спеціально розроблених шкал-таких, що забезпечують і створюють облік впливів середовища;

• створення «психотерапевтичних оазисів», груп або відношень, захищених від деструктивно діючих впливів;

• зняття психічної напруги (методами релаксації, зниження чутливості до кримінального, стресового впливу);

• соціальне навчання і підвищення здатності засудженого вирішувати проблеми в даному середовищі по виході з неї.

У ряді випадків робота сполучається з духовною психотерапією. Пенітенціарна терапія зштовхується з серйозними, нерідко нездоланними труднощами. Тому діяльність священиків у ряді випадків є єдиною формою психолого-соціального впливу на особистість людини, що відбуває покарання.

Ефективність впливу у випадку делінквентної поведінки залежить від ефективності комплексу заходів: організаційних (наприклад, організація порядку і гуманної атмосфери в установі), економічних, педагогічних, медичних, соціальних (наприклад, соціальна реабілітація після звільнення).

Важко реалізованим, але максимально ефективним представляє метод створення саногенного середовища або терапевтичних «оазисів». Основна мета — вилучення людини із звичного, що провокує, оточення, що повинне викликати зміни способу життя людини і особистісні зміни. Форми організації середовища — трудові комуни для підлітків з поведінкою, що відхиляється. Основні правила — самостійне життєзабезпечення, взаємодопомога, суворе підпорядкування керівнику і виборним органам, суворе дотримання дисципліни і норм внутрішнього життя, наслідування традицій.

Для делінквентної поведінки найбільш адекватними засобами соціального впливу признаються суспільне покарання і терапія поведінки в її різних модифікаціях.

Адиктивна поведінка— це один з типів девіантної поведінки з формуванням прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А. Донських).

Виділяються такі психологічні особливості осіб з адиктивни-ми формами поведінки:

• Знижена переносність труднощів повсякденного життя поряд з гарною переносністю кризових ситуацій.

• Прихований комплекс неповноцінності, що сполучається з перевагою, такий, що виявляється зовнішньо.

• Зовнішня соціабельність, що сполучається зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

• Прагнення говорити неправду.

• Прагнення обвинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

• Прагнення відходити від відповідальності у прийнятті рішень.

• Стереотипність, повторювальність поведінки.

• Залежність.

• Тривожність.

У адиктивної особистості відзначається феномен «жаги гострих відчуттів» (В.О.Петровський), що характеризується спонуканням до ризику, обумовленим досвідом подолання небезпеки.

На думку Є.Вет, у людини існує шість видів голоду:

• голод по сенсорній стимуляції;

• голод до визнання;

• голод до контакту і фізичного погладжування;

• сексуальний голод;

• структурний голод, або голод до структурування часу;

• голод до інцидентів.

Поряд з залежністю основним у поведінці адиктивної особистості є прагнення до відходу від реальності. Існує чотири види «втечі» від реальності: «втеча в тіло», «втеча в роботу», втеча в контакти або самітність» і «втеча у фантазії».

Особливості втручання в аутодеструктивну поведінку залежать від виду адикції і ступеня залежності.

Виділяються три глобальні соціальні стратегії впливу на особистість з залежною поведінкою:

1) репресивна політика (боротьби суспільства з окремими його членами);

2) політика мінімізації ризику (зниження шкоди) — прагматичний ПІДХІД;

3) політика ресоціалізації (соціально-психологічної реабілітації).

1. Сутність репресивної політики — наркотики забороняються державою, а всі дії, пов’язані з ними, переслідуються за законом; введення «сухого закону».

2. Ліберальна політика зниження шкоди — програми впливу в галузі суспільної охорони здоров’я — програми обміну шприців, навчання безпечним засобам вживання наркотиків, інформування про захворювання, що супроводжують вживання, поширення презервативів і навчання засобам безпечного сексу, проведення аутріч-роботи (аутріч-робота («зовні») — повідомлення профілактичної інформації закритим соціальним групам (споживачам наркотиків, гомосексуалістам, проституткам) у місцях, звичних для них.

3. Політика ресоціалізації (соціально-педагогічноїреабілітації) — відновлення життєвих функцій індивіда, дезадаптованих внаслідок залежної поведінки. Заходи:

• правовий захист і соціальна підтримка (включення в соціальну групу, юридичний захист, працевлаштування, вирішення ЖИТЛОВОЇ проблеми);

• реабілітація (підтримка ремісії, розширення особистіс- них ресурсів);

• медична допомога (зняття абстинентного синдрому, про- тирецидивна терапія, лікування супутніх соматичних і нервово- психічних розладів).

При відносно найнебезпечніших формах (паління, азартні ігри, харчова залежність) або початкових стадіях залежності широко застосовуються різноманітні види консультування.

Мета: ухвалення рішення про лікування (усвідомлення хвороби, відчуття неможливості так далі жити, підвищення готовності лікуватися), вибір найбільш адекватної форми лікування.

На наступному етапі реалізується програма супроводу ремісії — підтримки тверезості. Світовий досвід свідчить про доцільність проведення даної роботи протягом 12-24 місяців. Соціально-педагогічна допомога в підтримці здійснюється за різноманітними напрямками і формами: консультування залежного і членів його сім’ї; індивідуальна і групова терапія, орієнтовані на позитивні особистісні зміни, і насамперед — формування настанови на тверезість; спеціальні лінії телефону довіри.

Форми реабілітації:

1.Групи самодопомоги «Анонімні наркомани», «Анонімні алкоголіки», що діють відповідно до програми «12 кроків».

2.Центри соціально-психологічної реабілітації працюють за різноманітними програмами: Мінесотська модель, Дей-топ Інтер- нейшнел, духовне відродження, «шокова терапія», модель саморегуляції.

3.Трудові комуни і табори.

4.Овоцерквіння — обертання у віру, служіння церкві, поселення в монастирі на обмежений або тривалий термін.

Форми соціально-педагогічної роботи з батьками:

• періодичне консультування сім’ї (батьків) залежного підлітка фахівцями (наркологами, сімейними соціальними педагогами, психотерапевтами);

• організація і проведення групової тренінгової роботи з батьками (наприклад, «Тренінг батьківської успішності», «Тренінг ефективної взаємодії з залежним підлітком»);

• організація груп самодопомоги (наприклад, «Матері проти наркотиків»).

У роботі з підлітками з початковими проявами адиктивної поведінки добре зарекомендувала себе групова терапія(когнітивно-поведінкової орієнтації) і тренінгова робота, що вирішує одночасно профілактичні і корекційні завдання.

Деякі види адиктивної поведінки вимагають переважно психотерапевтичного втручання в сполученні зі спеціальною медичною допомогою. Це, наприклад, харчові порушення або сексуальні адикції.

Профілактика суїцидальної поведінкиможе вирішувати різноманітні завдання: контроль і обмеження доступу до різноманітних засобів аутоагресії, контроль факторів і груп ризику, надання медико-психологічної допомоги конкретній особистості. Превенція суїциду (запобігання суїцидальної поведінки) здійснюється переважно у формі навчання розпізнаванню суїцидальних проявів і надання своєчасної допомоги близьким людям. Допомога людині з уже сформованою суїцидальною поведінкою прийнято називати кризовою інтервенцією. Провідним методом у цьому випадку виступає кризове консультування, а його метою — збереження людини в живих. Для вирішення цих завдань призначена телефонна служба медико-психологічної і соціально-педагогічної допомоги — Телефон екстреної допомоги (Телефон довіри).

Крім надання кризової допомоги, доцільна подальша робота, орієнтована на більш глибокі особистісні зміни —поственцію і повторну інтервенцію (когнітивну психотерапію, логотерапію, аксіопсихотерапію, терапію творчим самовираженням, духовну психотерапію).

Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розумієтьсяповедінка, обумовлена патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання (так звані розлади особистості (психопатії), явні або виражені акцентуації характеру). Дизгармонічність рис характеру призводить до того, що змінюється структура психічної діяльності людини. У виборі своїх вчинків людина часто керується не реалістичними й адекватно обумовленими мотивами, а істотно зміненими «мотивами психопатичної самоактуалізації». Сутністю даних мотивів є ліквідація особистісного дисонансу, зокрема неузгодженості між ідеальним «Я» і самооцінкою. За даними Л.М. Алабанової, при емоційно-хиткому розладі особистості (збудливої психопатії) найчастішим мотивом поведінки є прагнення до реалізації неадекватно завищеного рівня домагань, тенденція до домінування і владарювання, впертості, вразливість, нетерпимість до протидії, схильність до самозбуджування і пошуки приводів для розрядки афективної напруги. У осіб з істеричним розладом особистості (істеричною психопатією) мотивами девіантної поведінки виступають, як правило, такі якості, як егоцентризм, жага визнання, завищена самооцінка. Переоцінка своїх реальних можливостей веде до того, що ставляться завдання, які відповідають ілюзорній самооцінці, що збігається з ідеальним «Я», але такої, що перевищує можливості особистості. Найважливішим мотиваційним механізмом є прагнення до маніпулювання оточенням і контролю над ними. Оточення розглядається лише як знаряддя, що повинне слугувати задоволенню потреб даної людини.

Заснований на гіперздібностях тип девіантної поведінки — особливий тип, що відхиляється (ККПлатонов). Вихідного за рамки звичайної, нормальної вважають людину, здібності якої значно й істотно перевищують середньостатистичні здібності.

У подібних випадках кажуть про прояви обдарованості, таланту, геніальності у якійсь одній з діяльностей людини. Відхилення вбік обдарованості в одній галузі часто супроводжується девіаціями у повсякденному житті. Така людина виявляється нерідко непридатною до «побутового, приземленого» життя. Вона не спроможна правильно розуміти й оцінювати вчинки й поведінку інших людей, виявляється наївною, залежною і непідготовленою до труднощів повсякденного життя. Якщо при делінквентній поведінці спостерігається протиборство у взаємодії з реальністю, при адиктивній — відхід від реальності, при патохарактерологічній та психопатологічній — хворобливе протистояння, то при поведінці, пов’язаній з гіперздібностями, — ігнорування реальності. Людина існує в реальності («тут і тепер») і одночасно живе ніби у власній реальності, не розмірковуючи над необхідністю «об’єктивної реальності», у якій діють інші люди. Вона розцінює звичайний світ як щось малозначиме, несуттєве і тому не бере ніякої участі у взаємодії з ним, не виробляє стилю емоційного ставлення до вчинків і поведінки оточення, приймає події, що відбуваються. Вимушені контакти сприймаються людиною з гіперздібностями як необов’язкові, тимчасові і не сприймаються як значимі для її особистісного розвитку. Зовнішньо в повсякденному житті вчинки такої людини можуть носити характер чудернацтва. Приміром, вона може не знати, як користуються побутовими приладами, як відбуваються повсякденні дії. Весь інтерес у неі зосереджено на діяльності, пов’язаній з неординарними здібностями (музичними математичними, художніми й іншими).

12. Технології соціального супроводу та патронажу в роботі з дітьми з обмеженими можливостями. Реалізація соціально-психолого-педагогічних програм соціалізації дітей з обмеженими можливостями. Програми "Разом заради розвитку", "Крок за кроком", "Джерело"; форми і методи роботи соціального педагога в цих програмах.

ї роботи з дітьми, які мають обмежені можливості.

Велику роботу в цьому напрямку провела А. Капська, яка розробила

низку принципів і закономірностей соціально-педагогічної роботи з дітьми-

інвалідами, в основу яких покладено процес реабілітації. А. Капська виз-

начила дві головні мети організації такої роботи: забезпечення соціально-

го, економічного, інтелектуального й фізичного розвитку дитини, яка має

відхилення за допомогою організації соціальної, матеріальної та медичної

підтримки, а також попередження виникнення вторинних дефектів у дітей-

інвалідів [6].

Аналіз соціальних проблем інвалідізації в цілому, а також організації со-

ціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в пло-

щині соціологічних концепцій. Так, К. Девісом, Р. Мертоном та Т. Парсонсом

було розглянуто проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального

стану індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної по-

літики держави щодо дітей-інвалідів, на основі чого й формуються сучасні

засади організації соціально-педагогічної роботи. І саме в рамках цього підхо-

ду було розроблено поняття «діти з обмеженими можливостями» як синонім

до поняття «діти-інваліди» [4].

Оскільки більшість дослідників зазначає, що основою соціально-педа-

гогічної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є реабілітація, то

О. Безпалько запропонувала відокремити певний ряд правил реабілітації

дітей-інвалідів, а також напрямків, покликаних допомогти дитині сформува-

ти здатність до самообслуговування, розвивати свій творчий потенціал, тоб-

то стати повноцінним членом суспільства [7].

Досліджуючи цю думку, М. Лукашевич та І. Мигович приділяють увагу тому,

що реабілітація дітей з особливими потребами є схемою розвитку здатнос-22

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

тей дитини – соціальної адаптації, причому ці заходи обов’язково мають охоп-

лювати й інших членів сім’ї [7].

Своєю чергою, O. Карякіна та Т. Карякіна зазначають, що соціально-пе-

дагогічна робота з цією категорією має включати, крім реабілітації, систему

інтеграції дитини-інваліда в суспільство та систему соціального захисту, яку

має надавати держава [2].

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему со-

ціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного

розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти і науки,

молоді та спорту України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністер-

ством праці та соціальної політики України, Державним комітетом України з

фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмежени-

ми фізичними та психічними можливостями в соціальному захисті, навчанні,

лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені в Законах

України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про осві-

ту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»,

«Про фізичну культуру і спорт», «Про сприяння соціальному становленню та

розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в

Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодав-

ства України про культуру [4].

У 1989 році ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, яка во-

лодіє силою закону. У ній закріплено права дітей, що мають відхилення в роз-

витку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти власну

гідність, почуття впевненості в собі й полегшують їм активну участь у житті

суспільства, а також право неповноцінної дитини на особливу турботу та до-

помогу, яка повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням

фінансових можливостей батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про

дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг у сфері освіти,

професійної підготовки, медичного обслуговування, підготовки до трудової

діяльності та доступу до засобів відпочинку, що має сприяти найбільш повно-

му залученню дитини до соціального життя й розвитку її особистості, включа-

ючи культурний та духовний розвиток [3].

Сучасна соціально-педагогічна робота з дітьми-інвалідами – результат

її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає

загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періо-

ди часу. Однак щодо інвалідів склалося багато специфічних чинників, які впли-

вають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточення, зневіра й жах – ці

соціальні чинники ізолювали дитину-інваліда та затримали їх розвиток, про

що свідчить історія.

Протягом багатьох років соціально-педагогічна робота щодо дітей-

інвалідів розвивалася від елементарного догляду в спеціальних закладах

до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами в

дорослому віці [5].

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається став-

ленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-

інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового

стану майже всіх складників гуманітарної сфери, на початковому етапі пра-

вової стабілізації діти-інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією

населення. І відповідно соціально-педагогічна робота з цієї категорією по-23

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

требує подальшої організації з урахуванням усіх специфічних особливостей

дітей з обмеженими можливостями та співпраці з ними.

Сьогодні інвалідність у дітей учені визначають як стійку соціальну деза-

даптацію, зумовлену хронічними захворюваннями чи патологічними стана-

ми, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку ви-

ховні й педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду

та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до со-

ціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку росту дитини, здібностей

до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю пове-

дінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності в майбутньому.

Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності: діти з порушення-

ми слуху й мови (глухі, туговухі, логопати); порушеннями зору (сліпі, слабо-

зорі); порушеннями інтелектуального розвитку (розумово відсталі, із затрим-

кою психічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплек-

сними порушеннями психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі, ДЦП з ро-

зумовою відсталістю); хронічними соматичними захворюваннями; психонев-

рологічними захворюваннями [7].

Така класифікація є ядром для організації різних напрямків соціально-

педагогічної роботи, однак завдання, на основі яких її організовують, є

спільними.

Провідним завданням організації роботи з дітьми з обмеженими можли-

востями є створення рівних можливостей.

Створення рівних можливостей в умовах дискримінаційного законодав-

ства, недоступного державного архітектурного середовища й консерватив-

ного щодо дітей-інвалідів суспільної свідомості, полягає в організації проце-

су, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне й культурне

середовище, житлові умови й транспорт, соціальні служби й служби охорони

здоров’я, доступ до освіти й праці, культурного й соціального життя, стають

доступними для всіх. Іншою, але не менш важливою групою завдань тут мож-

на вважати навчання дітей-інвалідів та батьків умінням і навичкам незалеж-

ного життя.

Таким чином, із урахуванням завдань створення рівних можливостей та

навчання необхідно виділити керівні принципи організації соціально-педаго-

гічної роботи з дітьми з обмеженими можливостями [6]:

а) діти-інваліди повинні продовжувати жити у своїх громадах і вести, за

необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;

б) діти-інваліди повинні брати активну участь у всіх сферах життя сус-

пільства;

в) діти-інваліди мають отримувати необхідну допомогу в рамках звичай-

них систем освіти, охорони здоров’я, соціальних служб тощо;

г) інваліди повинні брати участь у загальному соціальному й економіч-

ному розвитку суспільства, а їх потреби мають бути враховані в національ-

ному плані розвитку, тобто створення рівних можливостей означає, що дер-

жавна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожна

дитина мала рівні можливості для особистого розвитку, щоб вона могла

виконувати повною мірою свої обов’язки як член суспільства.

Особливістю організації соціально-педагогічної роботи дітей з обмеже-

ними можливостями є те, що надання допомоги таким дітям неможливе без

одночасної організації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педа-

гогічний аспект роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини24

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

для підготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законо-

давчо закріплених видів допомоги [2].

Також специфічна особливість та закономірність організації соціально-

педагогічної роботи з дітьми, які мають обмежені функціональні можливості,

полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш по-

вного задоволення потреб дитини з проблемами здоров’я та розвитку. У цьому

випадку йдеться про інтеграцію діяльності і державних органів, і громадсь-

ких, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задово-

лення потреб цієї категорії дітей та їх самореалізації, розкритті власної ко-

рисності.

Зазначена закономірність відображає залежність результатів соціаль-

но-педагогічної роботи від ступеня впливу сукупного потенціалу соціуму як

багатомірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, се-

редовище проживання конкретної людини, життєвий простір, соціальний

простір.

Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним ото-

ченням людини – сім’ї, будинку-інтернату тощо. Інвалідність, обмежені можли-

вості дитини не належать до розряду власне медичних явищ. Набагато більше

значення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків мають со-

ціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саме тому

організація допомоги дітям-інвалідам ґрунтуються на соціально-екологічній

моделі соціально-педагогічної роботи. Відповідно до цієї моделі люди з обме-

женими можливостями зазнають функціональних труднощів не тільки внаслі-

док захворювання, відхилення чи вад розвитку, а й непристосованості фізич-

ного й соціального оточення до їх спеціальних проблем [4]. Тобто організація

соціально-педагогічної роботи має стосуватися не лише дитини-інваліда, а й

усього її соціального оточення, оскільки особливе значення для дітей-інвалідів

має норма, яка стверджує, що за наявності фізичних чи розумових обмежень

людина повинна жити в своїй родині або з прийомними батьками та брати

участь у житті суспільства.

Ще одна специфічна особливість організації соціально-педагогічної ро-

боти з дітьми-інвалідами полягає в тому, що на практиці її здійснює соціаль-

ний педагог, який має перебувати в постійному пошуку ефективних форм, ме-

тодів, напрямків соціально-педагогічної роботи з цією категорією дітей, що

вимагає від нього певних особистісних та професійних якостей. Робота з

дітьми та підлітками з обмеженими можливостями вимагає від кожного, хто

обрав цю професію, цілковитої самовіддачі, безмежної любові, поваги й віри

в можливості дитини, що здається безнадійним, глибоких професійно-теоре-

тичних і практичних знань.

Діяльність фахівця, який займається соціально-педагогічною роботою,

має дві основні характеристики: об’єктивну і суб’єктивну, які є необхідними

передумовами ефективності його праці. До об’єктивних характеристик на-

лежать знання та вміння, якими він володіє, а також результат соціально-

педагогічної роботи, тобто ті зміни в соціальному, психічному її особистісно-

му житті, до суб’єктивних – його особистісні особливості.

Для успішної соціально-педагогічної роботи з дитиною з обмеженими

можливостями соціальний педагог повинен володіти глибокими й різнобічни-

ми знаннями. У зв’язку з цим йому необхідні, по-перше, знання про особли-

вості розвитку людини як особистості; по-друге, знання про основні тенденції

суспільного розвитку й вимоги, що надає суспільство до людини; по-третє,

знання вікових та індивідуальних особливостей психічного та особистісного25

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

розвитку дитини і в нормі, і в патології; по-четверте, знання особливостей

міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості; по-п’яте, знан-

ня власне соціальних, психологічних та правових основ, володіння практич-

ним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними, оскільки

соціальний педагог у процесі взаємодії з дитиною, яка має обмежені можли-

вості, та її сім’єю виконує різні ролі: вихователя, консультанта, психолога. Тому

він має володіти якостями, які були б притаманні товаришу, педагогу, психо-

логу та правознавцю [1].

Таким чином, організація соціально-педагогічної роботи з дітьми з об-

меженими можливостями – одне з важливих і важких завдань держави. Не-

ухильне збільшення кількості дітей-інвалідів, по-перше, посилення уваги до

кожного з них – незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних

здібностей, по-друге, уявлення про підвищення цінності особистості й про

необхідність захищати права, характерне для демократичного, громадянсь-

кого суспільства, по-третє, – усе це зумовлює важливість організації та вдос-

коналення соціально-педагогічної роботи з дітьми-інвалідами саме сьогодні.

Перш ніж говорити про напрямки організації соціально-педагогічної ро-

боти з дітьми-інвалідами, необхідно визначитися з моделями, на основі яких

і розробляються ті чи ті напрямки. Зокрема така робота має ґрунтуватися

на чотирьох провідних моделях: медичній, політико-правовій, соціальній та

моделі культурного плюралізму.

Сьогодні в межах медичної моделі організація соціально-педагогічної

роботи включає патронаж дітей з обмеженими функціональними можливос-

тями вдома, медичне обслуговування, забезпечення медикаментами, ліку-

вання, виплату коштів та реалізацію пільг, гарантованих державою [2].

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмежени-

ми можливостями та соціумом, а не відхилення в здоров’ї та розвитку. Обме-

жені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують

можливості самореалізації дітей-інвалідів, тобто таких дітей розглядають

швидше як дискриміновану групу, ніж аномальну. Щоб подолати це, необхід-

ною є організація інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспіль-

ство через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а

не шляхом пристосування дітей-інвалідів до норм та правил життя здорових

людей.

Завдання політико-правової моделі організації соціально-педагогічної

роботи полягає в захисті прав дітей з обмеженими функціональними можли-

востями, що має бути закріплено законодавчо й реалізуватися через стандар-

тизацію положень і правил у всіх сферах життєдіяльності дитини. А завданням

моделі культурного плюралізму є формування толерантного ставлення в

суспільстві до дітей з обмеженими функціональними можливостями [4].

Таким чином, важливим напрямком організації соціально-педагогічної

роботи, як зазначено в цих моделях, був і залишається соціальний захист

дітей-інвалідів, особливо тих, які мають обмежену здатність до самообслу-

говування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало змінилися пси-

хологічні стереотипи в ставленні до інвалідів, так само мало змінилося став-

лення до проблем інвалідів з боку фахівців. У нашій країні ідея рівних прав

та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загальновизнаною,

багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних підходів до пи-

тань соціального захисту та допомоги родинам, які виховують дитину-інва-

ліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.26

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

Загалом соціальний захист – система гарантованих засобів, спрямова-

них на створення умов, що зможуть забезпечити дітям-інвалідам рівні з інши-

ми дітьми можливості участі в усіх сферах суспільного життя. А сферу со-

ціального захисту складають медико-соціальні заходи, реабілітація, органі-

зація забезпечення їх життєдіяльності й здійснення залежно від характеру та

ступеня потреби дитини-інваліда в тих чи тих видах соціального захисту [3].

Правова парадигма соціального захисту дітей-інвалідів як провідний

напрям організації соціальної роботи почала формуватися на початку 50-х рр.

нашого століття після прийняття в 1948 р. Усесвітньої декларації прав люди-

ни, у якій першорядне значення надань підтвердженню принципів віри в пра-

ва людини й основні свободи. У декларації підкреслено, що всі люди народ-

жуються вільними й рівними у своїх правах, вони наділені розумом та со-

вістю й повинні діяти один щодо одного в дусі братерства. Сьогодні ж со-

ціальний захист дітей-інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової

допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття

інформації, пристосованого житла, в установленні опіки або стороннього дог-

ляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транс-

порту, засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів. Крім того, у За-

коні України «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалі-

дам з дитинства» установлено права й гарантії дітей і батьків на отримання

пенсій і соціальних допомог [5].

На цьому етапі розвитку нашої країни в організації напрямку соціального

захисту дітей-інвалідів активно бере участь Міністерство праці і соціальної

політики України, напрямки діяльності якого полягають у розробці напрямів

соціальної політики та проектів нормативно-законодавчих актів щодо орга-

нізації соціального захисту дітей-інвалідів, розробці цільових програм, за-

безпеченні спеціальними засобами пересування, забезпеченні дітей з обме-

женими можливостями засобами протезування й індивідуальними механіч-

ними та електрифікованими засобами пересування й реабілітації, забезпе-

ченні дітей-інвалідів санаторно-курортним лікуванням, упровадженні нових

методів лікування, навчання дітей-інвалідів, координації діяльності органів

соціального захисту населення з питань соціальної політики, надання мето-

дичної та практичної допомоги, а також контролі за наданням пільг дітям та їх

сім’ям, передбачених чинним законодавством [5].

Окремої уваги потребує напрямок організації соціально-педагогічної

роботи з реалізації права дитини-інваліда на освіту. Так, у Законі «Про осно-

ви соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам

дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібнос-

тям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюєть-

ся з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудо-

вої діяльності, допускається застосування альтернативних форм навчання

[4]. Держава повинна визначити принцип рівних можливостей щодо початко-

вої, середньої та вищої освіти для дітей-інвалідів у інтегрованому оточенні.

Вона повинна забезпечити, щоб освіта інвалідів була інтегральною части-

ною навчальної системи. Тут організація соціально-педагогічної роботи має

ґрунтуватися на досвіді країн, які йдуть від окремої освіти дітей із специфіч-

ними потребами до їх повної інтеграції в загальну систему освіти.

Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей вироблені деякі мінімальні

стандарти організації навчання дітей-інвалідів [4]:

1. Учнів з особливими потребами, по можливості, необхідно включити, з

урахуванням педагогічних особливостей, у звичайні класи початкових і се-

редніх шкіл.27

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

2. Якщо ступінь порушень у дітей заважає їх повній інтеграції в звичайно-

му класі, учні повинні мати соціальний та освітній базис у звичайному класі й

отримувати додаткові, лікувально-корекційні позакласні уроки.

3. Діти з серйозними розумовими й фізичними вадами можуть навчатися

в окремих класах у рамках початкової чи середньої школи при систематичних

спланованих контактах з іншими дітьми.

4. Зміст навчального процесу повинен бути співвідносним з функціональ-

ними навичкам, які відповідають віку дитини-інваліда для подальшої діяль-

ності в інтегрованому середовищі.

5. Навчання, взаємодія між людьми має гарантувати, що дитина-інвалід

справді буде взаємодіяти з іншими індивідами в інтегрованому середовищі.

Крім цього, з боку держави можна виділити напрямки, на основі яких орга-

нізовують соціальну та соціально-педагогічну роботу з дітьми-інвалідами [7].

Перший напрямок – поглиблення усвідомлення. Держави повинні здійсню-

вати заходи для поглиблення усвідомлення в суспільстві щодо інвалідів, їх

прав, потреб, можливостей та їхнього внеску.

Другий напрямок – медична опіка. Держава має забезпечити інвалідам

ефективну медичну опіку.

Третій напрямок – реабілітація. Держава повинна забезпечити інвалі-

дам реабілітаційні послуги, щоб вони могли досягти й підтримувати оптималь-

ний для себе рівень самостійності й життєдіяльності.

Четвертий напрямок – служби підтримки. Держава повинна запевнити

розвиток та забезпечення служб підтримки, зокрема з допоміжними пристро-

ями для дітей-інвалідів, щоб сприяти зростанню рівня їх самостійності в по-

всякденному житті та користуванню правами.

П’ятий – доступність. Держава має визнавати першочергове значення

доступності в процесі зрівняння можливостей у всіх сферах суспільства.

Шостий – утримання та соціальний захист. Держава відповідальна за

надання дітям-інвалідам соціального захисту та утримання.

Сьомий – родинне життя та права особи. Держава повинна сприяти

повній участі дітей-інвалідів у родинному житті, їх праву на особисте життя та

забезпечувати, щоб закони не дискримінували інвалідів з огляду на статеві

зносини, заміжжя та батьківство.

Восьмий – культура. Держава має забезпечувати залучення дітей з об-

меженими можливостями до культурної діяльності та можливість брати в ній

участь на рівних підставах, а також вона має вживати заходів для забезпе-

чення дітям-інвалідам рівних можливостей у відпочинку і спорті, здійснюва-

ти заходи щодо рівної співучасті в релігійному житті їх спільнот, брати на себе

цілковиту відповідальність за збирання й поширення інформації щодо життє-

вих умов таких дітей і сприяти всебічним дослідженням, що визначають пе-

решкоди, які впливають на рівень життя дітей з обмеженими можливостями.

Отже, напрямки організації соціально-педагогічної роботи з дітьми-інва-

лідами являють собою динамічну систему, у процесі якої здійснюється по-

слідовна реалізація тактичних завдань, що постійно виникають при взаємодії

з дитиною-інвалілом, на шляху до досягнення мети – включення в суспільне

життя. Провідні напрямки організації соціально-педагогічної роботи з цією

категорією дітей сьогодні формуються на законодавчому рівні, хоча й не

виключають будь-які інші напрямки, що виникають на регіональному та ло-

кальному рівнях з метою допомоги дітям-інвалідам стати повноцінними чле-

нами суспільства.28

Соціальна педагогіка: теорія та практика № 1, 2012

Представлена стаття не претендує на всебічний розгляд проблеми со-

ціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими можливостями. Деякі

аспекти потребують подальших наукових розробок, зокрема соціально-пе-

дагогічна робота з сім’єю, яка виховує дитину-інваліда.

Розуміючи потреби розширення можливостей соціалізації 7,7 тис. дітей з функціональними обмеженнями віком до 16 років, які мешкають на території Києва, міська соціальна служба для молоді розробила комплекс програм "Разом заради розвитку", спрямованих на соціальну адаптацію та інтеграцію в суспільство дітей з функціональними обмеженнями.

Окремі програми цього комплексу спеціально розраховані на формування системи соціально-педагогічної допомоги громадським обєднанням інвалідів, залучення членів громадських організацій до участі у програмах соціальної служби, її акціях та заходах, налагодження звязків з фондами та зацікавленими організаціями для реалізації програм соціальної допомоги дітям і молоді з особливими потребами. Так, програма "Сприяння діяльності громадським обєднанням інвалідів" передбачає підготовку спеціалістів соціальних служб для молоді на семінарах, тренінгах, "круглих столах" тощо, а також стажування спеціалістів районних служб у громадських організаціях інвалідів. У межах цієї програми вивчається досвід громадських організацій, проводяться спільні заходи державних і громадських організацій щодо соціальної інтеграції дітей з функціональними обмеженнями.

Виявилася популярною програма "Книжки для дітей-інвалідів", у ході якої 100 молодих волонтерів двічі на місяць відвідували 800 дітей з функціональними обмеженнями вдома, влаштовували спільні читання, спілкувалися. Програма "Ігротеки для дітей-інвалідів", в якій задіяні майже 200 молодих людей, котрі організовують діяльність та формують мережу соціально-реабілітаційних центрів, розрахована на соціальну адаптацію дітей, хворих на дитячий церебральний параліч. Більше 2 тис. дітей і членів їхніх сімей отримали протягом року індивідуальні консультації психологів, юристів та соціальних педагогів. Влаштовано понад 200 концертів, вечорів відпочинку, конкурсів, фестивалів, святкових ранків тощо, в яких взяли участь близько 7,5 тис. осіб. Щотижневе проводяться ігротеки, працюють гуртки малювання, виготовлення мяких іграшок, макраме тощо.

Програма "Підтримка розвитку творчості молодих інвалідів" спрямована на розкриття творчого потенціалу дітей та молоді з особливими потребами, сприяння його подальшому зростанню. В межах цієї програми понад 300 молодих людей з ініціативи соціальної служби протягом року провели близько 60 районних фестивалів, виставок творчих робіт, конкурсів, екскурсій, у яких взяли участь більше 6 тис. осіб. Приблизно 1,5 тис. дітей з функціональними обмеженнями отримали можливість взяти участь в діяльності художніх гуртків, студій, клубів творчого спілкування.

Принципово, що зазначені програми реалізуються спільно не лише з державними закладами і установами (бібліотеками, інтернатними закладами, територіальними центрами медико-соціальної допомоги тощо), а й з громадськими організаціями, що опікуються проблемами дітей з функціональними обмеженнями. Адже численні проблеми, які перешкоджають соціальній інтеграції цих дітей, можуть бути вирішені саме за допомогою громадських організацій, що здатні систематично надавати соціальні послуги, запроваджувати інноваційні форми соціалізації, корекції вад і захворювань, поширювати набутий досвід для рідних і прийомних батьків, працівників інтернатів, влаштовувати групи само- і взаємодопомоги.

Незважаючи на те, що сьогодні в Україні поширюється практика діяльності громадських організацій, які спроможні надавати соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями, слід зазначити, що громадських осередків поки ще відчутно менше, ніж бажаючих ними користуватися [20; 12].

Наприклад, у Київській територіальній громаді працює не так вже й мало громадських організацій для дітей з функціональними обмеженнями - благодійне товариство допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю "Джерела", київська міська громадська організація допомоги та сприяння дітям-інвалідам з дитинства "Церебрал", приватна "Школа життя" для аутичних дітей, спеціальна школа для дітей з вадами фізичного та розумового розвитку "Надія", спеціальний навчальний просвітницький центр "Сполох", Центр соціальної роботи з дітьми, що мають функціональні обмеження, Українського інституту соціальних досліджень з громадським обєднанням батьків "Родина", товариство реабілітації дітей-інвалідів м. Києва "Дитинство", клуб дітей-інвалідів "Журавлик", клуб "Виноградар", творче обєднання "Афродіта", благодійні фонди "Діабетик", "Нефрон", "Онколог", фонд дітей-інвалідів "Квіти полину", "Діти Чорнобиля за виживання", "Віра", "Особлива дитина", "Варнава", фонд допомоги дітям-інвалідам, асоціація "Родовід", громадська організація "Дзвіночок" тощо.

Але вивчення досвіду їхньої діяльності показує, що безкоштовно надавати комплексні соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями і членам їхніх сімей поки що спроможні далеко не всі громадські організації. Як правило, найбільш активно працюють обєднання батьків дітей з функціональними обмеженнями, які фінансуються з джерел недержавних фондів, благодійних організацій, спонсорів тощо. Деякі з цих організацій, які довели свою ефективність і надають послуги безкоштовно, набули чималого авторитету в місцевих громадах і залучають до фінансування держбюджети! джерела - кошти соціальних служб для молоді, управлінь соціального захисту населення, інших організацій. Саме вони напрацьовують найбільш цікавий досвід, демонструють відчутні успіхи.