.Розділ 8. Останні тенденції освітньої політики і реформи у країнах Східної та Західної Європи

1. Особливості освітніх реформ у Центральній та Східній Європі

Існують різні думки щодо того, які країни належать до регіо­ну Центральної та Східної Європи і якими мають бути регіо­нальні підрозділи між ними. Наприклад, Серич (1996)⁶⁴у праці «Освітні реформи в Центральній та Східній Європі» пропонує таку класифікацію:

• Вишеградська група - Угорщина, Польща, Чеська Респуб­ліка та Словацька Республіка, до якої мають бути додані також Словенія та Хорватія. Історично ці країни відносять до римської християнської культури і, можливо, що є важливішим, до Австро- Угорської імперської традиції. їх освітня і правова системи пере­бували під значним впливом австрійської та, більш загально, ні­мецької системи.

• Країни Південно-Східної Європи (Румунія, Болгарія, Алба­нія та колишні Югославські республіки, крім Словенії та Хорва­тії) є частиною православної християнської традиції з деякими ісламськими впливами. Економічно та освітньо ці країни розви­лися відносно пізно, головним чином після Другої світової війни, з подальшим радянським впливом.

• Три країни Балтії разом утворюють відносно однорідну групу за розміром, а також історичним минулим з німецьким та російським або радянським впливом. Освітні системи цих країн нині містять скандинавські та центральноєвропейські риси.

Країни колишнього Радянського Союзу зіткнулися з най­складнішими проблемами перехідного періоду. Суперечки між прихильниками та опонентами реформ, між чинниками зміни та комуністичною спадщиною є особливо гострими.У всіх вищезгаданих країнах (можливо, за винятком колишніх республік Югославії та Албанії, які мали свої особливі модифікації соціалізму) буж схожі освітні системи, створені за зразком уніфі­кованої радянської моделі. Анвейлер (1992)⁹ у праці «Деякі істо­ричні аспекти освітніх змін у колишньому Радянському Союзі і Східній Європі» перелічує головні риси радянської освітньої сис­теми:

• централізоване прийняття рішень на вищому рівні кому­ністичної партії та держави;

• офіційно проголошений і певною мірою реалізований прин­цип єдиної та всебічної освітньої системи, що починається з ди­тячого садка і закінчуються університетом;

• відсутність приватних закладів виховання і навчання, за не­значним винятком;

• тісні зв’язки освітньої системи і планування, з одного боку, і загального економічного планування та політики людської си­ли - з іншого.

Жебений (1992)⁶⁵у праці «Зміни в системах державної освіти у Східній та Центральній Європі» додає такі риси радянської освітньої системи:

• єдина ідеологічна освіта - кожна школа і вчитель повинні ви­ховувати молодь відповідно до марксистсько-ленінської ідеології;

• детальний державний навчальний план, який слугував цій меті, був обов’язковим у кожній школі з єдиними обов’язковими підручниками як найбільш непохитний інструмент режиму;

• єдиний керівний апарат, який унеможливлює справжню мі­сцеву автономію.

В усіх колишніх комуністичних країнах система управління громадською освітою дотримувалася однакового зразка «3+3». Перша «тріада» складалася з керівних органів:

а) законний, однак безсилий парламент, регіональні та місце­ві ради;

б) центральні, регіональні та місцеві офіси громадського управління, які в принципі були виконавчими органами парламе­нту та рад, але насправді користувалися прямою владою;

в) апарат комуністичної партії, який мав справжню владу.

Друга «тріада» - трирівнева ієрархія центрального єдиного

партійного домінування на національному, регіональному та міс­цевому рівнях. Політичні зміни в регіоні зруйнували модель «3+3». Жодна базова структурна характеристика освітньої систе­ми не пережила розпад комуністичних режимів у 1989-1991 рр. Однак нові принципи, що замінили їх, з’явилися як реакція на тоталітарне минуле, а не як результат емпіричного аналізу. По­ступово освітня політика в країнах регіону стала більш зрілою і, отже, освітні реформи - більш обґрунтованими і краще продума­ними філософськи та освітньо. Описуючи реформи в Центральній та Східній Європі, Бірзеа (1996)⁶⁶у праці «Освітня реформа та боротьба за владу в Румунії» виділяє чотири головні категорії реформ:

• коригуючі реформи;

• модернізуючи реформи;

• структурні реформи;

• системні реформи.

Коригуючі реформи відбувалися майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Вони означали швидку корекцію найбільш виразних рис комуністичної освіти. Модернізуючі ре­форми - це політика, що передбачала оновлення навчальної про­грами та підручників, нове обладнання, нові навчальні методи тощо. В деяких із цих сфер прогрес у країнах перехідного періоду був дуже швидким. Структурні реформи стосуються тривалості навчання, розробки нових типів інститутів, відносин між різними рівнями і типами освіти, сертифікації тощо. Ці реформи також нерівномірні у відповідних системах. Системні реформи - дійсна парадигматична зміна, яка означає глибші реформи та організа­ційні зміни. Системні реформи ще не завершені в Центральній та Східній Європі, в деяких країнах вони лише розпочалися. Це три­валий процес, який, однак, слід вважати незворотним

.

Незважаючи на відмінності в обсязі та швидкості змін, ре­форми в Центральній та Східній Європі, за Бірзеа (1996) ⁹⁵, мо­жуть бути охарактеризовані такими рисами:

Деполітизація. Деполітизація освіти в цьому конкретному контексті означає кінець жорсткого та тяжкого ідеологічного конт­ролю і втручання політичних партій у щоденне шкільне життя.

Демонополізація - руйнування державної монополії в освіті, що дає змогу заснувати приватні та конфесійні школи.

Свобода вибору - визнання прав студентів та їх батьків щодо вибору освітнього шляху відповідно до їхніх інтересів та можли­востей.

Децентралізація - перерозподіл влади в керівництві освіт­ньою системою, передусім передання школам і місцевим або регіональним адміністраціям низки повноважень щодо прийняття рішень, які раніше мав тільки центр.

Радо (2001)⁹⁶ у праці «Перехід в освіті» узагальнює основні відмінності між освітніми реформами двох регіонів Європи (табл. 23):

Таблиця 23