Частина

третя

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

Розділ 9

Поняття права

§ 1. Основні підходи до праворозуміння

Основні підходи до праворозуміння виділяються залежно від характеру вирішення головних питань, а саме: що таке право, що є критерієм дляоцінкиправа, якеобґрунтування обов’язковоїсилиправатаін.

Набазірізнихпоглядівіпідходівсклалисярізніправовішколиінапрямки в дослідженні права. Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. В основу природно-правового розуміння покладено ідею, відповідно доякої всінормиправа мають ґрунтуватися на певних об’єктивних (природних) засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (насамперед на її складову — справедливість), яка є традиційним втіленням цих об’єктивних (природних) засад, становить важливий елемент усякого пояснення, що таке право.

Узагальнюючитрадиціюприродногоправа, редакторинайпопулярнішої в світі антології з філософії права зазначають: «Мораль — не просто бажана риса, яку треба запровадити в право, а радше суттєвий елемент права, яким воно є насправді».

Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії «Антігона», написаної Софоклом ще вV ст. до н. е. За її сюжетом правитель ухвалює наказ, згідно з яким зрадника, котрий загинув під час віроломного нападунамісто, слідпокарати, відмовившийомувправібутипохованим зпошаною. Йогосестра Антігона захищає іншупозицію, заякоюправо має відповідати велінням природи, а відтак, вона всупереч наказу правителя вирішує організувати для брата належний похорон.

141

Частина третя. Загальне вчення про право

Обґрунтуваннявченняпроприроднеправоможназнайтивроботах Аристотеля, Цицерона, Святого Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Кантатаін. Вислів«несправедливий закон неєзаконом», який приписують Томі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі.

Отже, головноюособливістюприродно-правовогомисленняєкри- тична оцінка позитивного права з позицій моралі (справедливості).

Уразісуперечностіміжприродниміпозитивнимправомперевагумає природне право. Іншими словами, з точки зору прихильників цієї традиції, природне право є обов’язковим для всіх людей незалежно від позитивного права.

Начомужґрунтуютьсявимогиприродногоправа, звідкіляпоходить той моральний стандарт, за яким відбувається перевірка позитивного права? Залежно відфілософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права моральний стандарт, до якого апелює природнеправо, можепоходитивідБога(«божественнеприроднеправо»), виводитись із світового порядку («космологічне природне право»), людської сутності («антропологічне природне право»), розуму («раціональне природне право»).

Другий впливовий напрямок управорозумінні — юридичний позитивізм— виходитьзтого, щонеобхідногозв’язкуміжправомімораллю не існує. За відомим висловом Т. Гоббса, «влада, а не істина породжує закони». Іншими словами, позитивісти вважають, що в усіх правових системахнемаєпотребивморальнійцінності(накшталтсправедливості), якамаєбутипритаманнанормі, абицянормабулаправовою. Те, щозміст певного правила може бути визначений як несправедливий, у жодному разінеможеслугуватипідставою, щобневважатийогоправовим.

Класичний позитивізм (Дж. Остин) виходив з того, що право є наказом суверена, і пояснював обов’язковість позитивного права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам.

Сучасний позитивізмзазвичайпов’язуєобов’язковість позитивногоправа зтак званим правилом визнання. Цеправиловизначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою.

Укожній правовій системі правило визнання може набувати самобутньої форми. Наприклад, статус певних правил як правових норм може бутипов’язанийзтимфактом, щоїхзатвердивконкретнийнормотворчий орган, або їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або їхнім зв’язком із судовими постановами.

142

Розділ 9. Поняття права

Правило визнання можна вивести завдяки дослідженню діяльності судів, офіційнихіприватнихосіб. Такедослідженнядаєзмогуз’ясувати, якіостаточніаргументипосадовіособиприймаютьяктакі, щодоводять юридичний характер конкретного правила. Позитивісти вважають, що авторитетправилавизнанняпереходитьнанорми; їхзаконністьзалежить від того, що правило визнання надає їм юридичної чинності.

Таким чином, сучасні позитивісти зазвичай додержуються двох ключових поглядів: 1) те, що вважають за право в кожному конкретному суспільстві, є, по суті, питанням суспільного факту або традиції («суспільнатеза»); 2) неіснуєнеобхідногозв’язкуміжправомімораллю («теза про розмежування»).

У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки: «м’який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М’які» позитивісти (зокрема, Г. Харт, Дж. Коулмен) вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципамиабозмістовнимицінностями. Іншимисловами, вонинезаперечуютьможливістьіснуваннявконкретномусуспільствітрадиціївважатиморальнуцінністьнормиумовоюїїюридичноїчинності. Усвоючергу, «жорсткі» позитивісти(наприклад, Дж. Раз) наполягаютьнатому, щонаявність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми; критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт, скажімо, те, що ця норма має конкретнесуспільне джерело(наприклад, їїухваливзаконодавчий орган).

Соціологічнийнапрямокуправознавстві. Численніпредставники соціологічногонапрямкувправовійнауці, якийвиникуXIX–ХХст. ст., вважають, щоформиправаівтіленівнихправовінормиєдругорядним проявом права. Прихильники цього підходу (найбільш відомі серед них— Є. Ерліх, Ж. Гурвіч, Р. Паунд, Б. Кордозо, К. Ллевеллін, Дж. Френк та ін.) підтримують його різні напрямки: солідаризм, вільне право, правовийреалізм, біхейвіоризмтощо. Протеусівонивважають, щоне слідзмішуватиправовуможливістьзправовоюдійсністю, підкреслюють контраст між правом у формулюваннях традиційних юридичних джерел (нормативно-правових актів, правових прецедентів і т. д.) іправомяквоноєвреальності. Останнєвтілюєтьсянасамперед управовідносинах, судових рішеннях в конкретних справах.

Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні зв’язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичнихправовідносин, з’ясуваннірізноманітнихсоціологічнихіпсихоло-

143

Частина третя. Загальне вчення про право

гічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Отже, на їх думку, право є тим, що фактично робиться судамитаіншимидержавнимислужбовцямиусферіправозастосування. Правож, якеміститьсянапапері(писанеправо), єлишеймовірним правом. Писане право не може передбачити всього, оскільки тільки юридична практика здатна наповнити це право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним.

Так, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права

всудовій практиці, в основу якої покладено особистий розсуд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий вислів: «Право— цете, щодумають проправосудді». Головнимзасобом досягнення корисного результату запобігання конфліктам у суспільстві та їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, аналежне спрямування юридичної практики, локальнінорми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Деякі представники цього напрямку (наприклад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість існування «юстиції без права», говорячи про визнання правомірності вільногорозсудусуддівіадміністрації. Багатоваріантівцьогонапрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані насамперед на англо-американську систему права.

Психологічна школа права, яку очолював професор із СанктПетербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право тут розглядається виключно як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на котру впливають різні чинники, в тому числі законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб’єктивних переживаньіемоцій, щовиступаютьвідображеннямреальногожиття. Характер цих переживань і емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького — питання про розмежування права і моралі, засноване наподіліемоційнаімперативні, атрибутивнітаімперативно-атрибутивні. Імперативніемоції— цеуявленняпросвоїобов’язки, щоістановитьзміст моралі. Головнимидляправаєатрибутивніемоції— усвідомленнясвоїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний, характер. Право діє

вумовах, коли атрибутивним уявленням одного суб’єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого суб’єкта про обов’язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості

порівнянозмораллю, якамаєодносторонній(імперативний) характер.

144