Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 9. Розбудова Української держави

Вподальшому Національна гвардія зобов'язувалася брати участь в охороні громадського порядку.

На службу в Національну гвардію приймаються громадяни України незалежно від національності та віросповідання. її комплектування здійснюється за контрактом. Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Національній гвардії забороняється. Згідно з Законом, Національна гвардія підпорядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівництво нею здійснює командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п'ять років.

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба безпеки України, правовий статус якої регламентований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпорядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов'язки щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецелужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням, Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розробленні й реалізації заходів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України її охороні державного кордону тощо.

Вперин роки незалежності змінився правовий статус міліції України. Зокрема, система органів міліції стала більш централізованою. Керівництво усією міліцією здійснює Міністерство внутрішніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значення для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийняття Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «ІІро оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була затверджена 22квітня 1993 р).

Уже впродовж кількох років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у межах якої прийнято низку законодавчих актів. Серед них важливе значення мав Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Україні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні і підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні Держава гарантує фінансове і матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати

534

§ і. Утворення української національної державності (1991 —/995 рр.)

до будь-якої політичної партії, руху, входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержання прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Закон визначив такі обов'язки суддів: при здійсненні правосуддя дотримуватись Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням установлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися при розгляді справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголо-шення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; не допускати вчинків та будь-яких дій, що знеславлюють звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Велика увага приділена в законі гарантіям незалежності суддів, яка забезпечується: встановленим законом порядком їх обрання, припинення їхніх повноважень та звільнення з посади; передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя, таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування.

Судді не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. До них не можуть застосовуватися адміністративні стягнення, що накладаються у судовому порядку, без згоди органу, який обрав суддю на посаду. Все це створювало належні умови для нормальної роботи суддів.

Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є незалежним органом, покликаним забезпечити відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і вико-

535

НозОіл 9. Розбудова Української Оі-ржави

навчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи.

Законом установлювалося, що судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою в індивідуальному порядку шляхом таємного голосування строком на 10 років. Пропозиції про персональний склад суддів подають Президент України і Голова Верховної Ради України в рівній кількості.

5 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру» (нова редакція затверджена 26 листопада 1993 р.). Органи прокуратури складають єдину централізовану систему, очолювану Генеральним прокурором. Закон передбачив призначення Генерального прокурора Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. До системи органів прокуратури входили: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівнені до них прокуратури, а також військові прокуратури. Закон визначав основні функції прокуратури: нагляд за дотриманням .законі» усіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами; нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, склала ють, справ про адміністративні правопорушення і справ в арбітражних судах; нагляд за виконанням заковів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань і і осуванні інших заходів примусового характеру, призначених судом.

В умовах формування в Україні демократичної правової держави зростає значення забезпечення прав і свобод громадян. Велика роль у цьому належить адвокатурі, яка є добровільним професійним об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб. Правовий статус адвокатури регламентується Законом України Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., де чітко визначені засади й організаційні форми діяльності адвокатури, види адвокатської діяльності, професійні права адвоката, його обов'язки, гарантії адвокатської діяльності тощо.

Закон визначив вимоги, яким повинна відповідати особа, щоб стати адвокатом: мати вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років; скласти кваліфікаційні іспити й отримати свідоцтво, що дає право

536

§ /. Утворення (/критської >иіціп>іи.іьши державності (І99І-І995 рр.)

займатися адвокатською діяльністю; прийняти Присягу адвоката України; не працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Служби безпеки, державного управління, не мати судимості.

Адвокатура України працює на засадах: верховенства закону; незалежності, демократизму, конфіденційності; добровільності; самоврядування, колегіальності, гласно* гі Як бачимо, за досить короткий термін в основному була створена правова база для забезпечення діяльності державного апарату України. Проте безконфліктного функціонування цього апарату не досягнуто1.

Період, що вивчається, був часом інтенсивної законотворчості і в інших галузях права України Початок докорінних економічних реформ, перехід до ринкової економіки зумовили

прийняття багатьох нормативних актів, що регулюють цивільно-правові, передусім майнові, відносини. Серед них слід назвати такі акти, прийняті Верхоїшою Радою України в 1992 р., як Закони: «Про банкрутство», «Про оренду манна державних підприємств і організацій», «Про заставу», «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств», постанови: «Про тимчасове положення про фонд державного майна України», «Про тлумачення постанови Верховної Ради України від 29 листопада 1990 р.», «Про захист суверенних прав власності України».

Використовуючи делеговане йому право видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, які стосуються відносин власності, підприємницької діяльності, та інших, про що йшлося вище, Кабінет Міністрів України видав наприкінці 1992 — першій половині 1993 р. такі декрети «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», «Про додаткове регулювання орендних відносин», «Про приватизацію земельних ділянок», «Про укладання господарчих договорів на 199.4 рік», «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та ін. Як правило, декрети Кабінету Міністрів розвивали базові закони, прийняті Верховною Радою.

Активна нормотворча діяльність у галузі цивільного права здійснювалась у цей період у межах своєї компетенції й іншими державними органами в розвиток законів і декретів. Так, Міністерство фінансів розробило і затвердило у 1992 р. «Правила обігу акцій 1 Докладніше про це див.: Гончаренко В. Ді-ржанно-іір.інош' будівництво в п»рші роки иі-

.чалежносп України (24 серпня 1991 р. — середина 1996 р.) // Вісн Академії правових наук України. — 2000 — X» 4 (ПО — С. 79—82.

537

Розділ 9. Розбудова Української держави

трудових колективів і акцій підприємств (організацій)», «Примір-ний статут спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю», «Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій в Україні», «Положення про валютну біржу Національного Банку України».

Слід зазначити, що процес розвитку цивільного законодавства в Україні відбувався в несприятливій для цієї галузі права обстановці. Річ у тім, що Цивільний кодекс України 1963 р., який був базовим, багато в чому застарів, насамперед у регулюванні відносин власності. Він був розрахований на регулювання щодо відносин в умовах планової економіки, а не ринкової. Кодекс не був приведений у відповідність до нового законодавства, хоча вченими-цивіліс-тами України багато зроблено в цьому напрямку (підготовлений і проект нового Цивільного кодексу)1. Саме цим значною мірою пояснювалася нестабільність цивільного законодавства. Отже, прийняття нового Цивільного кодексу України стало нагальною потребою для розвитку ринкових перетворень в Україні.

Суттєві зміни відбулися в кримінальному законодавстві України: з одного боку, з Кримінального кодексу були вилучені статті, які не відповідали умовам ринкової економіки, з іншого — з'явилася низка нових складів злочинів (порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю, фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами та ін). Було змінено редакцію цілої низки статей КК (про ухилення від сплати податків, спекуляцію та ін.). Ученими-криміналістами України була проведена велика робота з підготовки проектів нового Кримінального кодексу.

Протягом років Верховна Рада України, спеціальні органи при Президентові України неодноразово розглядали питання боротьби зі злочинністю. Велике значення мало прийняття Верховною Радою 25 червня 1993 р. «Державної програми боротьби зі злочинністю». Криміногенна ситуація, яка склалася в Україні, — говорилося в Програмі, — перетворилася у найнебезпечніше соціальне лихо, що створює серйозну загрозу розбудові незалежної держави. Гострота криміногенної обстановки вимагала вжиття великомасштабних комплексних заходів з боку держави, що мали б забезпечити її стабілізацію у найближчі три роки. Пріоритетну увагу за цих умов повинно бути віддано питанням правового забезпечення правоохоронної діяльності, удосконаленню системи профілактики правопорушень, посиленню боротьби з організованою та економічною

1 Див. малр Проблеми развиткя гражданского законодательства и методологи* преподавания гражданско-правояьіх дисішплмн // Матер науч -практ семима-ра

—X.. 1093 538

§ І. Утворення української національної державності (1991 — 1995 рр.)

злочинністю, забезпеченню охорони громадського порядку і громадської безпеки.

УПрограмі визначені організаційні та правові заходи боротьби зі злочинністю, передбачені завдання у сфері профілактики злочинів (зокрема, розроблення цільових програм боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, боротьби з наркоманією і незаконним обігом наркотичних засобів), зміцнення громадського порядку та безпеки, боротьби з організованою злочинністю та злочинністю у сфері економіки, окреслені питання міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, розглянуті проблеми удосконалення кримінально-ви-конавчоі системи, розроблені питання кадрового та матеріально-технічного забезпечення правоохоронної діяльності.

ЗО червня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю». Закон створив загальні правові та організаційні засади у сфері боротьби з організованою злочинністю, визначив систему державних органів, що ведуть боротьбу з нею, в тому числі спеціальних (ними стали Координаційний комітет а боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України та спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ і Служби безпеки України), їхні повноваження, накреслив заходи щодо забезпечення боротьби з організованою злочинністю, закріпив основи взаємодії спецпідрозділів та ін Зміни у трудовому праві були спрямовані головне на демократизацію регулювання

трудових відносин, що випливало з умов формування ринкової економіки, існування різних форм власності.

Уперіод, що вивчається, право відігравало велику роль в реалізації соціальної політики держави. Так, 19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров'я. Кожна людина, — зазначалося в цьому документі, — має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, вирішення екологічних проблем, удоско-шалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, врегулювали суспільні відносини у цій галузі. Держава, згідно з Конституцією України, гарантує усім громадя-

539

Розділ 9. Розбудіша Української

нам реалізацію їхніх прав у галузі охорони здоров'я через: а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я; б) організацію і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я; н) надання усім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і громадського контролю у галузі охорони здоров'я.

Реалізація державної політики охорони здоров'я законом покладалася на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність *а неї ніс Президент України. 21 листопада 1992 р. Верховною Радою України було прийнято Закон «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», який установив гарантований державний рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім'ї, п доходів, віку, стану здоров'я дітей тощо.

У грудні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Декларацію про загальні засади державної молодіжної політики в Україні». Вона визначила державну молодіжну політику як системну діяльність держави у відносинах з молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється у законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Голошиїми засадами державної молодіжної політики, яка поширюється на громадян України віком від 15 до 28 років, є: повага щодо поглядів молоді та її переконань; надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики і програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема, правовий та соціальний захист молодих громадян, передусім осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку; сприяння ініціативі й активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, на зазначеному вище етапі державотворення в Україні досить чітко визначилась соціальна спрямованість законодавства, що підкреслює демократичний характер державності, її спрямованість на забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Це законодавство стало базою прийняття демократичного конституційного законодавства в Україні, і насамперед нової Конституції України.

§2. Розроблення і прийняття нової Конституції України 1996 р.

§2. Розроблення і прийняття нової Конституції України 1996 р.

роголошення незалежності України в умовах розпаду 1 СРСР, природно, поставило на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України

Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'яти років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними їі зарубіжними юристами Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікуналя. після чого упродовж ги місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної ко-иісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень1.

Уході дебатів виявилися суперечності між позиціями Президента України Л. Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу •лади. Більшість депутатів вимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечували проти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась Г«и а Президента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася . між прибічниками та супротивниками збереження радянської сичи.

Улистопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представ-ввщтва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені

Історія України — К, 1997 — С 394.