Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

прийнятий Водний кодекс УРСР1, введений у дію з 1 листопада 1972 р. Водне законодавство було покликане забезпечити раціональне використання вод для потреб населення і народного господарства, охорону вод від забруднення і виснаження, попередження і ліквідацію шкідливого впливу вод, поліпшення стану водних об'єктів, зміцнення законності в галузі водокористування. Водне законодавство визначало компетенцію Союзу РСР і союзних республік у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадських організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встановлювало державний контроль за використанням і охороною вод, кримінальну і адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства. Основу водних відносин в УРСР становила державна власність на води, що робило їх, як і у випадку із землею, практично безгосподарними і призводило до катастрофічних екологічних наслідків на водних об'єктах.

9 липня 1975 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра. Вони передбачали заходи щодо охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств у цій галузі. Закон встановлював відповідальність за порушення законодавства про надра.

У 1977 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони мали служити підвищенню продуктивності лісів, поліпшенню їх відтворення і посиленню охорони, забезпеченню раціонального використання лісних ресурсів, подальшому зміцненню економіки. Лісове законодавство передбачало відповідальність службових осіб і громадян за незаконну порубку і пошкодження дерев і чагарників, недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знешкодження лісової фауни та ін.

25 червня 1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу. Усі вище названі законодавчі акти увійшли до єдиної системи природоохоронного законодавства, покликаного захищати землю та її надра, води і ліси, тваринний світ і атмосферне повітря. Кримінальне законодавство. У період, що розглядається, вкраїні міцніла тенденція, яка намітилась ще на початку 60-х років, на посилення кримінально-правового примусу як методу управління суспільством. Завдання кримінального законодавства, як і раніше, мало здебільшого репресивний характер. Це виражалось, наприклад, у прийнятті 23 липня 1966 р. Президією Верховної Ради СРСР указу «Про кримінальну відповідальність іноземців і осіб без

1 Відомості Верховної Ради УРСР — 1972. — М 24. — Ст. 200. 482

§ 4. Основні риси права

громадянства за злісне порушення правил пересування на території СРСР»1. Відповідно до цього були внесені зміни і доповнення до КК УРСР. Будь-який вияв невдоволення радянською владою підпадав під дію сумнозвісної ст. 62 КК УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда»2.

Найбільш значні й важливі зміни до радянського кримінального законодавства вніс Закон СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий 11 липня 1969 р. Цим Законом до Основ були внесені статті 23і та 44і про особливо небезпечного рецидивіста і незастосування умовно-дострокового звільнення, змінені статті 23, 44, 45, 47 про правила визначення виду виправно-трудової установи засудженим до позбавлення волі, про умовнодострокове звільнення від покарання, про погашення судимості та ін. Відповідні зміни і доповнення були внесені також до КК УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. «Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці» в радянському кримінальному праві введено новий інститут — умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, визначені підстави і умови його застосування до засуджених. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1972 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки (ст. 23). Основи доповнювала також ще ст. 7і, де давалося визначення поняття тяжкого злочину і наводився вичерпний перелік його видів.

Досить суттєві зміни і доповнення до кримінального законодавства СРСР і УРСР було внесено указами Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого і 15 лютого 1977 р. Цими законодавчими актами вводилося відбування покарання в колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширювалося коло засуджених, до яких могли застосуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м'яким. Основи були доповнені статті 232 та 442 про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці та про умовне звільнення із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У кримінальному законодавстві вводився новий інститут — відст-

• Сборник документе» по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР (1953—1991 гг). Ч. 1. Законодательство СССР. — Казань, 1992. — С. 9

* Кужьмипгць О.. Калиновський В . Дігтяр П Історія держави і права — К,

2000 —

С289

Розділ 7. Держава і право України у ЄО-х — 80-х роках

4. Основні риси права

рочка виконання вироку щодо неповнолітніх засуджених. Пізніше, у 1982 р., можливість застосування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі була поширена і на повнолітніх осіб. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1980 р. до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх, якими вважалися дівчата, котрим не виповнилось 14 років. Відповідні зміни і доповнення були внесені і до КК УРСР.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. і необхідністю приведення кримінального законодавства у відповідність до неї указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1981 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» до останніх були внесені зміни і доповнення, головним чином термінологічного характеру.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 р. «Про посилення відповідальності за хуліганство» було підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора відповідальність за хуліганство, особливо пов'язане із застосуванням або спробою застосування зброї.

З метою скорочення застосування покарання у вигляді позбавлення волі та посилення боротьби з рецидивною злочинністю указами Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня і 15 жовтня 1982 р. до Основ кримінального законодавства та інших законодавчих актів СРСР були внесені відповідні зміни і доповнення. їх суть в основному полягала у збільшенні строку виправних робіт до двох років, підвищенні розміру штрафу, запровадженні нового правила про можливість скасування умовного засудження в разі порушення в період випробувального строку обіцянки зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довести своє виправлення, а також у зміні умов, за яких призначалося покарання за правилами ст. 36 Основ кримінального законодавства у випадках вчинення нового злочину умовно засудженим, звільненим з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, а також засудженим, до якого була застосована відстрочка виконання вироку та ін. У зв'язку із цим значні зміни і доповнення було внесено до КК УРСР.

На посилення боротьби з розкраданням державного і громадського майна був спрямований указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 грудня 1982 р., згідно з яким особи, що вчинили дрібне розкрадання державного або громадського майна, поряд із притягненням до адміністративної чи кримінальної відповідальності або застосуванням до них заходів громадського впливу адміністрацією за узгодженням з профкомом могли позбавлятись повністю або частково

484

премій, винагород за підсумками річної роботи підприємств (установ), пільгових путівок в будинки відпочинку або санаторії, їм могло бути перенесено чергу на одержання жилплощі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. • Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік та Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили необережні злочини, змінено деякі положення закону про умовнодострокове звільнення.

У КК України найбільш поширеним кримінальним покаранням було позбавлення волі, яке розглядалося як універсальний засіб досягнення мети кримінального покарання, як панацея від прак-но абсолютної більшості злочинів. Однак такий підхід призвів до переповнення вииравио-трудових установ, які з причин об'єктивного характеру не забезпечували повністю виконання покладених на них функцій виправлення і перевиховання засуджених1. У багатьох випадках особи, перебуваючи у виправнотрудових установах, набували антисоціальної орієнтації.

Виправно-трудове законодавство. 11 липня 1969 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. На їх базі в Україні 23 грудня 1970 р. був затверджений і з 1 червня 1971 р. введений у дію Ви- правно-трудовий кодекс УРСР2. Це законодавство мало завдання забезпечити виконання кримінального покарання.

ВТК УРСР мав такі розділи: вииравно-трудове законодавство Союзу РСР і УРСР; загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без лозбавлення волі; порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбав-ня волі, підстави звільнення від покарання; допомога особам, звільненим із місць ув'язнення; спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання, участь громадськості у перевихованні засуджених.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. до Основ виправно-трудового законодавства було включено новий роз-— порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 р. було затвер-

Грищук В. К Кодифікація кримінального законодавства України проблеми історії і методології. — Л„ 1992. — С 156 1 Вмомості Верховної Ради УРСР. — 1971. — И»

1. — Ст. б.

їх:,

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

джено Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. У цьому акті визначалися порядок і умови виконання покарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення воїнського або спеціального звання.

Процесуальне законодавство. В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 р. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого відповідно до них у липні 1963 р. Цивільного процесуального кодексу УРСР.

ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях, визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами.

Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не громадян, а держави.

УЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віросповідання.

Уперіод, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., і Кримінально-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 р. КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характеру.

Завданнями радянського кримінального судочинства проголошувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і

486

4. Основні риси права

забезпечення правильного застосування законів з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений.

11 липня 1969 р. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і З лютого 1970 р. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення.

Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 р. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача, право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах.

Проте багато які з перелічених демократичних принципів далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінально-процесуальне законодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі у різний спосіб вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли в ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча в усіх

487

7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках