Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 6. Держава і право України в період десталінііаціі

§ 5. Основні риси права

ленням до праці своє виправлення, може бути умовно-достроково звільнений від покарання після фактичного відбуття не менше половини призначеного строку. Не відбута частина покарання може замінятися більш м'яким покаранням.

Водночас боротьба з рецидивною злочинністю і забезпечення реальності покарання вимагають обережного, вмілого поводження з цим інститутом. Умовно-дострокове звільнення і заміна покарання більш м'яким застосовуються до осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, а також інші тяжкі злочини, але після фактичного відбуття ним не менш, ніж 2 3 призначеного строку покарання. Щодо особливо небезпечних рецидивістів зазначені заходи не застосовувалися.

Як завжди, у випадках, що диктувалися необхідністю, видаються акти загальної і приватної амністії. Але акт про загальну амністію за Указом Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. був непродуманий, проводився поспіхом, некваліфіковано. Під дію цього закону потрапляли особи, засуджені на строк до 5 років позбавлення волі. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства, бандитизм. На підставі Указу вийшли на волю понад 1 млн людей. На жаль, серед них, як визнавав сам М Хрущов, було чимало різних покидьків, що призвело до спалаху кримінальної злочинності. Тому не слід відносити цю амністію до перших кроків десталінізації. Тим більше що існує версія, що Берія спеціально ініціював цю амністію, щоб у своїх авантюристичних цілях дестабілізувати суспільство.

У 1955 р. держава вважала можливим амністувати окремих громадян, які співробітничали з окупантами в роки Великої Вітчизняної війни. Тоді ж були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за вчинені ними злочини проти радянського народу в період війни.

Кримінальний процес. Кримінальне судочинство у період, що вивчається, регулюють такі нормативні джерела як Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.) І Кримінально-ироцесуальиий кодекс У РСР (1960 р.). Вони закріплювали демократичні засади кримінального процесу. Втім, ще раніше — в 195С р. були скасовані ті антигуманні, антинародні закони, які санкціонували особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади (Постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) і у справах про шпигунство та диверсії (Постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р.)1.

444

Основна увага кримінального судочинства приділяється, особливо у другій половині 50-х років, відтворенню справедливості — щодо незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР у вересні 1953 р.1 Він надав військовій колегії Верхов-■ого Суду СРСР право розглядати за поданнями Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОГІІУ, «трійок» НКВС і так званої «особливої наради» при НКВС — МВС СРСР. Поряд а цим у 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС з розгляду злочинів Сталіна у період «великого чищення» (1936—1939 рр.), а також ■ регляду справ усіх засуджених у 1939—1953 рр. за політичні злочини. Це так звана комісія А. І. Мікояна, який був її головою.

Для прискорення реабілітації на допомогу цій комісії у регіонах було створено приблизно 100 комісій, наділених правом реабілітації і помилування. Вони могли переглядати справи засуджених у 1934—1953 рр. і для цього мусили виїжджати в місця ув'яз-вення Деякі партійні керівники заперечували проти створення цих комісій, але після втручання Хрущова комісії запрацювали. У груд-ю 1955 р. була створена комісія з реабілітації членів і кандидатів у члени ЦК ВКІІ(б), обраних на XVII з'їзді партії.

Для того щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду і водночас посилити значення цієї ста-іроцесу, було збільшено число судових інстанцій, що користуються правом перегляду справ у порядку нагляду. В Україні, як і в шших союзних республіках, наглядові функції були надані Верховному Суду і обласним судам. В усіх цих судах створювався спеціальний наглядовий орган — Президія. Вона розглядала цивільні і кримінальні справи у порядку нагляду за протестами Голови Верховного Суду СРСР і Генерального прокурора СРСР та їх заступ-восів на вироки, рішення та ухвали судових колегій Верховного Суду України.

Президії усіх судів повинні були розглядати справи в порядку ■вгаяду обов'язково з участю прокурора відповідного рівня.

Переваги такого порядку судового нагляду очевидні — він зарощував і прискорював наглядове провадження, підвищував від-яащдальність нижчих судів і гарантував справжнє правосуддя.

Реабілітація повернула чесне ім'я сотням і сотням тисяч не-авшяо засудженим. Наприкінці 50-х років в Україні тільки органа-

ВС СССР. — 1956. — № 9. — Ст. 193; № 5 — Ст 70. тія з історії держави і прав*.

— Т. 2. — С. 505—510. 445

Розділ 6. Держава і прало України в період бесталіиі.шцп

§ 5. Оснояні риси права

ми КДБ і прокуратури при перегляді справ було реабілітовано 58 % раніше засуджених. У цей же час були реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні керівники і В. Затонський, Є Квірінг, С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, П. Иостишев, І. Якір. 15 травня 1956 р. прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР про звільнення з спецпоселень членів сімей українських націоналістів1. Усувались перешкоди їх повернення до рідних місць.

Симптоматичним був такий факт. У 1954 р. був заарештований командувач УІІА з 1950 р. В. С. Кук. Він утримувався у внутрішній тюрмі КДБ у Кисві. Суду над ним не було. У 1961 р. він був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР2. Зрозуміло, помилування не є реабілітацією. Проте даний факт свідчить, безперечно, про відомі зміни стосовно учасників ОУН-УПА.

Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від масових репресій і переслідувань інакомислячих стала ліквідація ГУТАБу (концтаборів).

Було проведено низку судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, у застосуванні недозволених методів слідства. Першим таким процесом стала справа Берії та його прибічників Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. (18—23 грудня 1953 р.). У ході попереднього слідства, яке провадилося впродовж півроку, були встановлені їх численні злочини. Берія та його найближчі співробітники були засуджені до страти.

Притягалися до судової відповідальності і засуджувалися за наявності незаперечних доказів їх вини слідчі-садисти, активні учасники масових репресій (такі, як Родос). Але таких процесів було небагато.

В організації реабілітації були серйозні упущення. Робота щодо реабілітації просувалася повільно. Вона не поширювалася на осіб, засуджених за політичні злочини в 20-х — першій половині 30-х років, на активних учасників ОУН-УПА, на українських буржуазних націоналістів.

У діяльності з питань реабілітації не було гласності. Наполегливо приховувалися від громадськості самі розміри політичних, особливо сталінських репресій. Імена злочинців, винних у масових незаконних репресіях, у знущаннях над мільйонами громадян, залишалися таємницею. За відсутності гласності громадськість не мала можливості контролювати хід реабілітації. Не дивно, що тоді так

1 Касьянов Г. В. Вказ праця // Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 364 1 Летописец пораження или победьі |Иитервью с В С Куком| // Моск новости — 1998 — № 39.

ІН.

і не розпочався перегляд голосних інспірованих і фальсифікованих процесів 30-х років над відомими політичними і громадськими діячами і вченими.

У період, що вивчається, так і не були реабілітовані М. Хвильовий, демократичні діячі Центральної Ради, Директорії і багато інших політичних діячів України.

Не для всіх реабілітованих були встановлені юридичні гарантії, які повинні були полегшити їх повернення до життя на волі.

Відзначаючи ці явища, деякі автори свідомо чи несвідомо знижують значення реабілітації жертв сталінських репресій у цей час1. З цим ніяк не можна погодитися. Звичайно, реабілітація не бу-ла всеохоплюючою. Такою вона і не могла стати при збереженні, хоча і послабленої на деякий час, адміністративно-командної системи, але в реальних масштабах і наслідки реабілітації були безпрецедентні. Адже не випадково реабілітація жертв сталінських репресій стала головною ознакою, головним складником десталінізації 1953—1964 рр.

Проте адміністративно-командна система, реакційні елементи не хотіли миритися з демократичними змінами. Вони відчайдушно боролися за виживання і як могли гальмували реабілітаційний процес. На початку 60-х років по всій країні, у тому числі й в Україні, знову почалися переслідування інакомислячих. Всупереч заявам Хрущова, що в Радянському Союзі немає політичних судових процесів, вони були, і в Україні також. Гіркий приклад — судилище шад адвокатом Л. Лук'яненком. Він створив організацію «Український робітничо-селянський союз», яка домагалася виходу України з СРСР мирним легітимним шляхом. У січні 1961 р. Лук'яненко був засуджений за зраду Батьківщини до страти. Пізніше це покарання було замінене позбавленням волі на 15 років.

До проведення виправно-трудової політики держава прагнула залучити громадськість. Вже згадувалося, що громадськість мала право клопотати про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовно-доетрокове звільнення. Громадськості ж доручається робота з особами, які відбули покарання або були умовно-достроково звільнені, Саме громадськість була покликана допомогти ув'язненому У трудовому і побутовому влаштуванні, увійти до колективу, відчути себе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Сул міг ашижсти на трудовий колектив, зрозуміло, за його згоди, обов'язки спостереження за умовно-звільненим протягом невідбутої частини грання і проведення з ним виховної роботи.

України нове бачення — Т. 2. — С. 15—16, 32, Шаповал Ю. І. Україна -х років: сторінки ненаписаної історії. — 1993 — С. 299—301 447