Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 3. Держава і право України « період тоталітарпо-репресивного режиму

ШИЙ п'ятирічний план розвитку народного господарства щодо промислового будівництва був сприятливим для України. Вона отримала близько 20 % загальних капіталовкладень, тобто з 1500 нових промислових підприємств, що споруджувались в СРСР, 400 припадало на Україну. Як наслідок цього, у 1940 р. промисловий потенціал республіки збільшився в кілька разів порівняно з 1913 р. Водночас «стрибок» в індустріалізацію завдав Україні, як і Союзу РСР загалом, багато шкоди. Максимальна концентрація сил на розвитку важкої промисловості негативно відбилася на житловому будівництві, охороні здоров'я, матеріальному добробуті трудящих. Головним же лихом було те, що фінансування індустріалізації здійснювалося за рахунок «ножиць» цін — тримання до кінця п'ятирічки занижених цін, за якими держава купувала хліб у селян, тобто за рахунок вилучення селянських коштів.

Форсування індустріалізації, намагання забезпечити надвисокі («більшовицькі», «шалені») темпи зростання промисловості призвели до того, що в економіці склалося надзвичайно скрутне становище.

Ще більш значним та згубним було втручання партійних органів у соціально-економічні відносини з метою «соціалістичної» перебудови сільського господарства. Так, суцільна колективізація сільського господарства, яка провадилася насильницькими методами, репресії проти заможного селянства в процесі ліквідації куркульства як класу призвели до глибокої деградації продуктивних сил села і врешті-решт до голодомору 1932—1933 рр., внаслідок якого в селах і малих містах за найобережнішими оцінками загинуло близько 10 млн людей1.

Друга після Леніна спроба вийти за рамки «стихії ринку» і побудувати народногосподарську систему без товарно-грошових відносин закінчилась так само, як і перша, — економічною катастрофою. В ній постраждали не структури тоталітарної держави, а суспільство, і насамперед селянство.

Наслідком такої політики були докорінні зміни в соціальній структурі українського суспільства. З понад мільйона селян, експропрійованих на початку 30-х років, деяка частина втекла до міст. а близько 850 тис. було депортовано на Північ, де більшість з них загинула. Так було знищено найбільш працездатних і продуктивних господарів в Україні. Репресії, яким були піддані різні верстви радянського суспільства, передусім були спрямовані проти колишніх привілейова-

1 Сафронояа І, П. Голодомор в Україні на початку 30-х рокін XX сторіччя // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 1. — С. СІВ.

Ш

І. Зміни Й суспільно-економічному та політичному ладі

них верств — дворянства, старого офіцерства, духівництва. Розпочався наступ і на приватновласницькі елементи, які отримали певний розвиток в умовах нової економічної політики. Так, приватновласницький сектор з кінця 20-х років неухильно зменшувався. Якщо в 1928—1929 рр. в Україні налічувалося 595 дрібних капіталістичних підприємств, шо давали 2 % валової продукції, то в 1932 р. іх вже не було зовсім. Майже повністю було витіснено приватника з торгівлі. Основна маса ремісників, кустарів об'єдналася в кооперативи, а селяни — в колгоспи Щоб обгрунтувати ці зміни, Комуністична партія дедалі з більшою силою проводила

пагубну ідею поляризації соціальних сил, невпинного загострення класової боротьби. X з'їзд КП(б)У, наприклад, цілком і повністю схвалив тези ЦК ВКП(б), у тому числі про «систематичне продовження і посилення курсу на боротьбу з капіталістичними елементами (куркуль, непман і т. п.)»1.

Коопероване селянство становило відтепер переважну частину сільського населення. Селяни-одноосібники й некооперовані кустарі та ремісники складали всього 5,5 % Виник і новий прошарок робітничого класу на селі у вигляді робітників МТС, механізаторів та працівників радгоспів.

Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався зростанням лав робітничого класу. Наприкінці 30-х років кількість робітників вже досягала 6,2 млн.2 Робітничий клас поповнювався вихідцями з різних верств населення, але основним резервом його зростання було селянство.

Тяжких втрат зазнала українська інтелігенція. Постраждав насамперед старий інженерний корпус промисловості України, особливо після «шахтинської справи». Багаторічні безжальні переслідування фахівців з дореволюційними дипломами, таврування їх як «буржуазних спеціалістів», «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками призвели до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку технічної інте-агенції.

Місце досвідчених кадрів зайняли «висуванці» з числа робітників або спеціалісти, поспіхом підготовлені на курсах «червоних директорів», у технікумах і вечірніх університетах.

Не уникнула цієї участі і творча інтелігенція. У 1932 р. Сталін зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у сере.ювищі гворчої Іятелігі кцН республіки

Багато наука ці* і мит- 1 історія України Курс лекцій — Кн. 2 — С. 238—237.

1 Ртбалка 1 К., Доягомкл В. М. Історія Української РСР. — С 230, 344.

Розділ 3, Держава і право України « період тоталітарно-репресивного режиму

ців України зазнало утисків, загинуло в таборах або на засланні. Причому репресіям були піддані не тільки митці старої формації, ай представники нової інтелігенції. Більшість їх загинула в 1930— 1934 і 1937—1938 рр., коли жорстока розправа досягала найбільшого розмаху.

Докорінні зміни відбувалися в 30-ті роки і в розвитку політичної системи, реорганізація якої сприяла утвердженню і зміцненню сталінського тоталітарного, репресивного режиму1.

Опанувавши апаратом влади, Сталін та його прибічники створили таку державну організацію, яка позбавила робітничий клас і основну масу членів партії (крім апарату) реальної політичної влади, насаджувала під виглядом диктатури пролетаріату апаратну диктатуру, систему вождизму. Комуністичною партією, усім механізмом управління СРСР керували Сталін і його найближче оточення, на місцях — місцеві партійні лідери. Відбувалося повне обюрокрачування політичної системи. За статутом ВКП(б) 1939 р. партко-ми установ, підприємств, МТС, колгоспів отримали право контролю за діяльністю адміністрації. Відбувалося зрощення партійного апарату з державним, військовим, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій. Привласнивши право розподілу й перерозподілу кадрів, партійні органи створювали умови для формування нової кадрової «номенклатури», яка у поєднанні зі службою безпеки, армією та засобами масової інформації була головним важелем влади й опору тоталітарної системи.

1 Орленко 1. В. До питання про систему і діяльність у 30-х роках органів сулу і прокуратури України // Вісник Східноукраїнського Державного університету. — 2000. — № 2. — С 70.

270

2, Зміни в державному ладі України

§ 2. Зміни в державному ладі України в першій половині 30-х років. Подальший

процес формування адміністративно-командної системи

равовий статус України, її місце у складі союзної держави — Союзу РСР — були законодавчо закріплені як в Конституції СРСР 1924 р., так і в Конституції УСРР 1929 р. Проте подальший процес формування командно-адміністративної системи управління (він розпочався ще в роки громадянської війни), основою якої стала реставрація воєнно-комуністичних методів та військових наказів, руйнував зафіксовані Конституцією УСРР 1929 р. принципи взаємовідносин між

загальносоюзними і республіканськими органами, обмежував права й компетенцію державних органів УСРР. Звідси — невпинне зростання ролі центру, тобто загальносоюзних установ, і обмеження прав республіки. Україна поступово втрачала елементи своєї суверенності. Все це позначалося на становищі як центральних, так і місцевих органів влади УСРР.

Центральні органи влади і управління УСРР. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів, якому були підпорядковані усі інші органи влади.

Всеукраїнський з'їзд Рад складався з представників місцевих і селищних Рад УСРР за нормою один делегат на кожні 10 тис. виборців і з представників сільського населення за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з'їзд обиралися Всемоддавським з'їздом Рад і обласними з'їздами Рад України.

З'їзд як формально найвищий орган державної влади на території республіки видавав нормативні акти, які були юридичною базою для прийняття іншими державними органами своїх рішень, ■ористувавсн виключним правом вносити зміни та доповнення до Конституції УСРР, здійснював верховне керівництво і найвищий ■пггроль у республіці. Уявлення про характер роботи Всеукраїнських з'їздів Рад дає аврелік питань, які в цей час розглядалися на в'їздах Так, XII Все-тжражський з'їзд Рад, який відбувався з 25 лютого до 4 березня 1*3і р. у Харкові, мав такий порядок денний: 1) звіт уряду УСРР;

271

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресилного режиму

2. Зміни в державному ладі України

2) питання радянського будівництва; 3) про колгоспне та радгоспне будівництво; 4) загальне навчання і політехнізація шкіл; 5) про конституцію і вибори. Схожим був і порядок денний ХНІ Всеукраїнського з'їзду Рад, який відбувся 15—22 січня 1935 р. Окрім звіту уряду УСРР, на з'їзді були розглянуті питання про збереження та розвиток тваринництва в республіці, про господарське, культурне і радянське будівництво тощо. Останнім став Надзвичайний XIV з'їзд Рад, який затвердив ЗО січня 1937 р. нову Конституцію УСРР, згідно з якою на зміну з'їздівській системі прийшла Верховна Рада УСРР.

Насправді Всеукраїнський з'їзд Рад не мав повноти влади і був обмеженим у своїй діяльності. Слід мати на увазі, що Всеукраїнський з'їзд керувався директивами Комуністичної партії та постановами Всесоюзних з'їздів Рал і ЦВК СРСР. Надалі, в міру розвитку адміністративно-командної системи управління, активізувалася нормотворча діяльність загальносоюзних органів влади й одночасно обмежувалися функції вищих органів державної влади союзних республік. Ось чому вже на початку 30-х років помітно звузилась компетенція Всеукраїнського з'їзду Рад, значно меншу роль він став відігравати в державному, господарському і соціально-культурному будівництві в республіці'.

В умовах тоталітарної держави з'їзди ставали декоративними форумами, які беззастережно схвалювали усі заходи, що впроваджувались в державі партапаратом, надавали державно-правової форми партійним директивам.

Показовим з цього погляду було й порушення черговості скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. За Конституцією УСРР 1929 р чергові з'їзди мали скликатися один раз у два роки. Але на практиці, якщо XII Всеукраїнський з'їзд Рад відбувся у 1931 р., то наступний ХНІ з'їзд було скликано не в 1933 р., а лише в 1935 р.

У період між Всеукраїнськими з'їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом влади республіки був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який обирався Всеукраїнським з'їздом Рад. Хоча конституційне законодавство УСРР не встановлювало кількісний склад ВУЦВК, на початку 30-х років на практиці він становив приблизно третину від кількості делегатів Всеукраїнського з'їзду Рад2. XII і ХНІ Всеукра-

1Гончаренко В, Д. Всеукраинский с-ьезд Сонетом рабочих, крестьянских и красноариейских депутате — верховний орган власти УССР в 1917—1937 гг. — К, 1990. —

С 47.

2Румянцсл В. А Правовой статус членоп Всеукраимского ЦИК // Проблеми соц. за-

конности — 1987 — X» 19. — С. 30.

їнські з'їзди Рад обирали ВУЦВК у складі 366 осіб. Такий значний склад ВУЦВК створював видимість демократії, а на практиці робив цей орган малоирацездатним. Як і в попередні роки, діяльність ВУЦВК здійснювалася шляхом проведення сесій. На

відміну від попереднього періоду, починаючи з 30-х років, сесії ВУЦВК стали скликатися нерегулярно. Час між їх скликанням коливався від 1,5. місяця до одного року. Причина цього полягала в тому, що тоталітарний режим не відчував потреби в діяльності представницьких органів влади. Рішення, які приймалися ними, мали як правило, декларативний характер.

Уперіод між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. За Конституцією УСРР 1929 р. вона мала право: видавати декрети, постанови і розпорядження (ті з них, які визначали загальні норми економічного та політичного життя або вносили докорінні зміни в практику діяльності установ республіки, мали затверджуватися сесією ВУЦВК); припиняти дію і відміняти постанови Раднаркому УСРР, республіканських наркоматів, Всемолдавського ЦВК та окружних виконавчих комітетів; законодавчої ініціативи у вищих органах влади Союзу РСР; опротестовувати у відповідних органах Союзу РСР постанови Президії ЦВК та Раднаркому СРСР.

Усередині 30-х років змінилися назви вищих органів влади республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано у з'їзд Рад УРСР, ВУЦВК — у ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК — у Президію ЦВК УСРР. Відповідно до цього змінились і назви вищих органів державної влади Молдавської АРСР. Згодом на Надзвичайному XIV з'їзді Рад (січень 1937 р.) замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» УСРР) було: встановлено назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР).

Виконавчу владу відповідно до Конституції УСРР 1929 р. Рала Народних Комісарів (РНК). Характерною рисою періоду, що розглядається, було посилення впливу Раднаркому УСРР на всі сфери державного життя. РНК був бюрократичним органом, через який тоталітарному більшовицькому керівництву було зручніше керувати країною. Форсовані темпи проведення індустріалізації, суцільна колективізація сільського господарства призвели до дедалі більшого зосередження влади у центрі Союзу РСР, в ЦК ВКП(б), що вимагало ■сшюї перебудови структури та організаційних форм діяльності уряду України.

273

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

Щоб забезпечити чітке виконання директив, які надходили з центру, постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 18 січня 1931 р. при раднаркомах союзних і автономних республік передбачалось утворення комісій виконання1. У розвиток цієї директиви ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію, на яку покладалися обов'язки перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. До складу цієї комісії входили: голова Раднаркому УСРР, один з секретарів ЦК КІІ(б)У, народний комісар РС1, голова Всеукраїнської Ради профспілок і голова Укрколгоспцентру2.

У напрямку посилення централізації та підкорення союзному центру відбулася і подальша реорганізація окремих наркоматів. Так, щоб забезпечити єдине керівництво сільським господарством усієї країни наприкінці 1929 р. було створено наркомат землеробства СРСР. Після цього ВУЦВК і Раднарком УСРР перетворили республіканський наркомат землеробства УСРР на союзно-респуб-ліканський3. Цей наркомат підпорядковувався ВУЦВК і Раднаркому УСРР, водночас він в усій своїй діяльності керувався директивами наркомату землеробства СРСР. Наприкінці 1932 р. було створено загальносоюзний наркомат зернових і тваринницьких радгоспів4, до відання якого перейшли радгоспи загальносоюзного підпорядкування. Радгоспи республіканського значення залишились у віданні раднаркомів союзних республік, однак, керували ними уповноважені загальносоюзного наркомату радгоспів.

Дійшла черга й до Вищої ради народного господарства УСРР. У січні 1932 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР реорганізували ВРНГ УСРР у наркомат легкої промисловості5, перебудували управління республіканською і місцевою промисловістю республіки6. У відання наркомату легкої промисловості передавалися текстильна, трикотажна, галантерейна, шкіряно-взуттева та інші галузі. Водночас усі республіканські та місцеві об'єднання, трести і підприємства машинобудівної, хімічної, будівельних матеріалів та інших галузей перебували у віданні наркомату важкої промисловості СРСР. Деякі підприємства місцевої промисловості України підпорядковувалися

1СЗ СССР. — 1931. — М 9. — Ст. 100.

2Тем само. — 1931. — М 3. — Ст. 34

3Тем само. — 1930 — М 8. — Ст. 89. « Там само. — 1932 — М 31. — Ст. 435.

4Там само. — 1932. -Мі- Ст. 16

• Там само. — 1932. — /А 10. — Ст. 82

274