Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Роади 3. Держава і право України в перил) тоталітарно-репресивного режиму

Було також визначено правовий режим колгоспного землекористування. У Статуті йшлося про безстроково користування землею, яке розглядалося як користування бея установлених заздалегідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспільнення належних їм засобів виробництва (робоча і продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі), водночас дозволяв залишати в особистій власності колгоспного двору одну корову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають до колгоспу, просто «залишалися в одноосібному користуванні». Змінити їх розміри можна було тільки за рішенням правління колгоспу, затвердженим загальними зборами.

Статут 1930 р. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільного фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснювалися щорічні відрахування у неподільний фонд від 10 до ЗО % доходів артілі. Відтак селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгоспників не дістало задовільного вирішення. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням Еі кількості і якості. Але спосіб виділення 8 доходів колгоспу фонду для оплати праці колгоспників не був визначений.

У1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламентували утворення постійних виробничих бригад, установлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудової дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.

Урозвиток Примірного статуту сільськогосподарської артілі 1930 р. Раднарком УСРР і

ЦК КІ1(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 р. затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах1. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протягом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колгоспників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 р. другий Всесоюзний з'їзд

колгоспників-ударників, який

1 ЗУ УСРР. — 1933. — № 22. — Ст. 279 312

§ 6. Основні риси розвитку права

схвалив проект нового Примірного статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут було затверджено спільною постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКІІ(б) 17 лютого 1935 р.1 Новий Статут, маючи силу закону, водночас подібно до Статуту 1930 р. був Приірним,

тобто на його основі кожний колгосп приймав свій статут. При цьому більшість його норм була обов'язковою ІПЯ всіх колгоспів, а відтак значно посилювалося державне керівництво діяльністю колгоспів.

По-новому у Статуті розв'язувалися питання колгоспного землекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове користування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здаванню в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося, У Статуті 1935 р. вперше називались мінімальні та максимальні розміри присадибних

ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться залежно від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 р. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли ціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обговорення і затвердження колгоспами статуту сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних ділянок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір2.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. Наприклад, тільки в Україні у 1935 р. рівень колективізації досяг 91.3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На виконання цього завдання і спрямовувався розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству колгоспників. 28 травня 1939 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) видали постанову «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання»3, де наводилися факти порушень установлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землекористування, внаслідок чого присадибне господарство ставало джерелом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і

СЗ СССР. — 1935 — К« 11. — Ст 82 1 В«гп. — 1935. — 23 трав 1СП СССР. — 1939.

— М 34. — Ст. 235.

313

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

відібрати всі залишки землі. Одночасно встановлювався для кожного працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 р. вводився більш важкий прогресивно-прибутковий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Значно обмеженими були і права колгоспників. Так, шоб примусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогосподарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 р. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.

У 1939—1940 рр. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювалися не з плану посіву цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися відносини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, виданою у лютому 1938 р. натуроплата, яку колгоспи сплачували за роботи МТС, цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалася колгоспами разом з продукцією за обов'язковими поставками.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі зі Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до більш зручної для них воєнно-комуністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокого підходу захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніше прийнятого в кримінальному законодавстві терміна «заходи соціального захисту» терміном «покарання». Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніше встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

314

6. Основні риси розвитку права

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяльність особливої наради при НКВС СРСР та численних «трійок».

Вирішальне значення у розвитку кримінального права мало загальносоюзне законодавство, яке ставало зразком для законодавчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі загальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 р., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, передбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кримінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було видано, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами й указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуально або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі кримінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна поділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальної репресії відбилося передусім у визначенні державних злочинів. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 березня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах «репресії повинні провадитись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах службовців державних установ і підприємств». Постановою від 8 червня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про злочини державні 1927 р. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його території». Такі дії, як, наприклад, шпигунство, виказування військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніше, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які каралися розстрілом та конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину,

— позбавленням волі на строк до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які

315

Розділ 3. Держава і право Укрити < період тоталітарно-репресивного режиму

знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 років1. Отже грубо порушувався один з основних принципів кримінального права, а саме: кримінальній відповідальності і покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба наголосити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Раднарком УСРР 20 липня 1934 р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини2. Загальносоюзний Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

Водночас розширювався перелік злочинів проти порядку управління. Тут насамперед слід згадати прийняту на підставі союзного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р , яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни3. До особливо небезпечних злочинів належало порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту» доповнили КК УСРР статтею, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини мали явно злісний характер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підроблення паспортів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочини — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне законодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу.

1Реабілітація репресованих, законодавство та судова практика — С. 99.

2СЗ УССР. — 1934. — М 28. — Ст. 289

3Там само. — 1934. — М* 19. — Ст. 158.

316

$ 6. Основні риси розвитку права

У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. «Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби». Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 років. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфіскопувати їхню худобу. Ще одна постанова від 1 листопада 1930 р. взагалі забороняла під загрозою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та молодняка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведення в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за інші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи призвели їх до непридатного стану1.

До найважливіших об'єктів соціалістичної власності належали в цей час трактори і сільськогосподарська техніка. Тому постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запроваджувалася кримінальна відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за злочинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських машин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна, як і будь-яке шкідництво, передбачало най-суворішу кару, навіть страту. Таким же чином КК УСРР було доповнено статтями, що передбачали покарання за поломку і псування тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачання не за прямим призначенням пального для тракторів та ін. Але всеосяжного характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»2. Уперше проголошувалося, що соціалістична власність є священною і недоторканною, і тому люди, які посягають на неї, мають розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіска-о всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують прови-ну, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкрадання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) роз-

СЗ УССР. — 1932. — № 1 — Ст. 1. : СЗ СССР — 1932. — № 82. — Ст. ЗСО

317

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

§ б. Основні риси розвитку права

крадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирівнюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не обумовлювалися ні розмірами викраденого соціалістичного майна, ні способами його розкрадання. Це створювало можливість застосовувати Закон у дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або кооперативно-колгоспного майна.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим Законом було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 — до найвищої міри покарання. На підставі цього Закону до кримінальної відповідальності насамперед притягалися діти, які збирали колоски на полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон дістав у народі назву закону «про «п'ять колосків». Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн пудів хліба1.

Цей Закон установлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчинення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покарання — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від ЗО січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. поширювалося на такі злочини, як заподіяння збитків соціалістичній власності («шкідницьке» проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство» Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідальність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на один рік.

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'яз-

Т. Україна, перша половина XX століття. — С. 199.

318