Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Розділ 4. Держава і прало Украпш в роки Великі» Вітчизняної шини

7. Основні риси права

була радикально змінена система державної допомоги багатодітним матерям, уведена державна допомога на утримання і виховання дітей одиноким матерям, внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Але слід визнати, що ця допомога була недостатньою.

Згідно зі змінами у республіканському законодавстві, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливе лише публічно, через суд. Було скасовано право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини. Всі ці заходи, на думку законодавця, мали сприяти зміцненню сім'ї, виховувати більш серйозне ставлення до укладання шлюбу і до розлучення.

У містах і селах України залишилось багато дітей-сиріт. На вирішення цієї проблеми були спрямовані кілька документів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишились без батьків», постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством», постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 р «Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР», постанова Раднаркому СРСР від ЗО липня 1944 р. «Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР». Згідно з цими правовими актами, на органи державно! влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудо-виховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. «Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР».

Трудове право. Надзвичайні умови воєнного часу призвели до необхідності вдатися до трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудові мобілізації мали забезпечити постійними кадрами підприємства і будови воєнної промисловості та інші галузі народного господарства, що обслуговували потреби оборони. Трудова повинність оголошувалась для виконання важливих державних завдань, що мали оборонне значення, а також будівельних робіт, заготівлі палива охорони шляхів сполучення, засобів зв'язку, електростанцій та інших об'єктів. Всі ці роботи не потребували спеціальної підготовки

Ш

і мали тимчасовий характер — залучати громадян до трудової повинності дозволялося на строк до двох місяців.

Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки від 16 до 50 років. Згідно з союзним законодавством, керівництву підприємств дозволялось встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин у день. Скасовувались чергові та додаткові відпустки. Всі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості були визнані на період війни мобілізованими і закріплювались для постійної роботи за тими підприємствами, на яких вони працювали. Мобілізованими вважались робітники, службовці та ІТР, що працювали на державних підприємствах і в установах прифронтових районів.

Певне місце серед форм залучення до праці зберігав і трудовий договір. В Україні у відбудовчий період набула поширення така форма залучення робочої сили до промисловості, як робота колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами. Так, постанова Раднаркому УРСР від 27 серпня 1944 р. «Про участь колгоспів УРСР у відбудові зруйнованої німецькими загарбниками вугільної промисловості Донбасу» зобов'язувала виконкоми обласних Рад поряд з розвитком шефства над вугільними трестами організувати залучення робочої сили колгоспів до участі у відбудові Донбасу на договірних засадах.

Одним з важливих питань було працевлаштування інвалідів війни. На розв'язання цього питання спрямовувалася постанова Раднаркому УРСР під 20 квітня 1943 р. «Про трудове влаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни».

Земельне право, колгоспне законодавство. Статут сільгоспартілі 1935 р. формально і під час війни залишався основним законом колгоспного життя. В умовах воєнного часу відбувалось подальше зближення колгоспної власності з державною, що набуло нормативного затвердження. Були ухвалені нові державні норми, спрямовані на зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктив-шості праці в колгоспах, збільшено обов'язковий мінімум трудоднів (до 120—150 трудоднів на рік) для дорослого члена колгоспу, для іітків 12—16 років — не менш як 50 трудоднів на рік.

Багато уваги приділялося організаційно-господарському зміц-яенню колгоспів, пошуку нових форм і методів підвищення продуктивності колгоспного виробництва. В постанові РНК УРСР від 25липня 1944 р. «Про хід збирання врожаю зернових культур у колгоспах і радгоспах УРСР» було запропоновано всім колгоспам і радгоспам з метою підвищення продуктивності праці забезпечити організацію збиральних робіт на основі широкого застосування ін-

зсз

Розділ 4. Держава і право України « роки Великої Вітчизняної мійни

7. Основні риси прала

дивідуального та дрібногрупового підряду. З 1943 р. у визволених областях України почалось впровадження додаткової оплати праці колгоспникам за високопродуктивну працю. 1 хоча в багатьох гос подарствах у 1944 р. траплялися помилки у використанні цієї доплати, що негативно позначилось на організації праці в деяких колгоспах. 14 березня 1945 р. Раднарком УРСР своєю постановою зобов'язав радянське керівництво надати допомогу колгоспам у проведенні в життя закону пре ову оплату праціАле, фактично, ця доплата до колгоспників так і не доходила.

Законодавство воєнного часу встановило нові підстави обов'язкової праці в колгоспі. Цей обов'язок був поширений на осіб, мобілізованих на сільськогосподарські роботи з працездатного населення міст.

Певні труднощі в зміцненні колгоспів у відбудовчий період були викликані порушенням системи державних актів щодо користування землею. Постановою Раднаркому УРСР від 23 жовтня 1945 р. «Про відновлення державних актів на безстрокове (вічне) користування землею колгоспів і земельних шнурових книг у колгоспах районів Української РСР, визволених від німецько-фашистської окупації» Наркомзему УРСР було запропоновано не пізніше 1 червня 1945 р. відновити зовнішні м»>жі усіх колгоспів, а також межі між громадськими землями колгоспів та присадибними землями колгоспників, відновити в 1946 р. державні акти на вічне користування землею колгоспів.

Кримінальне право. В умовах режиму воєнного стану підвищилась суспільна небезпечність злочинців, що викликало необхідність посилення карних репресій. Репресивний характер радянського кримінального законодавства в період війни набув особливою значення.

Суттєво зросла суспільна небезпечність державних злочинців, особливо військових: ухилення від військового обліку, від призову в армію або від виконання обов'язків військової служби, дезертирство. До цієї самої категорії належать і злісне ухилення від трудових обов'язків, яке за Указом від 26 грудня 1941 р. розглядалось як дезертирство і каралося ув'язненням на строк від 5 до 8 років. Це положення поширювалось на робітників, службовців підприємств прифронтових районів. Указом від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців залізничного транспорту встановлювалася така ж відповідальність за злочини, здійснені на службі, як і у військовослужбовців.

У перші найтяжчі місяці війни було прийнято Указ від 6 липня 1941 р. «Про відповідальність за поширення у воєнний час брех364

ЛИВИХ чуток, які викликають тривогу серед населення», що встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком до 5 років. Особливого значення набуло суворе дотримання воєнної таємниці. Указом від 15 листопада 1943 р встановлювалось, що розголошення службовими особами відомостей, які є державною таємницею, а також втрата документів, що містять такі відомості, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ті ж самі дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, карались позбавленням волі на строк до 10 років. Злочинні посягання на державну і колгоспну власність під час війни загрожували обороноздатності СРСР. Ці посягання, як правило, кваліфікувалися за Законом від 7 серпня 1932 р. З метою посилення охорони деяких видів майна, яке мало оборонне значення, були прийняті спеціальні правові акти, що передбачали підвищену відповідальність за його розкрадання. Так, Указом від 23 серпня 1942 р. «Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах» встановлювалася покарання до 5 років ув'язнення. Постанова ДКО від 22 січня 1942 р. передбачала стягнення з винного в крадіжці продовольчих товарів за ринковими цінами, а промислових — за комерційними в икратному розмірі.

Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 р вказав на необхідність кваліфікувати крадіжку особистого майна в умовах воєнних дій як крадіжку під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію В умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку

виконання вироку до закінчення воєнний < направленням засудженого в діючу армію (так звані штрафні батальйони).

У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави дер-жав-союзниць — СРСР, США. Великобританії — підписали декла-

ПрО :ІІ;І.М-;!Д.І.;;.ПЛ і., ГІТЛІ рІВЦІВ ;.і ВЧК8ЄНІ ЗВІрСТВІ . ЯГІДНО з якою

військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було скоєно злочин. Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 р. встановила, що за злочини на радянськім землі встановлювалося покарання — страта через повішання або каторжні роботи на строк від 15 до 20 років*. На підставі цього Указу справи про злодіяння нацистських окупантів на території ' ГЬчп ті право в период Ннликой Отечественной войньї. — М. 1948. — 4 2 —

365