Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

1 Білас І /'. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: Суспільно-політичний та історико-прпвовий аналіз. — Кн 2. — К, 1994. — С 267—271.

332

Український намкіна.и.і.м під ЧМ Другої світової війни // Мала енциклопедія тнолгржавознавствй. — К, 1996. — С. 803.; «Медовий МІСЯЦІ.» З нацистським режимом . України. 1999 — 10 жовт — С. 6—7.

333

Розділ 4. Держава і право України я роки Великої вітчизняної війни

2. Спроби відмовлення української національної державності

За тиждень до початку війни було підготовлено меморандум С. Бандери (переданий у рейхсканцелярію 23 червня 1941 р). У ньому також наголошувалось на необхідності відновлення незалежної і суверенної України і на можливості укладення союзу в боротьбі а СРСР.

Одночасно обидві ОУН почали таємну підготовку похідних груп, які п разі війни мали б проникнути в Україну з німецькими військами і створювати свої політичні осередки.

Удень нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. в Кракові відбулися загальні збори представників національио-політичних та громадських організацій, де було проголошено утворення Українського Національного Комітету (УНК), який мав стати платформою для об'єднання всіх національно-свідомих сил.

Уперші дні війни разом з німецькими військами на територію України вступили перші похідні групи ОУН кількістю понад 3 тис. осіб, які почали створювати в містах та селах, залишених відступаючою Червоною армією, місцеві управління, поліцію.

Нацистське керівництво не робило ніяких заяв стосовно майбутнього України, що викликало занепокоєність у колах націоналістів. Поміркована частина ОУН не хотіла форсувати розвиток подій і чекала, що німецька влада у слушний час виявить свою волю. Радикальну позицію зайняла ОУН С. Бандери, котра вирішила поставити нацистське керівництво перед фактом самопроголошен-ня Української держави.

ЗО червня 1941 р. німецькі війська захопили Львів. При підтримці батальйону «Нахтігаль» похідна група ОУН-б зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Української держави, а також декрет, яким першого заступника С. Бандери Я. Стецька було

призначено головою Крайового правління. Через тиждень його перейменували на Українське державне правління1. У промовах і документах цього зібрання проголошувалось відновлення Української держави — союзниці нацистської Німеччини2. 2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна, реакція якого була вкрай негативною, і вже наступного дня надійшов наказ посадити під домашній арешт деяких українських діячів, зо-

1Українське державне правління (УДП) // Мала енциклопедія етнодержаволнавст-

ва — К. 1996 — С. 408—410.

2Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. — Париж, Нью-Йорк,

Л, 1993. — С 504—505.; Хрестоматія з історії держави і права України — Т. 2. —

С. 400—403

крема С. Бандеру. 5 липня він був заарештований і депортований а Кракова до Берліну. Цього ж дня розпорядженням німецької окупаційної адміністрації уряд Я. Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 р. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН-б.

Помірковані політичні кола українства, зваживши реакцію нацистів на акт від ЗО червня 1941 р., поставились до нього здебільшого негативно.

Державний центр УНР, прихильники гетьмана П. Скоропадського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, нацистське керівництво відверто продемонструвало СВОЄ негативне ставлення до ідеї української державності. Після ліквідації Українського державного правління єдиним українським органом у Західній Україні стала створена 6 липня Рада сеньйорів, яка 30 липня 1941 р. була перейменована на Укра-інську національну раду на чолі з К. Левицьким та митрополитом А Шептнцьким. Склад ради був багатопартійним, здебільшого з поміркованих представників інтелігенції, священнослужителів. Рада не була потрібна окупаційній адміністрації і тому залишилась офіційно невизнаною. Спроби митрополита А. Шептицького надсилати депеші, меморандуми до нацистського керівництва завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.

19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. Наступного дня члени похідних груп ОУН разом з представниками національної інтелігенції утворили управу міста, після чого виступили а пропозицією створити Українську національну раду, яка планувалась як представницький орган всієї України. 5 жовтня відбулися Установчі збори, які утворили Українську національну раду і обрали президію на чолі з М. Величківським. Установчі збори прийняли декларацію і звернення до народу, в яких президія покладала на себе «належно репрезентувати український народ перед німецьки-нм чинниками, що перебувають на терені України...»1.

Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української національної ради.

Городисьхип 3. Українська Національна Рада: Історичний нарис. — К.. 1993 —

т

Розділ 4. Держава і право України » роки Великої Вітчизняної війни

ОСНОВНИМ напрямом роботи Української національної ради стало соціально-культурне, церковне життя. Однак діяльність Української національної ради суперечила цілям окупаційного режиму нацистів, і тому 17 листопада 1941 р. Українська національна рада була заборонена. У перших числах грудня розпочалася ліквідація місцевих Українських національних рад та їх органів.

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністрації щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного населення України, представниками націоналістичного руху були підготовлені меморандуми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера1 і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейхскомісара України Коха, в яких укотре пропонувалось співробітництво за умови визнання за українцями права на свою державність. Всі ці звернення залишилися без відповіді, територія України перетворювалась у колонію з найжорст-кішим окупаційним режимом.

3.Окупаційний режим загарбників

§3. Окупаційний режим загарбників

9г- кладовою агресії нацистської Німеччини та її сателітів став злочинний окупаційний режим установлений на загарбаній території України, у процесі здійснення якого окупантами систематично порушувалися діючи норми міжнародного права.

Доктрина «тотальної війни» націлена на світове панування ґрунтувалася на здійсненні окупаного режиму, що передбачав знищення державності, масовий геноцид, економічне пограбування та ін. Варварські методи здійснення режиму зводилися в ранг «юридично обгрунтованої акції». У війні проти Радянського Союзу нацисти ставили дві головні мети: політичну й економічну. Політична мета

передбачала знищення комуністичної ідеології, радянської влади, позбавлення народів будь-якої форми державної організації. Основні принципи «нової східної територіальної політики» відображені в плані «Ост», який передбачав протягом кількох десятиріч виселити і здебільшого знищити майже 31 млн населення, у тому числі 65 % українців, залишки населення передбачалося онімечити. Такі ж загарбницькі цілі мали лідери Румунії та Угорщини. Війна для «третього рейху» була гра-ницьким заходом колосального масштабу. При цьому пограбуванню України відводилось значне місце. Головною економічною метою було перетворення східних територій в аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої (рабської) сили. Основні положення стосовно економічної політики на окупованих землях були сформульовані в плані «Ольденбург» та деталізовані в так званні •Зеленій папці Герінга», «Коричневій папці» та численних інструкціях, наказах, розпорядженнях, що з'являлися вже безпосередньо під час війни1.

Серед злочинних за змістом документів, якими керувалася окупаційна влада, необхідно назвати такі: «Про військову підсудність у районі «Барбароса» і про особливі повноваження військ», «Про поведінку військ на Сході», «12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами», «Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях», «Про особливе поводження з радянськими військовополоненими», «Про поводження з цивільним населенням і з полоненими противника» та ін.