Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

6. Основні риси розвитку права

ня на підприємствах і будовах республіканської, обласної, міської та районної підпорядкованості і промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів.

Істотні зміни відбулися і в галузі правового регулювання товарообороту і загалом торгівлі. Відповідно до загальносоюзних актів ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крамниці, було накреслено низку заходів щодо викорінення перекупників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незважаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСРР не зазнали значних змін. Істотне зрушення у цій галузі цивільного права зумовлювалося насамперед тим, що приватногосподарська діяльність скільки-небудь значного масштабу повністю придушувалася, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що суперечать їхньому соціально-господарському призначенню, на підставі ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торгових і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили. Згідно з директивами партії і союзного уряду про заходи щодо планового забезпечення народного господарства робочою силою і ліквідації її плинності ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 25 лютого 1931 р.1 внесли відповідні зміни і доповнення до Кодексу законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Наркомпраці надавалося право переводити кваліфікованих робітників і фахівців в інші галузі народного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перерозподіляти кваліфікованих робітників. Встановлювалося, що всі підприємства, установи і господарства могли наймати робочу силу тільки через державні органи праці. КЗпІІ УСРР був доповнений статтею, згідно з якою розподіл на роботу молодих спеціалістів мав провадитися на підставі спеціальних, законів2. Молоді спеціалісти, які закінчували вшцінавчальні заклади і технікуми, мусили працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких

1ЗУ УСРР. — 1931 — М 6 — Ст 51.

2СЗ УССР — 1931. — М 6 — Ст. 51.

перебував навчальний заклад Самовільне влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення розглядалося як порушення закону. Категорично заборонялось використовувати молодих спеціалістів не за спеціальністю, яку вони опанували в навчальному закладі.

У 1931 р. визначився порядок укладання договорів з колгоспами про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками- відхідника-ми про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ переводилися на безперервний виробничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося відмовитись.

На промисловому виробництві негативно відбивалася зрівняльна система оплати праці, яка існувала в той період. До того ж в галузі організації праці поширеною була поширена знеосібка. Введення нових тарифних сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і не-кваліфікованою, між працею важкою і легкою тощо.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості. Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона ставила розмір оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовувались почасова і преміальна форма оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни встановлювався новий порядок оплати простоїв та браку. Це було відображено у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР1.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робітника. Оплата за простій з вини робітника не провадилася. За простій не з вини робітника розмір оплати дорівнював половині тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної кваліфікації

1 СЗ УССР. — 1932. — № 14—15. — Ст 110

.-■> і т

Розділ 3. Держала і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення боротьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 р.1 зазначалося, що за неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи. Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання загальносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народного господарства і державної діяльності: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 р.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі здійснювалася і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої трудової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 р. затвердив Статут про дисципліну робітників та службовців комунальних електростанцій і електромереж УСРР.

28 грудня 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі»2. Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, ледарями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі хвороби, диференційовані залежно від стажу роботи. Встановлювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. Водночас постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, в яких фіксується уся трудова діяльність громадянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. установлювався найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також запроваджувалося нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р.3 збільшувала-

1 СЗ УССР. — 1932. — *А 31—32. — Ст. 108.

1 СП СССР. — 1939. — МІ. — Ст. 1.

3 Ведомости Верховного Советв СССР. — 1940. — М 201

306

§ б. Основні риси розвитку права

ся тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне залишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність. З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 р., яким відновлювався порядок примусових переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. «Про державні трудові резерви» створювалися школи фабрично-завод- ського навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний призов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн осіб. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли використовуватися відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Суттєві зрушення відбувалися в даний період у колгоспному і земельному праві. Вони зумовлювалися необхідністю підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі «куркульства» як класу. Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшовицької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її здійснення. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав «революцією згори», проголошувався у рішеннях листопадового (1929 р.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль у цьому відводилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». В постанові наголошувалося, що Україна мас достатню матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві1. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна належала ЯР групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

307

: Історія України / За рея В. А. Смолія — С. 282. ягчк

Розділ 3. Держава і прало України в період тоталітарно-репресивноіо режиму

Темпи колективізації «спускалися згори» у вигляді контрольних цифр. Але були керівники, які намагалися ще більше форсувати колективізацію. ВУЦВК і Раднарком УСРР, наприклад, схвалили заходи щодо завершення під час весняної посівної кампанії 1930 р. суцільної колективізації в семи округах і не менш як у 75 районах республіки. А 24 лютого 1930 р. С. Косіор у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.».

На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завершити її призводили до порушення принципу добровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступали до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали повністю усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю, роблячи спроби перестрибувати до комуни.

Унаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бюрократії. Все це викликало велике незадоволення трудового селянства, призводило до зростання напруження на селі Партійне керівництво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій були накреслені заходи щодо виправлення становища. 2 березня в «Правді» було надруковано статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію примірного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі». Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в селянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колективізації було продовжено.

До кінця 1932 р. в Україні було усуспільнено майже 70 % селянських господарств, що охоплювали понад 80 % посівних площ А до середини 1937 р. в Україні вже існувало 27

347 колгоспів, що об'єднували 3 557 тис. селянських дворів (96% від їх загальної кількості)1.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто «куркулі». Питання про місце куркуля в колективізованому селі було поставлене у виступі Сталіна на конференції аграрників-мар- 1 Історія України / За ред В А Смолія — С. 284, 291. ЗОН

6. Основні риси розвитку права

ксистів 27 грудня 1929 р., в якому він оголосив завдання «наступати на куркуля — це значить зламати куркульство і ліквідувати його як клас»1. А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було відверто сформульоване завдання переходу у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 р. спеціальна комісія під керівництвом В. Молотова. Результати її роботи були втілені в постанові ЦК ВКИ(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали «учас-И й організатори антирадянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язницях або таборах), до другої — ті, хто «здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення» (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, які не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ики за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилася точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) та другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами2.

Це положення конкретизувалось у спеціальній постанові ОДПУ від 2 лютого 1930 р. Особлива увага в ньому зверталась на Україну. З УРСР слід було виселити 300 тис. — 350 тис. сімей куркулів. Причому близько 50 тис. осіб повинні бути направлені в північні райони3.

1 лютого 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радянської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшовицькою партією, надавалася видимість законності. Зокрема, в ній Хрестоматня по истории России 1917—1940. — М., 1995. — С. 314 : Історія України, нове бачення. — Т 2 — С. 227.

* Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика / За ред. В. Маля-— К.

1997. — С. 70—71.

309

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму

оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації»1. Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфісковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бідняків.

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася на початку 1930 р. Воно здійснювалося у 309 районах України, в яких налічувалось 2 524 тис. селянських господарств. Було розкуркулено 61 887 господарств або 2,5 %2.

Маховик репресій під час кампанії розкуркулювання вдарив передусім по заможному селянству, а відтак по найпродуктивнішій його частині, шо не могло не відбитися на ефективності сільськогосподарського виробництва. Різке падіння виробництва зерна в державі примушує більшовицьке керівництво замислитися над необхідністю знизити обороти репресивної машини, але воно не відмовляється від терору як методу вирішення господарських проблем. Так, в «Інструкції ЦК ВКІІ(б) і РНК СРСР до всіх партійнорадянських робітників, усім органам ОДПУ, Суду і Прокуратури» від 8травня 1933 р. підкреслювалося, «ЦК і РНК вважають, що внаслідок наших успіхів на селі настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях». Але це не означало, що партійно-державна верхівка відмовлялась від репресивних методів управління. Тією ж самою інструкцією передбачалося й надалі здійснювати виселення селян, але в індивідуальному порядку й у визначеній кількості. Зокрема, для України установлювався самий високий план — 2 000 господарств.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус незаможника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й тож піддавали репресіям.

1ЗУ УСРР. — 1930. — *й 11. — Ст. 108.

2Історія України. / За ред В А Смолія — С 283.

6. Основні риси розвитку права

Водночас партійно-державне керівництво велику увагу приділяло будівництву машиннотракторних станцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 р. оцінювала МТС як «основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу». Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром було поставлено завдання перетворити МТС у підприємства державної власності. Вони будувались за рахунок держави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За типовим договором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лютого 1933 р., колгосп повинен був продати МТС усі складні сільськогосподарські машини (молотарки, локомобілі), які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівництві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС. Наявність державних МТС була засобом економічного контролю за колгоспами, аналогічно до того, як партійно-комсомольска мережа, ДПУ, міліція і комнезами — знаряддям політичного контролю1.

Водночас з проведенням суцільної колективізації розпочалася робота із забезпечення правового регулювання діяльності колективних господарств, яка відбилася насамперед у розробці примірних статутів сільгоспартілі.

Перший варіант такого Статуту було розроблено 6 лютого 1930 р. Він підкреслював «перехідний до комунізму» характер сільгоспартілі і не передбачав збереження присадибного господарства колгоспників. До статуту були внесені деякі зміни, і 1 березня 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили його як Примірний статут сільськогосподарської артілі2.

Статут 1930 р. визначав мету створення сільськогосподарської артілі — побудова великого колективного соціалістичного сільського господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, позбавлених виборчих прав, заборонялося. Як виняток з цього правила до сільгоспартілі дозволявся вступ членам тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі й агрономи, які ручалися за членів своєї сім'ї. Установлювалося, що всі межі знищуються і створюється єдиний земельний масив колгоспу, причому цей масив у жодному разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибулих членів артілі за рахунок земельної площі артілі заборонялося.

1 Історія України / За рея. В. А. Смолія — С. 284—285 * СЗ СССР. — 1930 — № 24 — Ст 255

311