Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

* * *

30-ті роки в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного режиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснював абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя. При цьому перевага віддавалася репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації сталінської політики у поєднанні з широким використанням соціальної міфології та маніпулятивних методів впливу на маси й особистість1. Основними проявами такої організації були: репресивність політичних інститутів, заснованих на моноідеології, монополізації влади та інформації, перманентному підсиленні напруженості, мілітаризації суспільного життя; утвердження та функціонування тоталітарно-репресивного режиму в Україні, що здійснювалося шляхом «більшовизації» та «сталінізації» України, активністю мігрантів-місіонерів комуністичної ідеї та місцевих політи-ків-пристосуванців, люмпенізованих осіб, втягнутих у цей процес як загальним плином подій, так і під впливом інтенсивної соціалістичної соціальної демагогії2.

В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалуженого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій і засобів масової інформації. З цією метою у складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій створювалися управління кадрів з відділами за галузями державного управління, економіки, суспільного життя й управління пропаганди та агітації, які контролювали усі сфери державного управління, економіку, культуру, мистецтво, освіту і розподіляли та перерозподіляли між ними «номенклатурні кадри». У такий спосіб у державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат.

Сформувалася система вождизму, за якої державний апарат різного рівня фактично підпорядковувався відповідним партійним лідерам, і передусім генсеку-диктатору Сталіну. «Чистки» та періодичні «проціджування» номенклатурних лав були засобом підтримання відданості номенклатури диктатору. Головні важелі влади і опора диктатора — об'єднаний номенклатурний управлінський

апарат, служба безпеки, засоби масової інформації. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією, прийняттям таких демократичних за формою конституцій, як Конституція СРСР 1936 р. та Конституція УРСР 1937 р.

Жорсткість економічного і політичного режиму створила можливість форсованими темпами вирішувати деякі пріоритетні економічні проблеми, насамперед спрямовані на будівництво «соціалізму». Це був сталінський «великий стрибок». Проте він був досягнутий за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу: насильницька колективізація на селі, форсування індустріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове використання праці ув'язнених.

До вирішення цих завдань було пристосоване законодавство України 30-х років. Право надавало .обов'язкової сили партійним рішенням з проблем «соціалістичного будівництва». Ці рішення, як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акта. Досить поширеними були також спільні партійно-державні акти, найчастіше — спільні постанови ЦК більшовицької партії та радянського уряду.

1Політологічний енциклопедичний словник / Відповід ред. Ю С. Шемшучснкп В ДБабкін — К, 1997. — С. 353.

2Табанник Д. В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець

20-х — 50-ті роки) — К, 1996.

323

/. Перебудова державного механиму на початку війни

Розділ четвертий Держава і право України

в роки Великої Вітчизняної війни

(1941—1945 рр.)

§ 1. Перебудова державного механізму иа початку війни

Нацистська Німеччина 22 червня 1941 р., порушивши пакт про ненапад, віроломно напала на Радянський Союз. Роз-1 почалась Велика Вітчизняна війна, в якій український

народ разом а усіма народами СРСР встав на захист своєї Батьківщини. Плануючи і здійснюючи агресію, нацистське керівництво на чолі з Гітлером ставило за мету втілити в життя віковічну мрію пангерманістів — захопити безмежні і багатющі східні території, частково знищити їхнє населення, перетворити у рабів решту, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з планом «Барбароса» війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної

армії. Уздовж усього Східного фронту, що простягнувся більш як на 8 тис. км, Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, 324

Угорщина, Фінляндія — зосередили 70 % своїх збройних сил. з яких були створені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій «Південь» мала захопити Україну. їм протистояли війська Київського та Одеського військових округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для ІІ оборони*. На кінець 1941 р. загарбникам вдалося захопити майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталінської областей. Після краху кримського фронту і залишення в липні 1942 р. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді сумнозвісного «нового порядку».

Ще ніколи за всю свою історію країна не була в такій небезпеці. Для українського народу, всіх народів СРСР це була війна проти агресора війна справедлива, визвольна. Більшість населення сприйняла гітлерівську агресію як зазіхання на суверенітет, територіальну цілісність, і незалежність своєї Вітчизни. Всі народи Радянського Союзу стали на її захист. То було відстоювання політичних ідей, ідеологічних канонів та цінностей, але здебільше — рідної землі, своєї сім'ї та домівки — усього того, що зветься Батьківщиною.

Війна поставила перед радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: відстояти незалежність своєї країни, вигнати загарбників а тимчасово окупованих територій, ліквідувати наслідки окупації, допомогти народам Європи в їхній боротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили можливість недопущення нової світової війни.

Першочергові завдання радянської держави, суспільства в умовах війни були сформульовані в постанові ЦК ВКІІ(б) та Рад-наркому СРСР від 23 червня 1941 р. та в директиві ЦК ВКІІ(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 р., а також у зверненні Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. «До українського народу». Передбачалося в найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити

• Щаповал 1О. 22 червня 1941-го: героїзм і реальність // Україна Іпсо£пііа. — К.

2002— С. 305—311

325

Розділ 4. Держава і прало України в роки Великої Вітчизняної війни

збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-політичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощувалось створенням ще до війни адміністративнокомандної системи управління радянською державою.

Надзвичайні обставини воєнного часу обумовили введення 22 червня 1941 р. на переважній частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевостях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що передбачав розширення повноважень військових властей, а також коло справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності, певним чином обмежувалися права і свободи радянських громадян1.

Кризова ситуація на початку війни викликала потребу створення єдиного воєннополітичного органу з надзвичайними повноваженнями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 р. було утворено Державний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив у своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і господарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади в партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях2.

Для вивчання і вирішення окремих, найневідкладніших проблем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені та міські комітети оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 р. штаб оборони Києва, до якого ввійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 р. під час

1Хрестоматія з історії держави і права України У 2-х т. / За ред. В. Д. Гончаренка.

Т 2 — К. 2000 — С. 392—395.

2Кала роя Н. Я. Государственньїй Комитет Оборони постановляет: Документи

Воспоміінания. Комментарии. — М., 1990; ґорьххи Ю. А. Государственньїй Комитвт

оборони постановляет (1941—1945) Цифри, документи. — М . 2002.

ш

1. Перебудова державного механізму на початку війни

оборони Одеси створюються міська і районні оперативні групи, також наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 р. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом приймається рішення про утворення міських комітетів оборони у Луганську. Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони Завдання воєнного часу спричинили необхідність структурних змін і в системі радянських

конституційних органів влади та управління, перебудови їхньої діяльності. Зміни в державному механізмі УРСР здійснювались відповіднодо змін у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

Зпочатком війни більшість депутатів Рад усіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна сесійна робота була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи в діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними в основному залишилися повноваження, закріплені в Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяльності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розмежовані. Аналіз практичної роботи цих органів дає змогу зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі, принципові для ■борони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв постанови, що забезпечували виконання цих рішень.

Зметою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було істотно

розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 р. розширювалися права наркомів УРСР1.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро з обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони країни. Разом ■ надзвичайними і конституційними органами створювались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваженнями. 26 червня 1941 р. ЦК КІ1(б)У і Раднарком УРСР утворили республіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Раднаркому республіки Д. Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена опера-

Решеиия партии и правительства по хозяйстві-нньїм вопросам // Сб. док — М..

1968 — Т. 3. — С. 40—41, 44. 327