Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Кримінальне право. Період, що розглядається, розпочався з доброї події: в ознаменування перемоги над гітлерівською Німеччиною 7 липня 1945 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про амністію». Це була иайширша амністія у радянській історії. Вона звільняла під покарання: 1) осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше трьох років; 2) засуджених за самовільне залишення підприємств; 3) військовослужбовців, засуджених з відстрочкою виконання вироку.

Наполовину скорочувався строк покарання, що залишався, для осіб, засуджених до позбавлення волі на строк більш*1 трьох років. Амністія не поширювалася на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, розкрадання соціалістичної власності, бандитизм, фальшивомонетництво, навмисне вбивство та розбій, а також на осіб, засуджених за розтрату, крадіжку, грабіж та хуліганство.

У мирні дні припинилася дія окремих норм кримінального права, які з'явилися у війну. В умовах мирного життя вони не мали застосування (наприклад, указ про відповідальність за поширення у воєнний час чуток, що породжували тривогу серед населення). Але у подальшому розвиток кримінального права відбувається старим шляхом — захисту передусім інтересів держави, посилення покарань. При цьому союзний законодавець прагнув дедалі більше уніфікувати крнміігально-правове регулювання. Тому Кримінальний кодекс УРСР було приведено у відповідність з нормами союзного законодавства. У багатьох нормативних актах у галузі кримінального права, прийнятих у перші повоєнні роки, містилося таке формулювання: «з метою встановлення єдності законодавства про кримінальну відповідальність...».

Класова боротьба у країні (особливо гострих форм вона набула у західних землях, де чинився відкритий опір владі і її соціалістичним перетворенням), «Холодна війна», напружена міжнародна обстановка викликали до життя норми, що визначали склади державних злочинів. 12 березня 1951 р. було прийнято закон «Про захист миру». Виходячи із прагнення до зміцнення миру та дружніх стосунків між народами, Закон проголошував, що пропаганда війни підриває справу миру, створює загрозу нової війни, в якій би формі вона не велася, і тому є найтяжчим злочином проти людства. Осіб, винних у пропаганді війни, слід засуджувати як небезпечних кримінальних злочинців.

Гуманізм цього акта не викликає сумнівів, але з юридичного погляду Закон від 12 березня 1951 р. не був бездоганним. Він не давав точної кваліфікації складу злочину і не визначав конкретного виду покарання, на яке заслуговував злочинець.

НІ,

Проте не тільки об'єктивна дійсність підказувала необхідність конструювання нових складів злочинів Загальна установка сталінського режиму на постійне зміцнення тоталітарної держави звичними улюбленими методами примусу пояснює появу нових норм у повоєнному кримінальному законодавстві. Спеціалісти розглядають ці норми як правові передумови масових репресій1.

З'явилися нові склали і в групі «інші державні злочини». Указ Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. провернув увагу карних органів до таких злочинів, як розголошення державної таємниці, втрата документів та інших матеріалів, зміст яких становив державну таємницю, а також заявлення чи передавання за кордон шшаходів, відкриттів та технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указ відокремлював ці злочинні дії від тих випадків, які кваліфікувалися як зрада Вітчизні або шпигунство, посилював покарання за ці злочини порівнянно з тими, які передбачав Указ від 15 листопада 1943 р.

Посадові особи, винні у цьому злочині, каралися позбавленням волі від 8 до 12 років, а інші громадяни від 5 до 10 років. Підвищувалася також кримінальна відповідальність за заявлений або передавання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становили державну таємницю 26 листопада 1948 р. з'явився Указ ВР СРСР, який установлював кримінальну

відповідальність за втечу а місця обов'язкового поселення осіб, висланих у віддалені райони Радянського Союзу у період Великої вітчизняної війни.

Як завжди, багато уваги кримінально-правове регулювання приділяло захисту соціалістичної власності, тому й відбулися істотні зміни у цій сфері. Указ від 4 липня 1947 р. про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна2 установлював, по-перше, єдине поняття розкрадання соціалістичного майна і посилював покарання за цей злочин, тобто збільшував строк позбавлення волі до 25 років. По-друге, вперше встановлювані кримінальна відповідальність за недоносительство про ква-ісоване розкрадання соціалістичної власності, ЯКІ' (про що достовірно відомо) готується чи вже вчинене. По-третє, з виданням цього Указу всі чинні норми про кримінальну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності, включаючи і Закон від 7 сер-шя 1932 р., а також відповідні норми КК УРСР було скасовано. У групі господарських злочинів стали суворішими покарання за ви- понгмко А, Н. ІІолмтико-прап«іньіі> нредіїисания ст*динск№С репреескй // Жер-тмі

регтрессиГ: — К. 1993. — С. 5. - Хрестоматія п історії держави і права України — Т 2. —

С. 477.

397

Розділ 5. Держава і право України у перші повоєнні роки

5. Основні риси права

готовлення і продаж самогону з метою збуту, за виготовлення і збут у вигляді промислу апаратів для виготовлення самогону.

Уявлення про розвиток кримінального права у повоєнні роки буде неповним, якщо не додати, що 26 травня 1947 р. було скасовано смертну кару1. Визнавалося, що застосування такої міри покарання у мирний час вже не було необхідним. У випадках, коли у чинних тоді законах передбачалась смертна кара, вона замінювалась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах.

Однак 12 січня 1950 р. знову було санкціоновано застосування смертної кари, щоправда, в обмежених випадках: до зрадників, шпигунів, підривників-диверсантів. Як було прийнято у практиці тоталітарної держави, застосування смертної кари мотивувалося нібито численними проханнями трудящих та їх організацій, що начебто вимагали посилення захисту Радянської держави та її громадян від посягань класово-ворожих елементів, які активізувалися у зв'язку із загостренням міжнародної обстановки.

У 1948—1952 рр. прокотилася нова хвиля репресій щодо осіб, вперше засуджених у 1937—1938 рр., які встигли відбути свій строк ув'язнення у таборах. Ці люди стали називатися повторника-ми. Було сфабриковано низку справ проти провідних діячів партії і держави, видатних людей науки і мистецтва за неправдивим обвинуваченням їх у антирадянській діяльності.

В Україні, особливо на західних землях, тривали позасудові розправи, які чинили органи МВС, КДБ та надзвичайні органи, що збереглися ще з довоєнних часів.

За визнанням Судоплатова, вірного помічника Берії, у 1946— 1947 рр. за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у Мукачеві був знищений Ромжа — глава уніатської церкви, який чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ'я, у Саратові — А. Шумський, колишній нарком просвіти України, ще у передвоєнні роки засуджений начебто за націоналістичний уклін. Про ці акції та їм подібні Судоплатов повідомляв у листі на ім'я Президії XXIII з'їзду КПРС з гордістю. Він ставив їх собі у заслугу і вживав слово «знищений» у його буквальному значенні. Він нагадував, що про всі ці акції свого часу доповідав у ЦК ВКИ(б).

Практикувалося об'єктивне ставлення у провину, наприклад, при виселенні сімей бійців УПА. Про це свідчать самі цифри — майже півмільйона людей було заслано у 1946— 1949 рр. начебто за зв'язок з підривним рухом2.

У1949 р. у заручники взяли дворічного сина одного з керівників УПА В. Кука, якого віддали до дитячого будинку під чужим прізвищем1.

Принцип об'єктивного ставлення у провину торжествував при депортації цілих етнічних спільнот (татар, греків, болгар та ін.).

Не можна не погодитися з дослідниками, що період 1945— 1952 рр. — це один з трагічних періодів репресій.

Водночас кримінальний закон посилював боротьбу зі злочинами проти життя, здоров'я,

свободи, гідності особи, проти покарання за зґвалтування у вигляді позбавлення волі від 10 до 15 років, а за наявності кваліфікованих обставин — від 15 до 20 років2.

Утравні 1949 р. уперше встановлювалася кримінальна відповідальність за відмову прийняти на роботу матерів, які годують грудну дитину, чи за зниження їм плати за тими самими мотивами.

Захищаючи право особистої власності, союзний законодавець у липні 1947 р. запроваджує єдину на всій території СРСР і простішу, ні раніше, систему складів крадіжки та розбою. Склад грабежу як проміжний анулювався. Це анулювання, як показала подаль-ірактика, було безпідставним. Збільшилися строки покарання: за крадіжку — позбавлення волі у виправно-трудових таборах від 5 до 10 років, за розбій

— від 10 до 20 років. Уперше встановлювалась кримінальна відповідальність за неповідомлення про розбій.

Увизначенні кримінальної відповідальності за посягання на особисту власність громадян були й прорахукки, як і в регулюванні кримінальної відповідальності за розкрадання державного та громадського майна: санкції були занадто високими і явно недостатньо диференційованими залежно від тяжкості злочину.

На практиці це неминуче тягло порушення співрозмірності покарання і вини засудженого. За дрібну крадіжку, наприклад, передбачалося позбавлення волі на строк 5—7 років.

1Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 476.

2Миронекко А. //. Иолитико-правовьіе предлисаиия сталинских репресиий —

С. 5

Стодичньїе новости — X, 1998. — С. б—13. 1 •помости ВС СССР — 1947. — № 7.