Література XX століття

Придніпрянській (УНР) і Західній Україні (ЗУНР) та їхнім наступним офіційним об'єднанням (1919), що сигналізувало про політичну волю українського народу. У ці буремні дні українські письменники розді­лили долю свого народу. Багато хто з них пройшли крізь вир війни: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О. Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М. Євшан, загинули від куль денікінської контр­розвідки Г. Михайличенко і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупри­нка.

Поразка Української Народної Республі­ки, окупація західних українських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі ук­раїнської літератури XX ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х рр. у літературному процесі можна виділити два паралельні на­прями: українську радянську літературу та літературу еміграції. Були змушені покину­ти рідний край М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко, М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижевський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичи­ни, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечува­ний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований по­переднім етапом розвитку української літе­ратури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала про­цес так званої «українізації», тобто широ­кого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменни­ків, переважна більшість яких була актив­ними учасниками революції та громадянсь­кої війни. З'явилося багато літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських пись­менників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова ґенерація», «неокласики», МАРС (Майстерня револю­ційного слова), В АПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), « Пролітфронт»,

ВУСПП (Всеукраїнська спілка проле­тарських письменників), «Молодняк» (Спіл­ка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі пись­менники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: «пролетарських», які у своїй творчості свідомо керувалися ідеоло­гічними настановами Комуністичної партії, та «попутників», що прагнули дотримува­тися принципу об'єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської вла­ди.

Прагнучи модернізувати життя українсь­кої нації, творити нову «пролетарську» літе­ратуру, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широ­кого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З'явилися нові жанри в поезії та прозі: у великій прозі такі жан­рові різновиди, як роман у новелах («Чо­тири шаблі», «Вершники». Ю. Яновського), науково-фантастичний роман («Останній Ей­джевуд», «Прекрасні катастрофи» Ю. Смо­лича, «Сонячна машина» В. Винниченка), соціально-психологічний («Смерть» Б. Ан­тоненка-Давидовича) та філософсько-психо­логічний роман («Місто» В. Під могильного, «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Сера-фікус» В. Петрова (В. Домонтовича). Пос­тав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість («Арсенал», «Земля» О. Довженка тощо). Новий етап розвитку драматургії пов'язаний з експресіоністични­ми п'єсами М. Куліша та експерименталь­ним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.

У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової українсь­кої людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панів­них була також ідея боротьби з «гак званим комплексом «малоросіянства», тобто праг­нення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають «Мину Мазайло» і «Пате­тичну сонату» М. Куліша, більшість творів М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-

46