Усна народна творчість

як самостійний жанр сформувались значно пізніше — у XVI ст.

Лірична пісня найчастіше має моно­логічну будову, хоч іноді припускає ви­користання діалогу. Ключовим компози­ційним прийомом ліричної пісні виступає психологічний паралелізм, що передбачає зіставлення людського життя з явищами природи. Картина природи в цьому випадку має символічний зміст — вона підпорядко­вана розкриттю психологічного стану героя. Нерідко психологічний паралелізм подаєть­ся на початку пісні, однак у деяких випад­ках він може поширюватись на весь твір. У ліричній пісні використовуються також близькі до паралелізму народні порівняння. Символіка ліричних пісень досить різно­манітна, щоправда, вона, як правило, пере­дає два загальні значення — горя і щастя. До поширених у ліричних піснях художніх прийомів належать також постійні епітети, персоніфікація, гіпербола.

Ліричні пісні прийнято поділяти на дві великі групи: суспільно-побутові та родин­но-побутові. У свою чергу суспільно-побутові пісні поділяють на козацькі, чумаць­кі, кріпацькі, рекрутські та солдатські, наймитські і заробітчанські. У козацьких піснях передаються ліричні переживан­ня, пов'язані з боротьбою проти загарбни­ків, уславлюється героїзм та патріотизм українського козацтва. Чумацькі пісні пов'язані з життям та побутом людей, які за своєю професією мусили нерідко під час тривалої подорожі долати небезпечні ви­пробування. Далека дорога, хвороба, сум за домівкою, турбота за рідними,— усе це знаходило вияв у чумацькій ліричній пісні.

У кріпацьких піснях відображені пережи­вання людей, змушених відбувати панщи­ну, з гірким драматизмом передається їхнє гостре усвідомлення свого підневільного стану. Рекрутські та солдатські пісні в лі­ричному тоні осмислюють загрозу трива­лої військової служби, розлуку з родиною, епізоди перебування у війську. Примусова військова повинність сприймається героя­ми цих творів відверто негативно, як не­щастя, що ставить хрест на майбутньому людини. У наймитських і заробітчанських піснях змальовано переживання людей, які через матеріальні нестатки змушені марну­вати своє життя і здоров'я на важких робо­тах у чужому господарстві.

Родинно-побутова народна лірика тема­тично об'єднує пісні про кохання та жі­ночу долю. Пісні про кохання становлять кількісно найбільшу частину родинно-по­бутових творів. Закоханість, переживання розлуки, туга і сум за коханою людиною — такими є основні мотиви цих пісень. Пісні про жіночу долю розкривають переживання родинних взаємин, змальовують становище невістки. в чужій родині, нерідко вислов­люють розчарування жінки в її надіях на подружнє щастя. До родинно-побутової лі­рики відносять також удовині та сирітські пісні.

У ліричних піснях знайшли відображен­ня найрізноманітніші прояви української народної душі. Героям цих творів властиві краса й духовне багатство, здатність до щи­рих і глибоких переживань. Народна ліри­ка стала важливим джерелом становлення й розвитку цілого ряду ліричних жанрів ху­дожньої літератури.

11

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XIV—XVIII СТ.

Загальна характеристика ••••••••••

Розвиток українського письменства знач­ною мірою залежав від історичних обста­вин. На середину XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Ли­товського князівства та Польського королів­ства, а в XVI ст. усі ці території опинились у складі Польської держави.

Доленосним моментом української іс­торії стала середина XVII ст., на яку при­пав перебіг національно-визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельниць­кого. Шукаючи підтримки у війні з Поль­щею, гетьман був змушений піти на союз із Московським царством. Після завершен­ня війни Лівобережна Україна увійшла до складу Московського царства, тоді як ук­раїнські землі Правобережжя майже до кін­ця XVIII ст. лишалися в складі Польщі.

Історичні обставини по-різному позна­чалися на розвитку літературного життя. Чужі культурні впливи не завжди зале­жали від адміністративно-територіального статусу українських земель. Часто вони співвідносилися з традиційними релігій­ними та церковними зв’язками в межах православного світу. Так, у XIV—XV ст. українське письменство зазнало відчутно­го південнослов'янського впливу. У цей період постали нові переклади біблійних текстів, широко перекладалися твори ві­зантійських та південнослов'янських цер­ковних письменників. Тоді ж активного переосмислення зазнала літературна спад­щина Київської Русі.

У другій половині XV — в XVI ст. поси­лились зв'язки українського письменства із західноєвропейською традицією. Особливого розвитку набула вітчизняна новолатинська лі­тература. Серед найбільш відомих її представ-

ників можна назвати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, С. Ф. Кльо­новича.

Період з другої половини XVI до середи­ни XVII ст. позначений відчутним пожвав­ленням громадського й культурного життя. Особливо активно в цей час розвивається шкільна справа. У 1631 р. заходами тодіш­нього архімандрита Києво-Печерської лав­ри Петра Могили при монастирі було за­сновано школу, з 1632 р. — колегію, що з поч. XVIII ст. одержала статус вищого навчального закладу — академії. Поряд із шкільництвом суттєвий вплив на розвиток літературного життя справило книгодруку­вання.

Як наслідок змін у громадському та цер­ковному житті на середину XVI — першу половину XVII ст. припав бурхливий розви­ток полемічної літератури. Полеміка особ­ливо загострилася у зв'язку з Берестейсь­кою церковною унією 1596 р. і точилася між католиками й уніатами, з одного боку, та представниками православного населення Польської держави, з другого. Серед числен­них православних полемістів окреме місце посідає Іван Вишенський.

Поетична творчість XVI—XVII ст. розви­валася в кількох напрямках. Це були пе­реважно полемічні вірші, епіграматична по­езія, декламації-панегірики.

У XVII—XVIII ст. панівним літератур­ним стилем стає бароко, що дістало теоре­тичне обґрунтування у шкільних курсах поетики й риторики. С. І. Маслов, один з авторитетних дослідників бароко, зокрема, писав: «Характерною ознакою його є над­звичайно гіпертрофований розвиток словес­но-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма — вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії посідають видатне місце в реквізиті

12