Теорія літератури

СИМВОЛ (від гр. symbolon — умовний знак) — у філософському розумінні — пред­метний чи мовний знак, широке узагальнен­ня сутності речей і явищ як результат пізна­вальної діяльності людини. Символ є таким же давнім, як і людська свідомість, оскільки символізація, в основі якої лежить уподіб­нення, правила за основний засіб пізнання світу. Міфологічні образи богів і героїв були символами людей та їхніх стосунків. Дав­ньогрецький філософ Платон вважав, що в космосі вічно живуть ідеї — символи ре­чей матеріального світу. Символізація вип­ливає із самої природи літератури як форми художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував, що поетична творчість є «од­вічна символізація». Будь-який образ є сим­волом більшої чи меншої міри узагальнен­ня, і, навпаки, всякий символ в літературі є образом. Конкретний образ і глибинний сенс його виступають в структурі символу як два полюси. Переходячи в символ, об­раз втрачає конкретність, але залишається його глибинний зміст. Такими є «вічні обра­зи» Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фаус­та. Ознаки символу — загальнозначущість смислу, невизначеність, багатозначність. Проблема символу — одна із надзвичайно важливих у філософії та естетиці. У сучас­них міфофілосовських теоріях (Е. Кассірер, К. Юнг та ін.) простежується тенденція ототожнення символу й міфу. В літерату­рознавстві символ розглядається як один із тропів — уподібнення, яке набуло постій­ного значення: червона калина — дівчина,' сокіл — парубок, чайка — вдова. Але об-рази-символи можуть нести в собі і більш конкретне узагальнення: Каменярі, Вічний революціонер, Наймити у І. Франка, ма­рево (Fáta morgana) у Μ. Коцюбинського, рушник у А. Малишка та ін.

АФОРИЗМ (від гр. aphorismos — ви­значення) — лаконічний, відточений вислів, у якому узагальнено якусь оригінальну дум­ку. Народні афоризми — прислів'я, приказ­ки. Авторські афоризми — крилаті слова, що належать письменникам, філософам, ін­шим відомим людям.

Види комічного шшШтШШтШшЕїтШіШй

ГУМОР (від англ. humour — причуда, норов; лат. humor — волога) — різновид ко­мічного, зображення життя у беззлобно-доб­родушному, жартівливому тоні. На відміну від- сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторо­ни. Гумор властивий багатьом жанрам ук­раїнського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумо­ру — І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олій­ник, П. Глазовий та ін.

ІРОНІЯ (від гр. еігопеіа — глузування, удаваність) — один із різновидів комічно­го, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схва­люються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії —, по­двійний смисл, причому істинним є не пря­мо висловлений, а протилежний.

Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні — П'яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні...