Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ukr.lit_.2008_borzenko...dovidnyk.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Література XX століття

соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман «Південний комфорт» (1984) та повісті «В-ван» (1988) і «Гола душа» (1992). Активна творча діяльність

П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: «Тисячолітній Миколай», «Юлія», «Брухт».

«Багатий ідейно-психологічний зміст роману [«Диво»], різні розгалуження основної його проблематики зосереджуються, звичайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий Сивооків товариш грузин Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!») і чимало інших, зокрема майстерно виписані, не схожі між собою жінки — острів'янка Ісса, лісовичка Шуйця-Забава, Ягода з Радогості, дочка Шуйці Ярослава — багатолике велелюддя, що разом з рясним історико-суспільним тлом створюють і своєрідний образ епохи.

Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва — і як «дива», і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого».

(Дончик В. Павло Загребельний // Історія української літератури.

XX століття: У 2-х кн. Кн. 2. Ч. 2: 1960—1990-ті роки / За ред.

В. Г. Донника.— К.: Либідь, 1995— С. 310—311.)

70

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Іван Драч (нар. 1936 р.)

Іван Федорович Драч народився 17 жовт­ня 1936 року в селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Найперший вірш семикласника Івана Драча було надрукова­но у районній газеті «Зміна» 8 травня 1951 року. Після закінчення середньої школи в Тетієві викладав російську мову та літера­туру в семирічці сусіднього села Дзвінячого, працював інструктором райкому комсомолу. Відбув трирічну службу в армії (1955—1958) і став студентом філологічного факультету Київського університету, який йому, віль­нодумному студентові, не дали закінчити. П. Загребельний, що був тоді редактором «Літературної газети» (тодішня назва «Лі­тературної України»), взяв його на роботу у відділ поезії.

Великої популярності І. Драч набув по­емою «Ніж у сонце» (1961), яка була над­рукована у «Літературній газеті» 18 серпня 1961 року з передмовою І. Дзюби. Першу збірку поезій видавництво «Радянський письменник» відхилило. Вона вийшла 1962 року у Держлітвидаві під назвою «Со­няшник». У цій збірці поет зробив спробу

модернізувати українську поезію, залучив­ши сучасну термінологію та реалії науково-технічного прогресу 1960-х років, і привер­нути увагу до простої людини з її щоденни­ми потребами та проблемами.

Пізніше виходили збірки «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974) (Державна премія України ім. Т. Г. Шев­ченка 1976 року), «Київське небо» (1976), «Дума про вчителя» (1977), «Шабля і хус­тина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), «Храм сонця» (1988) та ін. Центральне місце у збірці «Храм сонця» посіла поема «Чорнобильська мадонна», в якій поет відгукнувся на жах­ливу подію 1986 року, що чорною плямою позначилася на всьому подальшому житті України. І. Драч, поєднуючи лірику, сати­ру та гротеск, спробував осмислити мораль­ні й суспільні причини та наслідки атомної катастрофи.

І. Драч закінчив Вищі сценарні курси в Москві, працював у сценарній майстер­ні кіностудії ім. О. Довженка. Він є авто­ром кіносценаріїв «Криниця для спраглих» (1967) (прем'єра відбулася лише в 1986 році), «Камінний хрест» (1968) (за мотивами творів В. Стефаника), «Іду до тебе» (1970) (про долю Лесі Українки) тощо. За мотива­ми творів М. Гоголя І. Драч написав два кі­носценарії — «Пропала грамота» (1971) та «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984).

З середини 1980-х років І. Драч обираєть­ся до правління Київської організації Спілки письменників України, пізніше — його голо­вою. З 1989 року — голова Народного руху України, з 1990 — депутат Верховної Ради, з 1992 — голова товариства «Україна».

Поезія І. Драча є цілком оригінальною і новаторською. Для поета властива підкрес­лена увага до форми, до інтелектуального ускладнення образу, метафори, гіперболи тощо. Новаторство форми виявляється у ви­користанні прийомів кінодраматургії у ком­позиції поем.

71

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Ліна Костенко (нар. 1930 р.)

Ліна Василівна Костенко — українська поетеса. Народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року жила в Києві. Там закінчила середню школу і наприкінці 40-х років стала студенткою Київського педаго­гічного інституту. Пізніше вступила до Мос­ковського літературного інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року побачила

світ її перша збірка поезій «Проміння зем­лі», незабаром вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Мандрівка серця» (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її творчості почалася тривала перерва. Го­това на початок 1963 року до друку книж­ка «Зоряний інтеграл» підпала під чергову хвилю ресталінізації і була заборонена вла­дою. Наступну поетичну книгу «Над бере­гами вічної ріки» читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятирічної пере­рви. Подією в українській літературі став роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). За цей роман Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шев­ченка (1987). Перу поетеси належать також збірки поезій «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Останній твір поетеси — історичний роман у віршах «Берестечко», який вона почала писати ще в 1966—1967 роках, вийшов друком тільки 1999 року.

Для творчості Ліни Костенко, яка розви­нулась на тлі найкращих надбань світової поезії XX століття, характерні потужна ін­телектуальна напруга, тяжіння до влучності вислову, поєднання рельєфності в описі де­талей і підкресленої суб'єктивності в оцінці явищ.

«Поява першої збірки Л. Костенко була явищем безпрецедентним в радянській поезії бодай від кінця 1920-х років: визначний поетичний хист втілився від самого початку (можливо, й завдяки добрій літературній освіті) в цілком зрілих поезіях, сповнених щирого ліризму і досконалих щодо форм...

Талант Л. Костенко, якщо зризикувати спробою психологічно увійти в її творчу лябораторію, справляє враження якогось гармонійного і врівноваженого. Вона ніби не силкується ні вишукувати теми, ні добирати оригінальних висловів для її оформлення. Тему їй дає кожна обсервація навколишнього, а поетичне мислення відразу одягає її в мистецьку форму, накликаючи при цьому відповідні асоціяції. А культура поетики виявляється у відборі з усієї суми вражень саме тільки тих, які варті, щоб їх зафіксувати на папері...»

(Кошелівець І. Сучасна література в УРСР.— Мюнхен: Пролог, 1964— С. 282, 289.)

72

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Василь Симоненко (1935-1963)

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім'ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтав­щині. Дитинство, що припало на роки вій­ни, було трудним і голодним. Батько кинув сім'ю, і Василя виростила мати Ганна Фе­дорівна. Писати вірші він почав ще у шкіль­ні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факуль­тет журналістики Київського університету.

Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симонен­ко працював у газеті «Черкаська правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газе­ти». У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симонен-ка стало обговорення його поезій на твор­чому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надру­кованими. Друга збірка поезій В. Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її поба­чити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукова­ними за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «По­езії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Народ мій завжди буде» (1990). Варто згадати також збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).

«Тиша і грім» засвідчила появу поета широкого мистецького діапазону, неабиякого художнього обдаровання, а головне — чесної, прямої життєвої позиції; суворого й ніжного, мудрого і наївного, який знав життя із «першоджерел» і мав усі дані, аби вирости в митця першої величини, правдивого виразника дум, сподівань і прагнень, народу. Таким він і увійшов до історії його духу, незважаючи на те, що перша збірка була водночас, на жаль, і останньою прижиттєвою книжкою поета».

(Ткаченко А. Василь Симоненко: нарис життя і творчості.— К.: Дніпро, 1990.— С 61.)

73

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]